Illusions
Іноді мені здається, що я можу все скласти докупи й все виглядає логічно і завершено, можливо незрозуміло, але очевидно, що ще один елемент пазлу став на місце. Минає це швидко і болюче, бо ніколи не знаходиться мізків зрозуміти, що це просто ще одна ілюзія, яка розтане на світанку. Бо я не можу зрозуміти все в достатній мірі для себе. Можливо нам треба навчитись бути сумними. Причому бути правильно сумними. Бо я хочу мати право бути хоч іноді такою, можливо нестрепною, неприємною, проблематичною, але цілісною. Не люблю коли з якихось причин відмовляються від частини себе чи когось. Я хочу бачити все таким як воно є. Я не хочу бачити фальшивих посмішок на місці сліз, я не ціню твою гру. Якщо це те що ти вибираєш, то я зрозумію, але я люблю тебе таким як є.
Якось все так заплутано, напевне тому що так необхідно, але я цього не розумію. І я напевне заплутана і я не знаю щоб таке зробити, аби я змогла саму себе зрозуміти. Не знаю під яким кутом дивитись на речі і що в них бачити. Не знаю чого прагнути і чого воно варте. Невизначеність другого роду. Але ж там є безліч людей, які можливо знають відповіді. Вірніше, вони виглядають наче вони знають, бо в них нема тієї безпорадності що просто іноді випромінюється з мене. Можливо мені необхідно забути всю ту маючню якою забита моя голова і йти по їхнім стопам. Але десь там глибоко в душі я не хочу отримати те що в результаті отримують вони. Мені цього замало і те чого мені не вистачає не відображається там.
І тут мені стає страшно. Бо все це якось так неспражньо і примарно. І хочеться закричати, що ні так не має бути, бо має бути інакше, але я не знаю як.
Я не знаю як. Я не знаю навіщо. Я не знаю чому.