Сергій Проскурня:
Я МОЖУ СТАТИ ПЕРШИМ В УКРАЇНІ ТЕАТРАЛЬНИМ ІНТЕНДАНТОМ
Керівником Одеського національного театру опери і балету призначено Сергія Проскурню - режисера, продюсера, громадського діяча, постать, яка символізує собою експеримент і лабораторний пошук. «k:» говорили з Сергієм Владиславовичем про зміни, що їх від театру вимагає здійснити час.
Сьогодні спостерігається сплеск відвідуваності театрів. З чим це пов’язано?
На мій погляд, це свідчення нормалізації суспільних процесів. Я постійно повторюю одне із завдань театру, висловлене ще Шекспіром - театр має показувати суспільству моделі його майбутнього. Театр - це лабораторія, де в ігровій, а значить доступній будь-кому формі, яка базується на цікавому сюжеті, історії, емоціях, естетичних відчуттях, - суспільству представляють варіанти його розвитку. Тому театральне мистецтво завжди переживає підйом у часи, коли змінюється політичний устрій, йдуть пошуки нових ідеологічних схем, або ж у період застою, коли суспільство шукає виходу (згадаймо феномен Таганки в брежнєвські часи).
Може, причина у тому, що публіка, отримавши хліба, прагне розваги?
Ні, у цьому й парадокс. Звичайно, наші театри перестали усвідомлювати свою високу суспільну функцію, що її Гоголь називав трибуною, кафедрою. І тому з другої половини 1990 років почали активно ставити речі, розраховані на легке захоплення інтересу публіки і комерційний успіх. Але публіка зараз приходить у театр за іншим. Вона навіть у цьому розважальному матеріалі шукає інших сенсів. І почасти знаходить їх. От, наприклад, у Черкасах режисер Сергій Архипчук поставив спектакль «Розаура. Випробування коханням» за п’єсою Гольдоні «Хитра вдова». Стара комедія, але режисер вкраплює в неї алюзії на явища сучасної дійсності. Глядацький успіх - величезний! Тому я й кажу, що театр повинен повернутися до того, щоб давати змогу суспільству впізнати себе, показувати йому моделі майбутнього.
Як же театрові сумістити виконання високої суспільної місії з прагненням до комерційного успіху?
Епоха репертуарного театру закінчується. Держава не зможе виділяти колосальні кошти на утримання театральних колективів, самим театрам треба вчитися заробляти, а це вже перехід на нові маркетингові форми. Театральна інфраструктура потребує модернізації, організаційної реформи. Найважливішою фігурою у ній стає інтендант, якого наймає громада - місто чи регіон. Інтендант об’єднує в собі все - він менеджер, маркетолог, продюсер, він по суті мозковий центр. Він має довести громаді, що треба виділити гроші на запрошення знакового режисера, актора чи музиканта. Він представляє громаді ідею, модель театру, і громада на конкурсній основі визначає, чи підходить їй саме вона. Так встановлюється суспільний контроль над діяльністю театру, так суспільство делегує цьому інтенданту свої бачення. І так театр повертається в лоно суспільства - туди, звідки його викинули в радянський час.
Я зараз можу бути в Україні першим таким інтендантом європейського зразка. Я буду поєднувати в собі безліч функцій. Адже Одеський театр, окрім культурно-мистецької, виконує ще й туристичну, історичну і суспільно-політичну функції.
Чи означає це, що театрам треба перетворитися на орендні майданчики?
Вони змушені будуть це зробити, бо інакше вони просто загинуть як майданчики. Адже це господарство, яке треба постійно ремонтувати, оновлювати, міняти техніку. До речі, моделлю такої вільної сцени - себто відкритого майданчика для театральних діячів, став Харківський будинок актора. Там зараз працює більше десятка театральних формацій, виникають нові колективи, які шукають, як створити таку модель у інших приміщеннях. Не в останню чергу завдяки цьому Харків сьогодні став важливим театральним центром в Україні.
А куди подіти акторів?
Переходити на контрактну систему. Тут Америка дає нам приклад. Армію американських акторів утримує Акторська гільдія, - із них тільки 10% забезпечені роботою, а 90% перебувають в постійному конкурсі. Це колосальний ринок і колосальна конкуренція, в зв’язку з чим у акторів виникає потреба у постійному розвитку, навчанні, відвідуванні майстер-тренінгів. По-доброму, на таку гільдію має перетворитися і Спілка театральних діячів України, і ми про це говоримо більше десяти років.
Ці ідеї ви будете втілювати на посаді керівника Одеського оперного театру?
Очевидно, не одразу, бо в Одесі ми маємо унікальну ситуацію - місцева публіка в театр не ходить і пояснює це дуже просто: «Нема на що дивитися. Ми це вже бачили тисячу разів». Причина проста - театр практично 12 років не мав свого приміщення, потулявся по чужих сценах, ніхто не ставив задачу оновлення репертуару. Тепер він повернувся в розкішно відремонтовану будівлю з виставами, створеними часом ще в 1960-х. Але для мене зараз щасливий період, бо у цій ситуації я можу творити будь-яку театральну модель.
Сподіваєтеся на підтримку держави?
Держава уже наважилась на серйозний крок, призначивши керівником Одеського театру саме мене. Але на електронних форумах можна спостерігати дискусію - мене підтримує молодь і та частина суспільства, яка вважає мене радикалом. Значить, це об’єктивний процес.
Керівником Одеського національного театру опери і балету призначено Сергія Проскурню - режисера, продюсера, громадського діяча, постать, яка символізує собою експеримент і лабораторний пошук. «k:» говорили з Сергієм Владиславовичем про зміни, що їх від театру вимагає здійснити час.
Сьогодні спостерігається сплеск відвідуваності театрів. З чим це пов’язано?
На мій погляд, це свідчення нормалізації суспільних процесів. Я постійно повторюю одне із завдань театру, висловлене ще Шекспіром - театр має показувати суспільству моделі його майбутнього. Театр - це лабораторія, де в ігровій, а значить доступній будь-кому формі, яка базується на цікавому сюжеті, історії, емоціях, естетичних відчуттях, - суспільству представляють варіанти його розвитку. Тому театральне мистецтво завжди переживає підйом у часи, коли змінюється політичний устрій, йдуть пошуки нових ідеологічних схем, або ж у період застою, коли суспільство шукає виходу (згадаймо феномен Таганки в брежнєвські часи).
Може, причина у тому, що публіка, отримавши хліба, прагне розваги?
Ні, у цьому й парадокс. Звичайно, наші театри перестали усвідомлювати свою високу суспільну функцію, що її Гоголь називав трибуною, кафедрою. І тому з другої половини 1990 років почали активно ставити речі, розраховані на легке захоплення інтересу публіки і комерційний успіх. Але публіка зараз приходить у театр за іншим. Вона навіть у цьому розважальному матеріалі шукає інших сенсів. І почасти знаходить їх. От, наприклад, у Черкасах режисер Сергій Архипчук поставив спектакль «Розаура. Випробування коханням» за п’єсою Гольдоні «Хитра вдова». Стара комедія, але режисер вкраплює в неї алюзії на явища сучасної дійсності. Глядацький успіх - величезний! Тому я й кажу, що театр повинен повернутися до того, щоб давати змогу суспільству впізнати себе, показувати йому моделі майбутнього.
Як же театрові сумістити виконання високої суспільної місії з прагненням до комерційного успіху?
Епоха репертуарного театру закінчується. Держава не зможе виділяти колосальні кошти на утримання театральних колективів, самим театрам треба вчитися заробляти, а це вже перехід на нові маркетингові форми. Театральна інфраструктура потребує модернізації, організаційної реформи. Найважливішою фігурою у ній стає інтендант, якого наймає громада - місто чи регіон. Інтендант об’єднує в собі все - він менеджер, маркетолог, продюсер, він по суті мозковий центр. Він має довести громаді, що треба виділити гроші на запрошення знакового режисера, актора чи музиканта. Він представляє громаді ідею, модель театру, і громада на конкурсній основі визначає, чи підходить їй саме вона. Так встановлюється суспільний контроль над діяльністю театру, так суспільство делегує цьому інтенданту свої бачення. І так театр повертається в лоно суспільства - туди, звідки його викинули в радянський час.
Я зараз можу бути в Україні першим таким інтендантом європейського зразка. Я буду поєднувати в собі безліч функцій. Адже Одеський театр, окрім культурно-мистецької, виконує ще й туристичну, історичну і суспільно-політичну функції.
Чи означає це, що театрам треба перетворитися на орендні майданчики?
Вони змушені будуть це зробити, бо інакше вони просто загинуть як майданчики. Адже це господарство, яке треба постійно ремонтувати, оновлювати, міняти техніку. До речі, моделлю такої вільної сцени - себто відкритого майданчика для театральних діячів, став Харківський будинок актора. Там зараз працює більше десятка театральних формацій, виникають нові колективи, які шукають, як створити таку модель у інших приміщеннях. Не в останню чергу завдяки цьому Харків сьогодні став важливим театральним центром в Україні.
А куди подіти акторів?
Переходити на контрактну систему. Тут Америка дає нам приклад. Армію американських акторів утримує Акторська гільдія, - із них тільки 10% забезпечені роботою, а 90% перебувають в постійному конкурсі. Це колосальний ринок і колосальна конкуренція, в зв’язку з чим у акторів виникає потреба у постійному розвитку, навчанні, відвідуванні майстер-тренінгів. По-доброму, на таку гільдію має перетворитися і Спілка театральних діячів України, і ми про це говоримо більше десяти років.
Ці ідеї ви будете втілювати на посаді керівника Одеського оперного театру?
Очевидно, не одразу, бо в Одесі ми маємо унікальну ситуацію - місцева публіка в театр не ходить і пояснює це дуже просто: «Нема на що дивитися. Ми це вже бачили тисячу разів». Причина проста - театр практично 12 років не мав свого приміщення, потулявся по чужих сценах, ніхто не ставив задачу оновлення репертуару. Тепер він повернувся в розкішно відремонтовану будівлю з виставами, створеними часом ще в 1960-х. Але для мене зараз щасливий період, бо у цій ситуації я можу творити будь-яку театральну модель.
Сподіваєтеся на підтримку держави?
Держава уже наважилась на серйозний крок, призначивши керівником Одеського театру саме мене. Але на електронних форумах можна спостерігати дискусію - мене підтримує молодь і та частина суспільства, яка вважає мене радикалом. Значить, це об’єктивний процес.