Hidden
Напевно все досить очевидно і мені чогось критично не вистачає. Я так багато всього не можу. Не можу змиритись з тупим сміхом і неповагою до навколишніх, з відсутністю будь-якого міркувального процесу, з легковажністю, з... але це немає ніякого сенсу. Просто треба ігнорувати, розслабитись, забути і чекати поки нарешті можна поїхати додому. Полишити все.
Який сенс у екзаменах, оцінках, тестах, листках паперу?
Все так як і має бути. Все просто чудово. Все нормально. Все...
Напевно треба писати. Писати листи, пости, вірші, що завгодно і чекати на відповіді, на ігнорування, на мовчання. І настрій дивовижно-незрозумілий. Я сумую за всіма, за сміхом, за старими жартами, за чаєм з м'ятою, за натхененням, за банальними речами, за собою. Хіба можна за собою сумувати? За тим якою я була, тому що моє відображення в дзеркалі мені не до вподоби. І я не зовсім не знаю, що мені з цим робити, тому що чомусь всі навколо мені на цьому шляху не допомагають, а лише відволікають і звертають з дороги.
Казати, що все в порядку і посміхатись не хочеться, але здається треба. Не переношу цього, але пояснювати раз за разом що так і має бути набридло.
В навушниках легка музика. І мені має бути легко. Достатньо лише перечекати 2 екзамени, 4 лаби, а далі не важливо що буде. Після цього я просто... після цього скоріш все буде як завжди.