НАБОЛІЛО
Коли я щось пишу, моя свідомість дрімає. Точніше, коли треба щось писнути, вона тимчасово прокидається і спросоння щось видає нагора. Так, ніби людина, яку будять, ще вгрузнувши щокою в подушку, змушена відповідати на якісь питання (на кшталт "Ти не пам'ятаєш, де я поклала ключі, праску, фен, гроші і т.п.?") і видає якісь "несуразності" типу "в пильце свєчкі", "в третьому кабінеті!", "а як ти сюди попала-а-а?" (фрази з власного життя:).
Так і я. В площині мови я сомнамбула. Мені не хочеться говорити. Мені не хочеться рефрексій мовою. Практично більшість часу мені хочеться мовчати. Будь-яке розбурхування моєї мовної свідомості витягає лише якісь "крихти" з неї. Вони мають спорадичний характер. Це навіть не "екстракти", не "квінтесенції" думок. Це "скупые блики" того, що там, всередині. Це якісь ляпки-мазки, але навіть не імпресіоністичні, бо гострих і яскравих вражень я не переживаю. Це сонниє скупиє блікі. Це каша.
Хочеться мати впорядковану структуру мови, впорядковану структуру себе. Хочеться мислити аналітично, системно, ієрархічно. Хочеться висловлюватись так. Говорити логічно, послідовно і вичерпно. "Коротко, сильно і страшно". Хочеться вміти сказати ВІД і ДО, охоплювати масштаб, сходити до дрібниць (конкретики), від конкретного йти до загального, на полицях свого мислення дбайливо в коробках розкладати поняття і концепти, засновки і висновки, в архівах свого світогляду розкладати по папках знання, погляди і переконання.
Не хочеться більше "намацувати" істину лінивим нанизуванням синонімів, запозичених слів-еквівалентів, присмачувати цю тухлу мідію соуском гурманських словечок, високопарностей, шуточок-прибауточок і різного сорту фігур і тропів. Не хочеться компенсовувати свою неспроможність вцілити в слово метафорами і порівняннями, а ще гірше, асоціаціями. Хочеться лити слова. як чисту матерію, а не енергію коливання вітру.
Я втомилась говорити. Я втомилась жити мовою. Мене втомлюють "вечно говорящие люди"! Я наче той парижанин часів "Парфюмера". Йду по вулиці, а мені ллють на голову помиї і всіляку каламуть людських мізків і сердець.
Пройшов той час, коли ті, хто все життя тріпали язиком і шкребли натхненно пером, приносили користь людству. Все вже колись було сказано кимось. Все вже колись було написано. Все само собою зрозуміло і не потребує пояснень. Все сучасне зводиться до "жонглювання банальностями".
Майбутнє - за дією. Майбутнє - за прикладною наукою. Майбутнє - за практикою. Майбутнє - це саме життя, а не розумування. Ми вже все вигадали і все маємо для того, щоб просто жити. Нехай мова обслуговує мої звичайні потреби, я більше не хочу бути рабом мови. Я більше не хочу займатись "плетением словес". Я не хочу бути науковцем. Та й яка з літературознавства, в біса, наука? Літзнавство - це мавпування мавп. Це псевдонаука, де задіяно все, окрім неї самої. Психологія, філософія, релігієзнавство, соціологія і т.п. Всі ці літературознавці, літературні критики і хто там ще, всі вони - імпотенти дії, дармоїди сучасності, апендицит на тілі суспільства, без якого цьому тілу ні жарко, ні холодно. Це стосується і філософів. Всі вони, весь цей народ, який думає, що має на землі високе призначення, вищу місію і несе людям ліхтарик в непролазних хащах світобудови, макрокосму і мікрокосму, хай засуне собі цей ліхтарик зрозуміло куди. Всі вони отруюють, спотворюють і розбещують свідомість. З природної людини, простака роблять інтелектуального і духовного онаніста. Я ненавиджу себе, що потрапила в цей філософсько-літературний борщ і змушена там варитись ще цілий рік. Я не хочу бути жуком-гнойовиком чиїхось екзистенційних екскрементів, легкопрочитуваних рефлексій, хворобливих фантазій, вербальних самозадоволень, кокетства з читачем, кокетства з самим собою, сублімованих енергій, розпорошених по тексту комплексів.
Я сама - розпорошений комплекс і легкопрочитувана рефлексія.
Досліджуйте мене.
Так і я. В площині мови я сомнамбула. Мені не хочеться говорити. Мені не хочеться рефрексій мовою. Практично більшість часу мені хочеться мовчати. Будь-яке розбурхування моєї мовної свідомості витягає лише якісь "крихти" з неї. Вони мають спорадичний характер. Це навіть не "екстракти", не "квінтесенції" думок. Це "скупые блики" того, що там, всередині. Це якісь ляпки-мазки, але навіть не імпресіоністичні, бо гострих і яскравих вражень я не переживаю. Це сонниє скупиє блікі. Це каша.
Хочеться мати впорядковану структуру мови, впорядковану структуру себе. Хочеться мислити аналітично, системно, ієрархічно. Хочеться висловлюватись так. Говорити логічно, послідовно і вичерпно. "Коротко, сильно і страшно". Хочеться вміти сказати ВІД і ДО, охоплювати масштаб, сходити до дрібниць (конкретики), від конкретного йти до загального, на полицях свого мислення дбайливо в коробках розкладати поняття і концепти, засновки і висновки, в архівах свого світогляду розкладати по папках знання, погляди і переконання.
Не хочеться більше "намацувати" істину лінивим нанизуванням синонімів, запозичених слів-еквівалентів, присмачувати цю тухлу мідію соуском гурманських словечок, високопарностей, шуточок-прибауточок і різного сорту фігур і тропів. Не хочеться компенсовувати свою неспроможність вцілити в слово метафорами і порівняннями, а ще гірше, асоціаціями. Хочеться лити слова. як чисту матерію, а не енергію коливання вітру.
Я втомилась говорити. Я втомилась жити мовою. Мене втомлюють "вечно говорящие люди"! Я наче той парижанин часів "Парфюмера". Йду по вулиці, а мені ллють на голову помиї і всіляку каламуть людських мізків і сердець.
Пройшов той час, коли ті, хто все життя тріпали язиком і шкребли натхненно пером, приносили користь людству. Все вже колись було сказано кимось. Все вже колись було написано. Все само собою зрозуміло і не потребує пояснень. Все сучасне зводиться до "жонглювання банальностями".
Майбутнє - за дією. Майбутнє - за прикладною наукою. Майбутнє - за практикою. Майбутнє - це саме життя, а не розумування. Ми вже все вигадали і все маємо для того, щоб просто жити. Нехай мова обслуговує мої звичайні потреби, я більше не хочу бути рабом мови. Я більше не хочу займатись "плетением словес". Я не хочу бути науковцем. Та й яка з літературознавства, в біса, наука? Літзнавство - це мавпування мавп. Це псевдонаука, де задіяно все, окрім неї самої. Психологія, філософія, релігієзнавство, соціологія і т.п. Всі ці літературознавці, літературні критики і хто там ще, всі вони - імпотенти дії, дармоїди сучасності, апендицит на тілі суспільства, без якого цьому тілу ні жарко, ні холодно. Це стосується і філософів. Всі вони, весь цей народ, який думає, що має на землі високе призначення, вищу місію і несе людям ліхтарик в непролазних хащах світобудови, макрокосму і мікрокосму, хай засуне собі цей ліхтарик зрозуміло куди. Всі вони отруюють, спотворюють і розбещують свідомість. З природної людини, простака роблять інтелектуального і духовного онаніста. Я ненавиджу себе, що потрапила в цей філософсько-літературний борщ і змушена там варитись ще цілий рік. Я не хочу бути жуком-гнойовиком чиїхось екзистенційних екскрементів, легкопрочитуваних рефлексій, хворобливих фантазій, вербальних самозадоволень, кокетства з читачем, кокетства з самим собою, сублімованих енергій, розпорошених по тексту комплексів.
Я сама - розпорошений комплекс і легкопрочитувана рефлексія.
Досліджуйте мене.