Про когута і жабу
Про Когута і Жабу.
Стою я на об’їзній Рівного. Стою вже дуже довго, три з половиною години. Злий як пес. Я ще ніколи так довго не стояв в Україні. Я взагалі, так довго стояв лише кілька разів в своєму житті.
Українці підбирають погано, я б сказав дуже погано. Росіяни, білоруси, казахи підбирають краще, я вже не кажу про грузинів чи таджиків… Але, щоб на трансреспубліканській трасі Львів-Київ так довго ніхто не зупинявся, такого в мене не було. Траса була пряма, видимість хороша і місце для зупинки було. Крім того, це було біля заправки. Але заправка була гнила і всі рідкісні машини, що заїжджали на заправку, їхали до Рівне або в наступне село.
Нарешті, через три години і тридцять п’ять хвилин, на заправку заїхала Опель Вектра на польській реєстрації. Після виїзду з заправки авто зупинилось коло мене і пасажир пішов відлити.
Я зразу підійшов до водія і вирішив впроситися в салон, щоб вивезли мене куда-небудь, аби лиш виїхати з цього клятого місця. В салоні, крім водія і чувака що пішов відлити, ззаду сиділа молода жінка. Місця для мене було достатньо…
-Доброго дня, куди ви їдете?-запитав я, в надії, що вони їдуть принаймні з 30-50 км, за кільцеву Рівного, в напрямку Києва.
-Мы едем до Киева,-відповів водій. Це мені придало адреналіну і я зрозумів, що є чудовий шанс поїхати прямо до Києва.
-О, як добре!,- відповів я,- Візьміть мене будь ласка, я теж їду до Києва.
-Нет, ми никого не берем,- відповів водій. Тут підійшов пасажир, сів збоку від водія і подивився на мене косо.
-Ну візьміть, пацани, ну будь ласка!!! Я вже стою тут три з половиною години і ніхто не бере. Візьмете мене і я вам багато цікавого розповім, про мандри, про Бразилію, про Аргентину…- (чому мені в першу чергу на язик вилізла Бразилія, я не знаю?)))
-Нну ладно, сідай, - відповів водій. І я сів позаду водія, так що бачив чудово дівчину з правої сторони і трохи пасажира попереду, що сидів справа від водія.
Водій був звичайним хлопцем, напівінтелігентної зовнішності, охайним, на вік років до тридцяти. Пасажир справа був теж приблизно років за-тридцять. Він був високим, худющим як глист Руки й ноги худющі але довгі. Голова була коротко вистрижена й теж худюща, а лице було наркомано-кримінального вигляду. Такий собі урка-наркоман, який виправився, але попереднє життя залишило свій слід. Одягнений він був акуратно, але в звичайні джинси-футболку.
-Ну рас скажи, шо ти делал в Бразилии?- зацікавлено запитав водій. І я почав свою розповідь, щоби зацікавити слухачів і відплатити цікавим спілкуванням за проїзд.
Я почав розповідати, як прилетів до Сан Пауло, як мене місто зустріло і описувати перші враження про це місто.
-Сан Пауло найбільше місто в Південній Америці, Сан Пауло це місто-треш, сказав я.
-Что значит трэш? Очень красивый город, или что?- запитав, повертаючись до мене пассажир.
-Та ні, нічого надто красивого там нема,- відповів я,- Навпаки, в ньому дуже багато злочинців, наркоманів, тому в ньому дуже небезпечно. Та й місто виглядає дуже брудним і покинутим. В багатьох будинках позабивані вікна, розмальовані гівно-графіті, загалом дуже депресивний вигляд.
-А где ты там ночевал?-запитав водій.
-В людей ночував. Через інтернет познайомився з мандрівниками, такими як я і які приймають в себе інших мандрівників.
-Что, безплатно? Ты платил им за ночлег?- запитав пассажир.
-Ні, не платив. Це така спільнота, де люди приймають один-одного і живуть безкоштовно. Як автостоп. По Бразилії я теж Їздив автостопом, тобто безкоштовно.
-Как это бесплатно?- вибухнув пасажир.- Ты что, не платил за проезд???
-Ну так, це ж автостоп. Якщо їдеш автостопом, то не платиш…
-И что, и сейчас ты не собираешься платить?- встряв в розмову водій.
-Ну так,-з посмішкою відповів я,- Ви ж мене взяли не за гроші, правда? Я вам розказую свої історії… Все одно ви їдете до Києва і вам веселіше і мені добре.
Водій не відповів нічого, але пасажир повернувся до мене і вибухнув знов:
-То есть, ты хочешь сказать, что едешь сейчас на халяву? То есть, как ты не будешь платить? А кто за тебя должен платить, я что-ли??? Нифига себе, вот любители халявы!!!
-Ну почему халявы?- запитав я,- Я ж не їду на таксі, і ви не везете мене туди, куди я замовляю, а просто по дорозі. І якщо ви їдете до Києва, то можете й мене за одно підвезти, ви й так туди їдете,- намагався я згладжувати розмову.
-И что? Машина жрет бензин, а бензин стоит денег. Хочешь ехать, заправляй бензин, и плати за бензин. Почему я должен платить за бензин, а ты не хочешь платить? Это кто-то должен оплачивать твой проезд???
Він був повернений головою і частково корпусом до мене. Емоційно кривив губи і махав руками. Цим він мені дуже нагадав когута. Але так як він був худющим і емоційним, нагадав саме азійського когута, яких використовують на півнячих боях. Такий собі худющий “до кілограма”, але набундючений. Водій продовжував мовчати, а когут і далі бризкав слюною.
-От не люблю халявщиков. Всегда любят за чей-то счет жить. И ты сей час пытаешься ехать за наш счет, то есть мы платим за тебя.- Не заспокоювався він.
Я старався говорити з посмішкою і повагою. Я розумів, що машина їхня і вони мають повне право мене висадити. Тим не менше, я надіявся, що ми знайдемо порозуміння і вони все ж таки не будуть наполягати на оплаті.
Гроші за проїзд ,протягом моїх мандрів, в мене просили неодноразово, але в основному це відбувалось в країнах, де за проїзд на попутках платять, наприклад в Болівії чи Перу, або ж в країнах, де автостоп незвичне явище і люди не розуміють цього. Тим не менше, мені зразу казали, «Якщо не платиш, то не підвозимо», а тут за оплату стали говорити лише в процесі їзди. Тим більше, що водій не наполягав, а оплату вимагав саме чоловік збоку.
Якби я не стояв до цього так довго і в мене було багато лишнього часу, я би плюнув і попросив мене висадити. Тому, я намагався тягнути час, їхати в сторону Києва і думав, «Якщо вже піде розмова дуже складна і вони прямо скажуть платити, то я попрошу мене висадити на найближчій заправці.»
Так дискусія тривала з пів години, я намагався бути покірним, але настоював на своєму. Ми летіли швидко і за чей час подолали понад п’ятдесят кілометрів. Врешті Когут заспокоївся і заснув. Аби підтримувати якийсь контакт, я пробував розмовляти з водієм та пасажиркою. Довідався, що вони їдуть зі Львова, і їдуть аж до Харкова. Львів подивитися не встигли, але були у Львові скоріше і місто їм подобається. Дівчині я розповів, що працюю в Таїланді і що люблю Азію.
Водій сказав, що він тільки-но купив авто на польській реєстрації і жене до Харківа на продаж. Я сказав, що маю знайомих, які теж займаються торгівлею польським автівок і можу дати йому контакти. Водій зацікавився і взяв телефон мого знайомого. Він сказав, що це вже друга машина, яку він купив у Львові. «Дивно, їхати за машиною аж трьом, дорогувато»-подумав я,-«Хоча, напевне він їх взяв аби безпечніше було. А може, в них спільний капітал?»
Водій спілкувався неохоче, мабуть був зайнятий дорогою й думками і тому я його не турбував. Дівчина теж була мовчазна. Тому й я мовчав і рахував кілометри, які пролітали.
Десь за сто кілометрів перед Києвом, Когут прокинувся і став розмовляти з водієм. Вони почали обговорювати, де їм краще пообідати і дійшли висновку, що обідатимуть на об’їзній Києва, а це вже далі ніж я мав виходити. До водія зателефонували і він став відповідати, «Да, да, мы пледем по объездной. Где Житомерская? Нет, не знаю.»…
-О, я знаю де є Житомирська, це буквально метрів триста від об’їзної,- сказав голосно я.
-Я тоже знаю, не ты один знаешь,- сердито заявив Когут. Так, ніби я намагався в нього відібрати лідерство,- Слушай меня! У объездной поедешь прямо и сразу будет метро Житомирская.
Через якихось десять-двадцять кілометрыв, водій зупинився в туалет і трохи розм’ятися. Водій і Когут вийшли, а я і жіночка залишилися в салоні.
-А ви всі разом приїхали до Львова і їдете назад?- запитав я дівчину. Мені здалось дивним, що водій коли питав, чи не хоче вона в туалет, звертався до неї на «Ви». Та й дівчина упродовж всього часу не спілкувалася з чоловіками взагалі.
-Ні, ми не разом. Ми їдемо по «Бла-бла-карі», я і цей чоловік заплатили по 500 гривень, а водій як власник транспорту,-відповіла вона.
Коли чоловіки сіли в авто, я нічого не перепитував. До Києва долетіли досить швидко і мене висадили біля станції метро Житомирська. Коли водій відкрив багажник і подав мій рюкзак, я протягнув руку і подякував. Він посміхнувся і я порадив йому, «Будь обережним, не довіряй повністю тим, кого не знаєш зовсім». Водій зрозумів натяк і засміявся. Я попрощався з дівчиною і Когутом, але той лише косо на мене подивився.
Виходить, що Когут не мав жодного відношення ані до водія, ані до автомобіля. Виходить, що він не купляв бензин ані за себе, ані за мене. Він всього на всього заплатив за проїзд, як за транспорт… А я не платив. І тому його душила Жаба, велика українська Жаба. Тобто, його дуже турбувало, що він заплатив гроші водію, а тут якийсь сторонній їде поруч і нічого не платить. Його та Жаба так душила, що він намагався будь-що настояти на моїй оплаті. І отим Когуту і Жабі не повезло з одним, з водієм. Водій виявився простою не жадібною людиною і не підтримав їх, і не наполягав на моїй оплаті.
В моїх мандрівках були випадки, коли в Індонезії, Болівії та інших країнах, зупинялись водії, які везли пасажирів за гроші. І коли я просив їх підвезти мене безкоштовно і вони погоджувалися, то інші пасажири до цього відносились байдуже. Можливо, інших пасажирів цікавило лише аби їх везли, а можливо просто в них не було такої Жаби.
Стою я на об’їзній Рівного. Стою вже дуже довго, три з половиною години. Злий як пес. Я ще ніколи так довго не стояв в Україні. Я взагалі, так довго стояв лише кілька разів в своєму житті.
Українці підбирають погано, я б сказав дуже погано. Росіяни, білоруси, казахи підбирають краще, я вже не кажу про грузинів чи таджиків… Але, щоб на трансреспубліканській трасі Львів-Київ так довго ніхто не зупинявся, такого в мене не було. Траса була пряма, видимість хороша і місце для зупинки було. Крім того, це було біля заправки. Але заправка була гнила і всі рідкісні машини, що заїжджали на заправку, їхали до Рівне або в наступне село.
Нарешті, через три години і тридцять п’ять хвилин, на заправку заїхала Опель Вектра на польській реєстрації. Після виїзду з заправки авто зупинилось коло мене і пасажир пішов відлити.
Я зразу підійшов до водія і вирішив впроситися в салон, щоб вивезли мене куда-небудь, аби лиш виїхати з цього клятого місця. В салоні, крім водія і чувака що пішов відлити, ззаду сиділа молода жінка. Місця для мене було достатньо…
-Доброго дня, куди ви їдете?-запитав я, в надії, що вони їдуть принаймні з 30-50 км, за кільцеву Рівного, в напрямку Києва.
-Мы едем до Киева,-відповів водій. Це мені придало адреналіну і я зрозумів, що є чудовий шанс поїхати прямо до Києва.
-О, як добре!,- відповів я,- Візьміть мене будь ласка, я теж їду до Києва.
-Нет, ми никого не берем,- відповів водій. Тут підійшов пасажир, сів збоку від водія і подивився на мене косо.
-Ну візьміть, пацани, ну будь ласка!!! Я вже стою тут три з половиною години і ніхто не бере. Візьмете мене і я вам багато цікавого розповім, про мандри, про Бразилію, про Аргентину…- (чому мені в першу чергу на язик вилізла Бразилія, я не знаю?)))
-Нну ладно, сідай, - відповів водій. І я сів позаду водія, так що бачив чудово дівчину з правої сторони і трохи пасажира попереду, що сидів справа від водія.
Водій був звичайним хлопцем, напівінтелігентної зовнішності, охайним, на вік років до тридцяти. Пасажир справа був теж приблизно років за-тридцять. Він був високим, худющим як глист Руки й ноги худющі але довгі. Голова була коротко вистрижена й теж худюща, а лице було наркомано-кримінального вигляду. Такий собі урка-наркоман, який виправився, але попереднє життя залишило свій слід. Одягнений він був акуратно, але в звичайні джинси-футболку.
-Ну рас скажи, шо ти делал в Бразилии?- зацікавлено запитав водій. І я почав свою розповідь, щоби зацікавити слухачів і відплатити цікавим спілкуванням за проїзд.
Я почав розповідати, як прилетів до Сан Пауло, як мене місто зустріло і описувати перші враження про це місто.
-Сан Пауло найбільше місто в Південній Америці, Сан Пауло це місто-треш, сказав я.
-Что значит трэш? Очень красивый город, или что?- запитав, повертаючись до мене пассажир.
-Та ні, нічого надто красивого там нема,- відповів я,- Навпаки, в ньому дуже багато злочинців, наркоманів, тому в ньому дуже небезпечно. Та й місто виглядає дуже брудним і покинутим. В багатьох будинках позабивані вікна, розмальовані гівно-графіті, загалом дуже депресивний вигляд.
-А где ты там ночевал?-запитав водій.
-В людей ночував. Через інтернет познайомився з мандрівниками, такими як я і які приймають в себе інших мандрівників.
-Что, безплатно? Ты платил им за ночлег?- запитав пассажир.
-Ні, не платив. Це така спільнота, де люди приймають один-одного і живуть безкоштовно. Як автостоп. По Бразилії я теж Їздив автостопом, тобто безкоштовно.
-Как это бесплатно?- вибухнув пасажир.- Ты что, не платил за проезд???
-Ну так, це ж автостоп. Якщо їдеш автостопом, то не платиш…
-И что, и сейчас ты не собираешься платить?- встряв в розмову водій.
-Ну так,-з посмішкою відповів я,- Ви ж мене взяли не за гроші, правда? Я вам розказую свої історії… Все одно ви їдете до Києва і вам веселіше і мені добре.
Водій не відповів нічого, але пасажир повернувся до мене і вибухнув знов:
-То есть, ты хочешь сказать, что едешь сейчас на халяву? То есть, как ты не будешь платить? А кто за тебя должен платить, я что-ли??? Нифига себе, вот любители халявы!!!
-Ну почему халявы?- запитав я,- Я ж не їду на таксі, і ви не везете мене туди, куди я замовляю, а просто по дорозі. І якщо ви їдете до Києва, то можете й мене за одно підвезти, ви й так туди їдете,- намагався я згладжувати розмову.
-И что? Машина жрет бензин, а бензин стоит денег. Хочешь ехать, заправляй бензин, и плати за бензин. Почему я должен платить за бензин, а ты не хочешь платить? Это кто-то должен оплачивать твой проезд???
Він був повернений головою і частково корпусом до мене. Емоційно кривив губи і махав руками. Цим він мені дуже нагадав когута. Але так як він був худющим і емоційним, нагадав саме азійського когута, яких використовують на півнячих боях. Такий собі худющий “до кілограма”, але набундючений. Водій продовжував мовчати, а когут і далі бризкав слюною.
-От не люблю халявщиков. Всегда любят за чей-то счет жить. И ты сей час пытаешься ехать за наш счет, то есть мы платим за тебя.- Не заспокоювався він.
Я старався говорити з посмішкою і повагою. Я розумів, що машина їхня і вони мають повне право мене висадити. Тим не менше, я надіявся, що ми знайдемо порозуміння і вони все ж таки не будуть наполягати на оплаті.
Гроші за проїзд ,протягом моїх мандрів, в мене просили неодноразово, але в основному це відбувалось в країнах, де за проїзд на попутках платять, наприклад в Болівії чи Перу, або ж в країнах, де автостоп незвичне явище і люди не розуміють цього. Тим не менше, мені зразу казали, «Якщо не платиш, то не підвозимо», а тут за оплату стали говорити лише в процесі їзди. Тим більше, що водій не наполягав, а оплату вимагав саме чоловік збоку.
Якби я не стояв до цього так довго і в мене було багато лишнього часу, я би плюнув і попросив мене висадити. Тому, я намагався тягнути час, їхати в сторону Києва і думав, «Якщо вже піде розмова дуже складна і вони прямо скажуть платити, то я попрошу мене висадити на найближчій заправці.»
Так дискусія тривала з пів години, я намагався бути покірним, але настоював на своєму. Ми летіли швидко і за чей час подолали понад п’ятдесят кілометрів. Врешті Когут заспокоївся і заснув. Аби підтримувати якийсь контакт, я пробував розмовляти з водієм та пасажиркою. Довідався, що вони їдуть зі Львова, і їдуть аж до Харкова. Львів подивитися не встигли, але були у Львові скоріше і місто їм подобається. Дівчині я розповів, що працюю в Таїланді і що люблю Азію.
Водій сказав, що він тільки-но купив авто на польській реєстрації і жене до Харківа на продаж. Я сказав, що маю знайомих, які теж займаються торгівлею польським автівок і можу дати йому контакти. Водій зацікавився і взяв телефон мого знайомого. Він сказав, що це вже друга машина, яку він купив у Львові. «Дивно, їхати за машиною аж трьом, дорогувато»-подумав я,-«Хоча, напевне він їх взяв аби безпечніше було. А може, в них спільний капітал?»
Водій спілкувався неохоче, мабуть був зайнятий дорогою й думками і тому я його не турбував. Дівчина теж була мовчазна. Тому й я мовчав і рахував кілометри, які пролітали.
Десь за сто кілометрів перед Києвом, Когут прокинувся і став розмовляти з водієм. Вони почали обговорювати, де їм краще пообідати і дійшли висновку, що обідатимуть на об’їзній Києва, а це вже далі ніж я мав виходити. До водія зателефонували і він став відповідати, «Да, да, мы пледем по объездной. Где Житомерская? Нет, не знаю.»…
-О, я знаю де є Житомирська, це буквально метрів триста від об’їзної,- сказав голосно я.
-Я тоже знаю, не ты один знаешь,- сердито заявив Когут. Так, ніби я намагався в нього відібрати лідерство,- Слушай меня! У объездной поедешь прямо и сразу будет метро Житомирская.
Через якихось десять-двадцять кілометрыв, водій зупинився в туалет і трохи розм’ятися. Водій і Когут вийшли, а я і жіночка залишилися в салоні.
-А ви всі разом приїхали до Львова і їдете назад?- запитав я дівчину. Мені здалось дивним, що водій коли питав, чи не хоче вона в туалет, звертався до неї на «Ви». Та й дівчина упродовж всього часу не спілкувалася з чоловіками взагалі.
-Ні, ми не разом. Ми їдемо по «Бла-бла-карі», я і цей чоловік заплатили по 500 гривень, а водій як власник транспорту,-відповіла вона.
Коли чоловіки сіли в авто, я нічого не перепитував. До Києва долетіли досить швидко і мене висадили біля станції метро Житомирська. Коли водій відкрив багажник і подав мій рюкзак, я протягнув руку і подякував. Він посміхнувся і я порадив йому, «Будь обережним, не довіряй повністю тим, кого не знаєш зовсім». Водій зрозумів натяк і засміявся. Я попрощався з дівчиною і Когутом, але той лише косо на мене подивився.
Виходить, що Когут не мав жодного відношення ані до водія, ані до автомобіля. Виходить, що він не купляв бензин ані за себе, ані за мене. Він всього на всього заплатив за проїзд, як за транспорт… А я не платив. І тому його душила Жаба, велика українська Жаба. Тобто, його дуже турбувало, що він заплатив гроші водію, а тут якийсь сторонній їде поруч і нічого не платить. Його та Жаба так душила, що він намагався будь-що настояти на моїй оплаті. І отим Когуту і Жабі не повезло з одним, з водієм. Водій виявився простою не жадібною людиною і не підтримав їх, і не наполягав на моїй оплаті.
В моїх мандрівках були випадки, коли в Індонезії, Болівії та інших країнах, зупинялись водії, які везли пасажирів за гроші. І коли я просив їх підвезти мене безкоштовно і вони погоджувалися, то інші пасажири до цього відносились байдуже. Можливо, інших пасажирів цікавило лише аби їх везли, а можливо просто в них не було такої Жаби.