Ми познайомилися восени
Ми познайомилися з ним восени…
Насправді, я не пам’ятаю чи було це саме восени. Я тоді сиділа на дивані і читала газету. І чомусь зовсім не пов’язала між собою фразу «Актор Стівен Фрай, що грає головну роль» із вже відомою мені «Дживс і Вустер. В главних ролях Стівен Фрай і Хью Лаурі». Не знаю чому не пов’язала, але образ залишився не спотвореним першим враженням. Мабуть це було проведіння. Ну добре, ми познайомилися восени.
Я тоді сиділа на лавочці у парку. Мені було десь років… п’ятнадцять. Така собі маааленька дівчинка у чорній курточці сиділа на мокрій і холодній лавочці і читала якусь марудну книжку зі шкільної програми. Це був, я гадаю Грібаєдов… Хоча, може бути і Державін. Раптом до мене хтось підсів. Ні, я не звернула уваги, адже це парк. Хоча, дивно, чому скрізь пусті місця, а комусь потрібно було сісти саме поруч. Хтось шумно дихав, наче втомився. І приємно пахнув осіннім листтям. «Дивні парфуми» - подумала я і перегорнула сторінку.
Сусід мовчав, дихання його трішки заспокоїлося. Псувати настрій мені ця людина, здається не збиралася, тому я знов повністю порину у читання. Раптом приємне, трішки сонне відчуття перервав доволі високий дещо жеманний чоловічий голос:
-Вибачте, панянко, а що ви читаєте, можна подивится?
Я повернулася до нього. Поруч сидів високий, доволі молодий чоловік. На ньому було зелене пальто з таким коміром, що хотілося доторкнутися і погладити. Щось у обличчі неочікуваного співрозмовника було дуже приємне, хоча саме обличча -дещо призирливе. Я показала книжку. Він поволі взяв її, перегорну в сторінку, другу і повернув.
-Господи, як це можна взагалі брати до рук, воно ж просякнуто недолугим моралізаторством і зовсім не має стилю.
-Як це?- здивувалась я. чоловік був не такий і молодий, як здалося на перший погляд. Він був огрядний, важкуватий-якось зовсім не відрізнявся від осіннього ранку.
-Хочете розповім історію? - раптом по-хлопчачому підморгнув він. І я чомусь погодилася.
Його голос був такий спокійний, такий, як вода повноводної річки, і розповідав він так хороше… Але всі його історії були дуже сумними.
Я слухала голос, роздивлялася навкруги і не дивувалася, що завжди людний парк сьогодні прожній, тільки лисття з шурхотом падає на землю, а змоклі під вранішнім дощем дерева, чорними стовбурами містифікують простір. Парк перетворився на кімнату, де були тільки ми вдвох. Все було як початок кохання, яке так люблять описувати у тупуватих любовних романах. Але все ж таки- це було не кохання.
Чоловік трішки помовчав, позіхаючи. Йому мабуть важко було багато говорити, до того ж слухачеві, що мало його розумів.
-А ви завжди тут буваєте?- насмілилась запитати я.
-Так…Добре, якщо схочете, панянко, приходьте ще, було дуже приємно з вами спілкуватися…
Він підвівся, взяв ціпок і пішов в туман. Я дивилась, як він йшов і думала, що мабуть дивнішої зустрічі в моєму житті не було. І ще, я раптом подумала, що красивішої людини я ще не бачила.