Наша пам’ять крихка розчинилась у каві
Наша пам’ять крихка розчинилась у каві
І кристалами цукру знічев'я на дно
Опустилась. В провалля так падає камінь
На поверхні лишаючи спогадів тло:
Про небесні тіла, що долаючи простір,
Оминають твій дім на безодні краю
І останню любов, що заходить у гості
Час від часу, ламаючи душу твою.
Про примарні міста і машин каравани,
Що навічно застигли в заторах доби.
Про ранкові серпанки, пожовклі каштани -
Неспростовні ознаки вітрів ворожби.
Ешафоти жовтневі, де спогади палять,
З диму й попелу наших дворів острови.
Допиваючи каву, йдемо у непам’ять
Поступово виходячи з осені гри.