Смерть у Києві
ПІШОВ З ЖИТТЯ ПИСЬМЕННИК-ЕПОХА ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
«Я схиляюся до теорії, що людина приходить на Землю відстраждати. А якщо хтось того ніколи не відчуває, він просто неповноцінний», - уже на горизонті літ говорив Павло Загребельний в одному з інтерв’ю. Цю життєву програму письменник перевиконав. Дарма, що загалом благополучна літературна біографія не дає змоги начепити на його монументальну постать поверх безлічі лаврових вінків ще й плетеницю борця-мученика. Життєвий шлях Загребельного - довгий, розлогий, масштабний, як його твори, - це низка випробувань, що їх чутлива натура письменника ніколи не сприймає без болю. Фронт, поранення, концтабори, - випробування вогнем. Величезні наклади книжок, інтерес читачів, схвальні оцінки критиків, високі державні премії, - випробування славою. Довгі роки партійної роботи та керування літпроцесом на посадах головного редактора «Літературної України», секретаря правління Спілки письменників України, голови комітету з Державних премій ім. Тараса Шевченка, - випробування владою. І, нарешті, випробування недозатребуваністю у новітні часи, зверхнім ставленням багатьох сучасників до цього письменника, як до літературного динозавра.
Останнє випробування, напевно, було найбільш болісним для Загребельного. Адже на тлі повернення в літературу забутих імен, реформування сучасного українського письменства, освоєння нових жанрових ніш, появи маси літератури, що мала нову якість (йдеться про сукупність ознак, а не про рівень цінності), стало здаватися, що літераторові із таким ортодоксальним іміджем, як у Загребельного, сказати більше нічого. За презирливими закидами письменникові у неактуальності мало хто помітив, що Загребельний прийняв цей виклик, більше того - став у опозицію як до політичної кон’юнктури, так і до настроїв і очікувань, що стали домінувати серед тих, хто видає і читає книжки. Письменник не став продукувати патріотично наснажені романи чи ностальгувати за стабільністю радянського минулого. Як «перший національний бестселерист» (визначення В’ячеслава Медвідя) на початку 1990-х Загребельний різко осучаснився - став писати прозу з пригодницькими сюжетами, сплавляючи у них сучасний фактаж та історичний матеріал, містику, еротику, психологізм, філософствування («Попіл снів», «Тисячолітній Миколай», «Юлія, або запрошення до самовбивства»). Та «старе загартування» не дозволяло йому опуститися до рівня виробників масового чтива, тим більше стати «тусовочним» автором. Письменник викриває суперечності свого суспільства і своєї доби, називає речі своїми іменами, відверто гидує багном, на яке перетворилися суспільні відносини, мораль у часи пострадянської руїни (згадаймо соціально-сатиричний роман «Брухт»). Твори Загребельного неможливо було не помічати, проте й літературними подіями року вони не ставали - віддаючи належне сміливості автора в розробці теми, критики все ж повторювали закиди Марка Павлишина, що їх він свого часу висловив на адресу роману «Я, Богдан», - «для типового читача, який звик до культурних і літературних традицій Заходу, твір виглядатиме надто нудним і повільним».
Втім, із відходом Павла Загребельного із життя вельми розкритикована «традиційність» його письма перетворюється на чесноту. Бо нині, коли впали естетичні планки, знизилася культура письма, українській літературі дуже бракуватиме цього еталону якості. Так само, як бракуватиме і його беззаперечної авторитетності.
У збірці роздумів «Думках нарозхрист» письменник говорив: «Треба будь-що зберегти ядро творців, які не втратили віри в сенс життя, в буття і судьбу. Це ядро повинне бути твердим, упевненим у собі, послідовним у діях. Воно повинне вміти надихати й захоплювати своїм прикладом; між ним і його оточенням не повинно бути різких протиріч, інакше всі набутки будуть відкинуті й змаловажені. Станеться те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить свій смак - і в суспільстві запанують профани й невігласи... Стоїмо над безоднею. Треба вистояти».
«Я схиляюся до теорії, що людина приходить на Землю відстраждати. А якщо хтось того ніколи не відчуває, він просто неповноцінний», - уже на горизонті літ говорив Павло Загребельний в одному з інтерв’ю. Цю життєву програму письменник перевиконав. Дарма, що загалом благополучна літературна біографія не дає змоги начепити на його монументальну постать поверх безлічі лаврових вінків ще й плетеницю борця-мученика. Життєвий шлях Загребельного - довгий, розлогий, масштабний, як його твори, - це низка випробувань, що їх чутлива натура письменника ніколи не сприймає без болю. Фронт, поранення, концтабори, - випробування вогнем. Величезні наклади книжок, інтерес читачів, схвальні оцінки критиків, високі державні премії, - випробування славою. Довгі роки партійної роботи та керування літпроцесом на посадах головного редактора «Літературної України», секретаря правління Спілки письменників України, голови комітету з Державних премій ім. Тараса Шевченка, - випробування владою. І, нарешті, випробування недозатребуваністю у новітні часи, зверхнім ставленням багатьох сучасників до цього письменника, як до літературного динозавра.
Останнє випробування, напевно, було найбільш болісним для Загребельного. Адже на тлі повернення в літературу забутих імен, реформування сучасного українського письменства, освоєння нових жанрових ніш, появи маси літератури, що мала нову якість (йдеться про сукупність ознак, а не про рівень цінності), стало здаватися, що літераторові із таким ортодоксальним іміджем, як у Загребельного, сказати більше нічого. За презирливими закидами письменникові у неактуальності мало хто помітив, що Загребельний прийняв цей виклик, більше того - став у опозицію як до політичної кон’юнктури, так і до настроїв і очікувань, що стали домінувати серед тих, хто видає і читає книжки. Письменник не став продукувати патріотично наснажені романи чи ностальгувати за стабільністю радянського минулого. Як «перший національний бестселерист» (визначення В’ячеслава Медвідя) на початку 1990-х Загребельний різко осучаснився - став писати прозу з пригодницькими сюжетами, сплавляючи у них сучасний фактаж та історичний матеріал, містику, еротику, психологізм, філософствування («Попіл снів», «Тисячолітній Миколай», «Юлія, або запрошення до самовбивства»). Та «старе загартування» не дозволяло йому опуститися до рівня виробників масового чтива, тим більше стати «тусовочним» автором. Письменник викриває суперечності свого суспільства і своєї доби, називає речі своїми іменами, відверто гидує багном, на яке перетворилися суспільні відносини, мораль у часи пострадянської руїни (згадаймо соціально-сатиричний роман «Брухт»). Твори Загребельного неможливо було не помічати, проте й літературними подіями року вони не ставали - віддаючи належне сміливості автора в розробці теми, критики все ж повторювали закиди Марка Павлишина, що їх він свого часу висловив на адресу роману «Я, Богдан», - «для типового читача, який звик до культурних і літературних традицій Заходу, твір виглядатиме надто нудним і повільним».
Втім, із відходом Павла Загребельного із життя вельми розкритикована «традиційність» його письма перетворюється на чесноту. Бо нині, коли впали естетичні планки, знизилася культура письма, українській літературі дуже бракуватиме цього еталону якості. Так само, як бракуватиме і його беззаперечної авторитетності.
У збірці роздумів «Думках нарозхрист» письменник говорив: «Треба будь-що зберегти ядро творців, які не втратили віри в сенс життя, в буття і судьбу. Це ядро повинне бути твердим, упевненим у собі, послідовним у діях. Воно повинне вміти надихати й захоплювати своїм прикладом; між ним і його оточенням не повинно бути різких протиріч, інакше всі набутки будуть відкинуті й змаловажені. Станеться те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить свій смак - і в суспільстві запанують профани й невігласи... Стоїмо над безоднею. Треба вистояти».