Костянтин Рахно: Про кого говорить Ахмед ібн Фадлан?
Originally posted by kostyantyn1979 at Костянтин Рахно: Про кого говорить Ахмед ібн Фадлан?
Є в арабського посла Ахмеда ібн Фадлана, котрий 921 року став свідком поховання неодруженого знатного воїна-руса, один цікавий момент, що раніше не отримував витлумачення ні в антинорманістів, ні в норманістів:
«І ось коли помер той муж, про якого я згадав раніше, то сказали його дівчатам: «Хто помре разом з ним?». І сказала одна з них:«Я». Отже, її доручили двом дівчатам, щоб вони охороняли її і були б з нею, куди б вона не пішла, настільки, що вони іноді [навіть] мили їй ноги своїми руками».
Що ж це за дівчата й чому вони повинні супроводжувати обраницю?
Погляньмо на весільне фото, викладене emma_loy в Украинская свадьба, 1957
Слід зрозуміти, що саме бачив ібн Фадлан. За свідченням Масуді, якщо у слов’ян хтось помирав неодруженим, то його женили після смерті. Тому можна припустити, що арабські посли в Булгарії були свідками випадку, коли дівчину, що була наложницею (?), видавали заміж за неодруженого покійника. У давні часи в Україні померлу дівчину наряджали, як під вінець, для неї на той світ призначався жених, і до поховального обряду додавалися весільні; те ж робили і при смерті парубка. Його поховання відбувалося з аналогічними додатками. В українців побутувало переконання, що помираючим без дружини немає місця на тому світі, тому похорони парубка носили назву весілля і здійснювалися з весільною обстановкою: вживалися квітки, вінки і платки. Одягали його в кращу одежу, як до вінця, до шапки, яку клали в головах, пришивали вінок. Інший вінок віддавали одній з дівчат, яка обиралася його нареченою. До трав і квітів, покладених в труну, приєднували хміль як символ весільних веселощів. Церковні корогви перев’язували рушниками. Обраний маршалок ніс корогву, але не червоного, як на весіллі, а чорного кольору. Парубкові, як і дівчині, одягали на праву руку обручку. До дня похорону випікали весільний коровай, поклавши його на покришку труни, а на кладовищі роздавали рідним. Батько, якщо йому вдавалося справити померлому сину весілля, роздавав його рушники. Таке посмертне одруження, крім українців. побутувало ще в сербів і частини білорусів.
Згідно з описом Ахмада ібн Фадлана, дівчина в довгій пісні прощалася зі своїми подругами. Перед тим, як її умертвляли, приходило шість мужів з числа родичів її чоловіка і всі до одного злягалися з дівчиною у присутності померлого. Стукіт у щити заглушав усе, що коїлося на кораблі. Щойно вони закінчували зі здійсненням своїх прав любові, дівчину клали поряд з померлим, приходила баба-розпорядниця, і її задушували, добиваючи кинджалом. Усе це стає зрозумілим у контексті весільних звичаїв. В Україні, якщо молодий не був здатен здійснити шлюбний обов’язок, то його заступав дружко (боярин). У Чорногорії в першу ніч після вінчання дружко спав поряд із нареченою. Болгарські пісні традиційно трактують дружка як особу, що на випадок, коли шлюб між женихом і нареченою не здійсниться, може заступити жениха.
Доки молоді перебували в коморі, гості пили й голосно співали. Деякі українські весільні пісні вказують на право дружка також отримати своє від молодої. У Боснії на весіллі кожен гість чоловічої статі мав звичай притискати наречену до стінки, символічно зображаючи цим подружні обійми. Нарешті, звичай перезви та ритуальний танець, усіх по черзі, бояр з молодою на рядні, в якому виявляються тепер їх стародавні права на молоду, вказують на те, що й в українців, як у багатьох інших народів світу, молода колись мусила віддаватись усім цілу першу ніч свого шлюбного життя, родичі та приятелі молодого приходили один по одному, від першого до останнього, діставати насолоду в її обіймах. Як і в багатьох примітивних народів, у українців молода, перед тим, як належати своєму чоловікові, проходила через руки всіх чоловіків роду. Весільні пісні українців, що не залишають сумнівів щодо свого дуже давнього походження, теж містять далекий відгомін права, що його мали усі чоловіки роду на здобуту жінку. Зрозуміло, що молодий у даному разі сам не міг виконати свого обов’язку, бо був мертвий, тому й заступали його найближчі родичі, як і годилося на весіллі.
Відколи дівчина з любові до свого господаря зголошувалася стати його дружиною на тому світі, її доручали двом дівчатам, щоб вони охороняли її і були з нею всюди, куди б вона не пішла. Але саме в цьому - бути скрізь з нареченою - і полягала основна функція весільних дружок в Україні. Вони мусили постійно постійно перебувати, ходити і сидіти поряд з нею. Молода незмінно ходила по селу, запрошуючи на весілля, в супроводі своїх дружок. Не минали жодної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Очевидно, саме цей обряд у дещо іншій формі описаний Фадланом, коли він говорить, що дівчина відвідує намети усіх родичів померлого.
Так от, дружок якраз дві, що й видно на фото з українського весілля, де вони стоять обабіч боярина (дружка): старша й молодша. Є навіть приказка: «Вивели попід руки, як старшу дружку». Двоє дівчат, що супроводжували наречену руського мерця, поза всяким сумнівом, були її дружками на відтворенні весілля.
Масуді говорить, що жони слов’ян позбавляють себе життя після смерті чоловіків, ревно бажаючи бути спаленими разом зі своїми чоловіками, щоб слідом за ними увійти до раю. Істахрі теж говорить, що русини спалюють тіла померлих, а з багатими спалюються дівчата для блаженства душ своїх. Невільниця, яка супроводжувала господаря у загробний світ, піднімалася над ритуальною спорудою на взірець обв’язки воріт - знаком, що символізував грань двох світів. В якості пережитку її дій виступають українські дитячі ігри, де всі ці дії відтворювалися. І сама споруда, і жест, який, безумовно, належав до числа стійких, мають важливе значення для розуміння уявлень про загробний світ і зв’язки двох світів. Судячи із запису, у слов’ян ще до прийняття християнства існувало уявлення про рай, у який обов’язково потрапляють померлі. Ібн Фадлан наводить слова цієї дівчини, що прирекла себе на спалення, що вона бачить своїх батька й матір, усіх померлих рідних, а далі - свого господаря, який сидить у гарному, зеленому саду і з ним мужі і отроки. На відміну від християнства, яке вважало що небесний рай слід заслужити земними добрими справами - смиренням, правдою, чистотою, трудом, постом, слов’янський язичницький рай був доступний і найбільш шанованому чоловікові, похорони якого спостерігав ібн Фадлан, і його дівчині, яка входила туди за допомогою чоловіка, і всій її рідні. Заслужувати місце у цьому красивому саду майбуття не треба - він доступний і неуникний. Трохи згодом русин пояснив арабові, що після спалення мрець негайно входить до раю. Українці теж вірили, що на тому світі душі померлих зустрічаються, розмовляють і разом проводять час, а рай уявляли як сад. В українських легендах уявлення про рай як зелен-сад виразно домінують, молодь перебуває у квітучому, а дещо старші - у саду, де стигнуть плоди.
Дівчина приносила в жертву курку, відрубавши їй голову і кинувши; її кидали в корабель, де вже лежав покійник. Різання на могилі курки практикувалося українцями аж до нинішнього часу, цей звичай вони зберігали, навіть переселяючись в інші краї.
Відповідно до почутого і записаного ібн Фадланом, третина майна померлого йшла на те, щоб пошити для нього одяг, а третина - на приготування хмільних напоїв. Згадки про новий, святковий одяг для покійника дуже часто трапляються при описі поховальних звичаїв українців.
Із розповіді арабського посла випливає, що похованням тіла померлого у русинів займалися чоловіки, його родичі. Ібн Фадлан засвідчує звичай русинів ставити у могилу хмільний напій, ще коли тіло чекало в ній на спалення. Небіжчика, коли настав час, внесли у халабуду, яка знаходилася на кораблі, посадили на сінник, підперли його подушками і принесли все той же хмільний напій, плоди, різні квіти та ароматичні рослини і поклали це разом з ним. На місці спаленого поховального корабля русини насипали щось на взірець круглого пагорба, встановили посеред нього велику колоду і написали на ній ім’я померлого та ім’я царя русинів. Ібн Русте теж свідчить про те, що русини в могилу клали харчі, хмільний напій і різні інші речі та цінності. За описом етнографів, мерця в Україні клали в труну тільки після того, як прийде до хати священик та прочитає встановлені молитви. У труну чоловіка клали звичайно його родичі-чоловіки, а жінку - жінки. На подушку біля голови мерця клали різні пахучі трави - сухі або свіжі, як до пори року: любисток, материнку, шальвію тощо. Раніше був звичай класти разом з покійником і його шапку, палицю, хліб, сіль, рушник, гроші, а також пляшку горілки. Останнього звичаю особливо дотримувалися козаки. Померлих за козацьких часів ховали у повному вбранні: жупані, каптані, сап’янах, шапці і при зброї. Нерідко над могилою померлого насипали великий курган для пам’яті знатного чоловіка. Поверх могили виводили кам’яний хрест, на якому робили відповідний напис.
Згідно з Ахмедом ібн Фадланом, русини поклали в могилу свого співця і його восьмиструнний щипковий інструмент. Він згорів на похоронному багатті разом зі своїм віщим господарем. Звичай ховати народного співака разом з його інструментом дійшов в українців до наших днів, але трохи видозмінено: бандуру клали не в труну, а на могильний горбок, під березовим хрестом, перев'язаним вишитим рушником. Відомий дослідник мистецтва кобзарів і лірників Михайло Полотай в 1920-х роках був свідком такого обряду поховання кобзаря Петра Ткаченка в селі Синявці Менського району на Чернігівщині. Зафіксовано такий примітний обряд поховання народного співця й у козацькій думі:
Кобзо моя! Дружино вірная!
Бандуро моя мальованая!
Де ж мені тебе діти?
А чи в чистому степу спалити і попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?
На фресці на сходах храму святої Софії в Києві видно, крім двох танцюристів, ще музикантів, що грають на флейті, сопілці, арфі (псалтеріоні), тарілках і п'ятиструнній лютні. Щодо щипкових інструментів є древні цікаві повідомлення, такі, наприклад, як записана Феофілактом Симокаттою відома розповідь про трьох слов'янських послів з лютнями в руках, яких привели до імператора Маврикія під час його походу на Балкани, потім кілька арабських повідомлень ібн Русте, Гардізі, невідомого Перського географа, аль-Бекрі, у яких згадуються в слов'ян-ідолопоклонників застосовувані при язичницьких богослужіннях різного виду восьмиструнні лютні, тамбурини й більші сопілки довжиною у два ліктя. Той же Любор Нідерле, якого в малоросійському патріотизмі, слов’янофільстві або непрофесіоналізмі запідозрити важко, пише: „Низка інших інструментів не засвідчена для настільки ранніх часів, але стародавня кобза, найдавніший чеський струнний інструмент, очевидно, все-таки існувала”. У чехів дуда й кобза вживалися при церковних службах, продовжуючи дохристиянську традицію. В Україні й Польщі кобзи знаменитих співців вішалися в храмах під іконами. Консервативність релігійної практики, особливо при урахуванні її виразно язичницького характеру, явно свідчить про стародавність щипкового інструмента в слов'ян, під тією або іншою назвою.
Руська молитва в ібн Фадлана дуже схожа на молитву слов’ян в ібн Русте та Гардізі. Згадане ібн Фадланом татуювання тіла в Україні через християнські заборони не збереглося, проте дожило майже до нашого часу в Боснії та Герцеговині - там само, де й довгі чуприни. Балкани узагалі є заповідником слов’янської старовини. У православного слов’янського населення Чорногорії аж до модерних часів побутувало двоєжонство, про яке в Україні залишилися тільки згадки в казках. Посмертне одруження парубка теж відоме, окрім України, в Сербії та ще в Білорусі. Коли читаєш записки ібн Фадлана про наших предків, то вражає подібність до весільних і поховальних обрядів українців ХІХ-ХХ століття навіть у дрібницях, що однозначно може свідчити проти тлумачення описаного побуту як суто скандинавського...
Є в арабського посла Ахмеда ібн Фадлана, котрий 921 року став свідком поховання неодруженого знатного воїна-руса, один цікавий момент, що раніше не отримував витлумачення ні в антинорманістів, ні в норманістів:
«І ось коли помер той муж, про якого я згадав раніше, то сказали його дівчатам: «Хто помре разом з ним?». І сказала одна з них:«Я». Отже, її доручили двом дівчатам, щоб вони охороняли її і були б з нею, куди б вона не пішла, настільки, що вони іноді [навіть] мили їй ноги своїми руками».
Що ж це за дівчата й чому вони повинні супроводжувати обраницю?
Погляньмо на весільне фото, викладене emma_loy в Украинская свадьба, 1957
Слід зрозуміти, що саме бачив ібн Фадлан. За свідченням Масуді, якщо у слов’ян хтось помирав неодруженим, то його женили після смерті. Тому можна припустити, що арабські посли в Булгарії були свідками випадку, коли дівчину, що була наложницею (?), видавали заміж за неодруженого покійника. У давні часи в Україні померлу дівчину наряджали, як під вінець, для неї на той світ призначався жених, і до поховального обряду додавалися весільні; те ж робили і при смерті парубка. Його поховання відбувалося з аналогічними додатками. В українців побутувало переконання, що помираючим без дружини немає місця на тому світі, тому похорони парубка носили назву весілля і здійснювалися з весільною обстановкою: вживалися квітки, вінки і платки. Одягали його в кращу одежу, як до вінця, до шапки, яку клали в головах, пришивали вінок. Інший вінок віддавали одній з дівчат, яка обиралася його нареченою. До трав і квітів, покладених в труну, приєднували хміль як символ весільних веселощів. Церковні корогви перев’язували рушниками. Обраний маршалок ніс корогву, але не червоного, як на весіллі, а чорного кольору. Парубкові, як і дівчині, одягали на праву руку обручку. До дня похорону випікали весільний коровай, поклавши його на покришку труни, а на кладовищі роздавали рідним. Батько, якщо йому вдавалося справити померлому сину весілля, роздавав його рушники. Таке посмертне одруження, крім українців. побутувало ще в сербів і частини білорусів.
Згідно з описом Ахмада ібн Фадлана, дівчина в довгій пісні прощалася зі своїми подругами. Перед тим, як її умертвляли, приходило шість мужів з числа родичів її чоловіка і всі до одного злягалися з дівчиною у присутності померлого. Стукіт у щити заглушав усе, що коїлося на кораблі. Щойно вони закінчували зі здійсненням своїх прав любові, дівчину клали поряд з померлим, приходила баба-розпорядниця, і її задушували, добиваючи кинджалом. Усе це стає зрозумілим у контексті весільних звичаїв. В Україні, якщо молодий не був здатен здійснити шлюбний обов’язок, то його заступав дружко (боярин). У Чорногорії в першу ніч після вінчання дружко спав поряд із нареченою. Болгарські пісні традиційно трактують дружка як особу, що на випадок, коли шлюб між женихом і нареченою не здійсниться, може заступити жениха.
Доки молоді перебували в коморі, гості пили й голосно співали. Деякі українські весільні пісні вказують на право дружка також отримати своє від молодої. У Боснії на весіллі кожен гість чоловічої статі мав звичай притискати наречену до стінки, символічно зображаючи цим подружні обійми. Нарешті, звичай перезви та ритуальний танець, усіх по черзі, бояр з молодою на рядні, в якому виявляються тепер їх стародавні права на молоду, вказують на те, що й в українців, як у багатьох інших народів світу, молода колись мусила віддаватись усім цілу першу ніч свого шлюбного життя, родичі та приятелі молодого приходили один по одному, від першого до останнього, діставати насолоду в її обіймах. Як і в багатьох примітивних народів, у українців молода, перед тим, як належати своєму чоловікові, проходила через руки всіх чоловіків роду. Весільні пісні українців, що не залишають сумнівів щодо свого дуже давнього походження, теж містять далекий відгомін права, що його мали усі чоловіки роду на здобуту жінку. Зрозуміло, що молодий у даному разі сам не міг виконати свого обов’язку, бо був мертвий, тому й заступали його найближчі родичі, як і годилося на весіллі.
Відколи дівчина з любові до свого господаря зголошувалася стати його дружиною на тому світі, її доручали двом дівчатам, щоб вони охороняли її і були з нею всюди, куди б вона не пішла. Але саме в цьому - бути скрізь з нареченою - і полягала основна функція весільних дружок в Україні. Вони мусили постійно постійно перебувати, ходити і сидіти поряд з нею. Молода незмінно ходила по селу, запрошуючи на весілля, в супроводі своїх дружок. Не минали жодної хати, щоб не зайти й не попросити на весілля. Очевидно, саме цей обряд у дещо іншій формі описаний Фадланом, коли він говорить, що дівчина відвідує намети усіх родичів померлого.
Так от, дружок якраз дві, що й видно на фото з українського весілля, де вони стоять обабіч боярина (дружка): старша й молодша. Є навіть приказка: «Вивели попід руки, як старшу дружку». Двоє дівчат, що супроводжували наречену руського мерця, поза всяким сумнівом, були її дружками на відтворенні весілля.
Масуді говорить, що жони слов’ян позбавляють себе життя після смерті чоловіків, ревно бажаючи бути спаленими разом зі своїми чоловіками, щоб слідом за ними увійти до раю. Істахрі теж говорить, що русини спалюють тіла померлих, а з багатими спалюються дівчата для блаженства душ своїх. Невільниця, яка супроводжувала господаря у загробний світ, піднімалася над ритуальною спорудою на взірець обв’язки воріт - знаком, що символізував грань двох світів. В якості пережитку її дій виступають українські дитячі ігри, де всі ці дії відтворювалися. І сама споруда, і жест, який, безумовно, належав до числа стійких, мають важливе значення для розуміння уявлень про загробний світ і зв’язки двох світів. Судячи із запису, у слов’ян ще до прийняття християнства існувало уявлення про рай, у який обов’язково потрапляють померлі. Ібн Фадлан наводить слова цієї дівчини, що прирекла себе на спалення, що вона бачить своїх батька й матір, усіх померлих рідних, а далі - свого господаря, який сидить у гарному, зеленому саду і з ним мужі і отроки. На відміну від християнства, яке вважало що небесний рай слід заслужити земними добрими справами - смиренням, правдою, чистотою, трудом, постом, слов’янський язичницький рай був доступний і найбільш шанованому чоловікові, похорони якого спостерігав ібн Фадлан, і його дівчині, яка входила туди за допомогою чоловіка, і всій її рідні. Заслужувати місце у цьому красивому саду майбуття не треба - він доступний і неуникний. Трохи згодом русин пояснив арабові, що після спалення мрець негайно входить до раю. Українці теж вірили, що на тому світі душі померлих зустрічаються, розмовляють і разом проводять час, а рай уявляли як сад. В українських легендах уявлення про рай як зелен-сад виразно домінують, молодь перебуває у квітучому, а дещо старші - у саду, де стигнуть плоди.
Дівчина приносила в жертву курку, відрубавши їй голову і кинувши; її кидали в корабель, де вже лежав покійник. Різання на могилі курки практикувалося українцями аж до нинішнього часу, цей звичай вони зберігали, навіть переселяючись в інші краї.
Відповідно до почутого і записаного ібн Фадланом, третина майна померлого йшла на те, щоб пошити для нього одяг, а третина - на приготування хмільних напоїв. Згадки про новий, святковий одяг для покійника дуже часто трапляються при описі поховальних звичаїв українців.
Із розповіді арабського посла випливає, що похованням тіла померлого у русинів займалися чоловіки, його родичі. Ібн Фадлан засвідчує звичай русинів ставити у могилу хмільний напій, ще коли тіло чекало в ній на спалення. Небіжчика, коли настав час, внесли у халабуду, яка знаходилася на кораблі, посадили на сінник, підперли його подушками і принесли все той же хмільний напій, плоди, різні квіти та ароматичні рослини і поклали це разом з ним. На місці спаленого поховального корабля русини насипали щось на взірець круглого пагорба, встановили посеред нього велику колоду і написали на ній ім’я померлого та ім’я царя русинів. Ібн Русте теж свідчить про те, що русини в могилу клали харчі, хмільний напій і різні інші речі та цінності. За описом етнографів, мерця в Україні клали в труну тільки після того, як прийде до хати священик та прочитає встановлені молитви. У труну чоловіка клали звичайно його родичі-чоловіки, а жінку - жінки. На подушку біля голови мерця клали різні пахучі трави - сухі або свіжі, як до пори року: любисток, материнку, шальвію тощо. Раніше був звичай класти разом з покійником і його шапку, палицю, хліб, сіль, рушник, гроші, а також пляшку горілки. Останнього звичаю особливо дотримувалися козаки. Померлих за козацьких часів ховали у повному вбранні: жупані, каптані, сап’янах, шапці і при зброї. Нерідко над могилою померлого насипали великий курган для пам’яті знатного чоловіка. Поверх могили виводили кам’яний хрест, на якому робили відповідний напис.
Згідно з Ахмедом ібн Фадланом, русини поклали в могилу свого співця і його восьмиструнний щипковий інструмент. Він згорів на похоронному багатті разом зі своїм віщим господарем. Звичай ховати народного співака разом з його інструментом дійшов в українців до наших днів, але трохи видозмінено: бандуру клали не в труну, а на могильний горбок, під березовим хрестом, перев'язаним вишитим рушником. Відомий дослідник мистецтва кобзарів і лірників Михайло Полотай в 1920-х роках був свідком такого обряду поховання кобзаря Петра Ткаченка в селі Синявці Менського району на Чернігівщині. Зафіксовано такий примітний обряд поховання народного співця й у козацькій думі:
Кобзо моя! Дружино вірная!
Бандуро моя мальованая!
Де ж мені тебе діти?
А чи в чистому степу спалити і попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?
На фресці на сходах храму святої Софії в Києві видно, крім двох танцюристів, ще музикантів, що грають на флейті, сопілці, арфі (псалтеріоні), тарілках і п'ятиструнній лютні. Щодо щипкових інструментів є древні цікаві повідомлення, такі, наприклад, як записана Феофілактом Симокаттою відома розповідь про трьох слов'янських послів з лютнями в руках, яких привели до імператора Маврикія під час його походу на Балкани, потім кілька арабських повідомлень ібн Русте, Гардізі, невідомого Перського географа, аль-Бекрі, у яких згадуються в слов'ян-ідолопоклонників застосовувані при язичницьких богослужіннях різного виду восьмиструнні лютні, тамбурини й більші сопілки довжиною у два ліктя. Той же Любор Нідерле, якого в малоросійському патріотизмі, слов’янофільстві або непрофесіоналізмі запідозрити важко, пише: „Низка інших інструментів не засвідчена для настільки ранніх часів, але стародавня кобза, найдавніший чеський струнний інструмент, очевидно, все-таки існувала”. У чехів дуда й кобза вживалися при церковних службах, продовжуючи дохристиянську традицію. В Україні й Польщі кобзи знаменитих співців вішалися в храмах під іконами. Консервативність релігійної практики, особливо при урахуванні її виразно язичницького характеру, явно свідчить про стародавність щипкового інструмента в слов'ян, під тією або іншою назвою.
Руська молитва в ібн Фадлана дуже схожа на молитву слов’ян в ібн Русте та Гардізі. Згадане ібн Фадланом татуювання тіла в Україні через християнські заборони не збереглося, проте дожило майже до нашого часу в Боснії та Герцеговині - там само, де й довгі чуприни. Балкани узагалі є заповідником слов’янської старовини. У православного слов’янського населення Чорногорії аж до модерних часів побутувало двоєжонство, про яке в Україні залишилися тільки згадки в казках. Посмертне одруження парубка теж відоме, окрім України, в Сербії та ще в Білорусі. Коли читаєш записки ібн Фадлана про наших предків, то вражає подібність до весільних і поховальних обрядів українців ХІХ-ХХ століття навіть у дрібницях, що однозначно може свідчити проти тлумачення описаного побуту як суто скандинавського...