(no subject)
слухаю Таню Буланову по телевізору і ридаю.
сьогодні був такий дивний день, ну прямо і не знаю, що це за відчуття таке, і що за відчуття мають бути після таких днів.
і справа навіть не в тому, що сніг, і що мінус десять, і що там кольорові ліхтарики на всіх деревах, і що різний пластиковий новорічний несмак всі купують і всі продають, і навіть не в тому, що я вдома переживаю останні дні найскладнішого року свого життя. і навіть не в тому справа, що я з самого ранку собі запланувала одне, а вийшло зовсім інше, протилежне, ну що казати. а в чому справа?
та ні в чому, власне, справи-то ніякої немає. я просто прогулялася. потім зустріла Рому, старого доброго Рому, ми пили каву і чай саусеп (-дєвушка, у вас саусеп простий, чи ароматизований? - как ето - ароматізірований? простой саусеп! - ну ладно, давайте який є), і їли чізкейк, велику порцію з вишнями і мигдальною стружкою (- ну что, понравілся Вам наш тортік?), і ми так говорили, говорили, говорили.... як в дитинстві, і згадували, і, як виявилося, є що згадати обом, і в обох ніяких планів на майбутнє, і якийсь Рома рідний такий, ніби й не минало тих шести років знайомства, а вони були такими довгими, ці роки, і стільки всього відбулося, і я почала розповідати, особливо про останній рік - де була, кого бачила, кого кохала, що робила, і все згадувала, згадувала, згадувала.... а в кафе тепло і пахне моїми парфумами, яким я не зраджую ось вже все ті самі шість років...
а потім я пішла в свій улюблений магазин, біля нього попрощалася з Ромою, зі старим добрим Ромкою, і пила в магазині вже каву з Маринкою, і розповідала їй про своє життя, а вона дівчина молоденька, і слухає, слухає, слухає, а висновків-то не робить. і це правильно, бо висновки можна лише зі свого власного життя робити.... і я купила спідницю - чорну вельветову, а потім ще в супермаркеті купила пляшку вина - на випадок, якщо хтосб вирішить до мене зайти ще до Нового Року, бо після Нового Року пляшку вже буде розпито, і поїхала маршруткою додому, до мами, а в маршрутці тепло, і всі пасажири тримають на колінах пакунки з подарунками, і ялинки, і шарики новорічні, і продукти на салат олівйє.
а я їду така - в кумедній червоній шапочці, і посміхаюся сама собі, і у вікно дивлюся, і так добре мені, що нічого вже й не хочеться - ні Нового Року, ні поїздки в Алушту, ні світлого майбутнього, а хочеться тільки їхати отак, ворушити холодними пальцями ніг у чоботях, і дивитися крізь вікно на місто, яке вже ніколи не буде настільки моїм, яким було упродовж 22-х років.
сьогодні був такий дивний день, ну прямо і не знаю, що це за відчуття таке, і що за відчуття мають бути після таких днів.
і справа навіть не в тому, що сніг, і що мінус десять, і що там кольорові ліхтарики на всіх деревах, і що різний пластиковий новорічний несмак всі купують і всі продають, і навіть не в тому, що я вдома переживаю останні дні найскладнішого року свого життя. і навіть не в тому справа, що я з самого ранку собі запланувала одне, а вийшло зовсім інше, протилежне, ну що казати. а в чому справа?
та ні в чому, власне, справи-то ніякої немає. я просто прогулялася. потім зустріла Рому, старого доброго Рому, ми пили каву і чай саусеп (-дєвушка, у вас саусеп простий, чи ароматизований? - как ето - ароматізірований? простой саусеп! - ну ладно, давайте який є), і їли чізкейк, велику порцію з вишнями і мигдальною стружкою (- ну что, понравілся Вам наш тортік?), і ми так говорили, говорили, говорили.... як в дитинстві, і згадували, і, як виявилося, є що згадати обом, і в обох ніяких планів на майбутнє, і якийсь Рома рідний такий, ніби й не минало тих шести років знайомства, а вони були такими довгими, ці роки, і стільки всього відбулося, і я почала розповідати, особливо про останній рік - де була, кого бачила, кого кохала, що робила, і все згадувала, згадувала, згадувала.... а в кафе тепло і пахне моїми парфумами, яким я не зраджую ось вже все ті самі шість років...
а потім я пішла в свій улюблений магазин, біля нього попрощалася з Ромою, зі старим добрим Ромкою, і пила в магазині вже каву з Маринкою, і розповідала їй про своє життя, а вона дівчина молоденька, і слухає, слухає, слухає, а висновків-то не робить. і це правильно, бо висновки можна лише зі свого власного життя робити.... і я купила спідницю - чорну вельветову, а потім ще в супермаркеті купила пляшку вина - на випадок, якщо хтосб вирішить до мене зайти ще до Нового Року, бо після Нового Року пляшку вже буде розпито, і поїхала маршруткою додому, до мами, а в маршрутці тепло, і всі пасажири тримають на колінах пакунки з подарунками, і ялинки, і шарики новорічні, і продукти на салат олівйє.
а я їду така - в кумедній червоній шапочці, і посміхаюся сама собі, і у вікно дивлюся, і так добре мені, що нічого вже й не хочеться - ні Нового Року, ні поїздки в Алушту, ні світлого майбутнього, а хочеться тільки їхати отак, ворушити холодними пальцями ніг у чоботях, і дивитися крізь вікно на місто, яке вже ніколи не буде настільки моїм, яким було упродовж 22-х років.