Втеча від дійсності
Розповім про поїздку. Скоріш, залишу собі на згадку кілька спогадів, бо час летить, буденність стирає дрібні частинки подій, а згадати варто дещо.
Дорога. Потяг Київ - Рахів, 18 годин зі швидкістю екскурсійного трамвайчику, щоб можна було роздивитись майже все. Добре, що він рушає затемна. Познайомилися, посиділи, поспілкувалися, почаювали. Сусіди по купе приємні, то чому б ні? А там і спати повкладалися. В подорож рушила хвора, майже не спала, щоб не будити кашлем сусідів - стирчала в коридорі.
Світанок, потім Яремче, від виду з вікна хотілося плюнути на все і вийти там, але втрималась. Попереду ще 3 години шляху, фотографії сусідки за 4 роки (йой!), тунелі, гори, річки…
Мене зустріло маленьке, сонячне місто Рахів. Людей, як у мурашнику. Тепло, занадто навіть:) Після перепалки з таксистом, плюнула на все і пішла пішки. До поїздки, я стільки разів проглядала той шлях, що могла б його пройти із заплющеними очима. Готель. Поселили на 2 години раніше, та ще й у номер з терасою і виглядом на гори. Сильно вибачались, що 4-й поверх, а ліфту нема. Нічого, зате деякі речі я вже ніколи не візьму у подорож, тим більше у коротку...
Покинувши валізу і заспокоївши рідних і друзів, що я на місці і нічого зі мною не сталося, я вийшла на терасу. З цього моменту я забула про потяг, душне купе, довгу дорогу, хворобу, втому. А через годину я вже йшла дивитись місто, але чомусь повернула в гори…
Зупинитись було важко, але ще важче було йди по слизькій, роздовбаній дорозі. А коли дідусь, що проїжджав повз, запропонував підвезти на козлику (мопед), я і не підозрювала, що ще через годину, я б його розцілувала за повторну пропозицію. Повернути мене примусила одна жіночка, у якої я запитала дорогу. «Пані, для такої довгої подорожі ви занадто файно вдягнені!». Пані дійсно сказилася, бо збиралась гуляти містом, а завіялась в інший бік. До того ж, чим далі йшла, тим ставало холодніше, а потім навіть натяку на тепло не залишилося. Я повернулась. А захід сонця зустріла у панорамному кафе на даху. Оце б місце я порадила усім, хто побуває у Рахові (готель Рахів, панорамне кафе на даху). Цієї ночі я спала, забувши про безсоння, важкий місяць, та взагалі про все. Прокинулась серед ночі від вереску на вулиці. Молодь святкувала хеловін…
Наступного дня була запланована поїздка у сусіднє село Богдан. Підйомник у Рахові не працював і я все ж мала надію, що там вони працюватимуть. Працівниці автовокзалу мені підказали до якого водія автобусу підійти, бо він богданівський сам і все підкаже. У неділю кількість автобусів дуже обмежена і до Богдану було лише два рейси, тобто два шанси, щоб повернутись назад. Тому водієві я написала своє ім’я і телефон на випадок, якщо мене не буде ні о 12-20, ні о 14-00. Значить загубилася, або щось сталося. Всяке буває. Мене він висадив біля прикордонного посту «Богдан» і показав в бік напівзруйнованого містка і місце, де я повинна бути, як повернусь. Тут пригоди тільки почалися, бо молоду жінку з фотоапаратом та ще й не місцеву там бачили вперше, певно. Людей з цього боку Тиси не було. Був холод, іній, вода, що текла звідусіль. Так дивно було кутатись, коли на сусідньому березі дітки напівроздягнені гралися в футбол. Підйомники не працювали, тому пішла в протилежному напрямку, щоб хоч кудись піднятись і залишити на згадку кілька фотографій. Лише одного разу я запитала дорогу у єдиного зустрічного і отримала відповідь, що йду у правильному напрямку. Збиралась перейти на інший бік і вже селом повернутись на зупинку. Так і вчинила. Не пам’ятаю, що я знімала у селі: церкву з людьми, що виходили зі служби, школу, ще якісь приміщення, але через певний час помітила двоє людей, що йшли за мною, коли їх стало шестеро, зрозуміла, що варто зупинитися…
Оті розмови переказувати не буду, але скажу одне, що у маленьких селах дуже пильні жителі, а коли це село ще й на кордоні України, то потрібно бути ще й обережним. «Чужого» тут не пропустять. І як мені сказали, що 15-теро людей пильнували мої переміщення. Все закінчилося миром. Я сіла у свій автобус і повернулася у Рахів.
Другу половину дня провела підіймаючись на гору Дріб(назву мені сказав один з пастухів), звідти можна було побачити увесь Рахів. Дорогу питала у пастухів, один зі мною йшов майже до самого верху, там він жив, як виявилося. На горі. До того ж будинки можна було побачити і вище. На моє запитання, чи часто вони звідти спускаються, здивовано відповів: «Щодня, на роботу ж ходимо»…
Далі я вже не підіймалась. Сіла на землю і просиділа там досить довго. Було тепло, сонце світило, золото листя виблискувало на деревах і вперше я не хотіла повертатись. Внизу було місто. Маленьке, затишне, з усіх боків оточене горами, розрізане на дві частини Тисою. Де все поруч! На одній вулиці можна зустріти всі державні установи, дитячий садок носить назву «Смерічка», а над райдержадміністрацією майоріють три прапори: блакитно-жовтий, червоно-чорний і Євросоюзу; де всі здороваються і кожен вкаже шлях, а на підвісних містках через річку діти на роликах катаються. Де щонеділі місто прокидається від церковних дзвонів і вирушає на службу, а потім гуляють родинами, бо «неділя ж». А навпроти церкви - фото тих, хто загинув у цій війні…
Місто, що може стати центром туризму, а в результаті навіть не має доріг, бо те, що є, дорогами назвати важко. Де люди моляться на приватних підприємців, бо то єдине джерело робочих місць, а держава про них забула. Багато клопоту у тих державних мужів…
Спускалась я довго, вузесенькими стежками в одну стопу, а коли вже впевнена була, що заблукала, зустріла стареньку згорблену бабусю, що підіймалась, чіпляючись клюкою за траву, а по дорозі ще й гриби збирала. Бабця жила на горі і спускалася за хлібом. Вона й заспокоїла, що я йду вірно і дійду аж до школи, а заодно і випитала хто я і звідки. Незламні ті бабусі.
Місто я покидала наступного дня, а перед поїздкою ще й сувенірів нагребла. Копчене сало та бринзу сувенірами назвати важко, але ж татові потрібно було щось привезти, а з магнітами на холодильник там сутужно геть. В дорозі познайомилась з чеським футболістом, і телефонна книга поповнилась ще одним номером. Дорога була такою ж довгою, тільки поверталась я абсолютно здоровою і ті ліки, що придбала по приїзду, навіть не розпакувала. Повітря і гори лікують краще будь-яких ліків. А ще люди…
Дорога. Потяг Київ - Рахів, 18 годин зі швидкістю екскурсійного трамвайчику, щоб можна було роздивитись майже все. Добре, що він рушає затемна. Познайомилися, посиділи, поспілкувалися, почаювали. Сусіди по купе приємні, то чому б ні? А там і спати повкладалися. В подорож рушила хвора, майже не спала, щоб не будити кашлем сусідів - стирчала в коридорі.
Світанок, потім Яремче, від виду з вікна хотілося плюнути на все і вийти там, але втрималась. Попереду ще 3 години шляху, фотографії сусідки за 4 роки (йой!), тунелі, гори, річки…
Мене зустріло маленьке, сонячне місто Рахів. Людей, як у мурашнику. Тепло, занадто навіть:) Після перепалки з таксистом, плюнула на все і пішла пішки. До поїздки, я стільки разів проглядала той шлях, що могла б його пройти із заплющеними очима. Готель. Поселили на 2 години раніше, та ще й у номер з терасою і виглядом на гори. Сильно вибачались, що 4-й поверх, а ліфту нема. Нічого, зате деякі речі я вже ніколи не візьму у подорож, тим більше у коротку...
Покинувши валізу і заспокоївши рідних і друзів, що я на місці і нічого зі мною не сталося, я вийшла на терасу. З цього моменту я забула про потяг, душне купе, довгу дорогу, хворобу, втому. А через годину я вже йшла дивитись місто, але чомусь повернула в гори…
Зупинитись було важко, але ще важче було йди по слизькій, роздовбаній дорозі. А коли дідусь, що проїжджав повз, запропонував підвезти на козлику (мопед), я і не підозрювала, що ще через годину, я б його розцілувала за повторну пропозицію. Повернути мене примусила одна жіночка, у якої я запитала дорогу. «Пані, для такої довгої подорожі ви занадто файно вдягнені!». Пані дійсно сказилася, бо збиралась гуляти містом, а завіялась в інший бік. До того ж, чим далі йшла, тим ставало холодніше, а потім навіть натяку на тепло не залишилося. Я повернулась. А захід сонця зустріла у панорамному кафе на даху. Оце б місце я порадила усім, хто побуває у Рахові (готель Рахів, панорамне кафе на даху). Цієї ночі я спала, забувши про безсоння, важкий місяць, та взагалі про все. Прокинулась серед ночі від вереску на вулиці. Молодь святкувала хеловін…
Наступного дня була запланована поїздка у сусіднє село Богдан. Підйомник у Рахові не працював і я все ж мала надію, що там вони працюватимуть. Працівниці автовокзалу мені підказали до якого водія автобусу підійти, бо він богданівський сам і все підкаже. У неділю кількість автобусів дуже обмежена і до Богдану було лише два рейси, тобто два шанси, щоб повернутись назад. Тому водієві я написала своє ім’я і телефон на випадок, якщо мене не буде ні о 12-20, ні о 14-00. Значить загубилася, або щось сталося. Всяке буває. Мене він висадив біля прикордонного посту «Богдан» і показав в бік напівзруйнованого містка і місце, де я повинна бути, як повернусь. Тут пригоди тільки почалися, бо молоду жінку з фотоапаратом та ще й не місцеву там бачили вперше, певно. Людей з цього боку Тиси не було. Був холод, іній, вода, що текла звідусіль. Так дивно було кутатись, коли на сусідньому березі дітки напівроздягнені гралися в футбол. Підйомники не працювали, тому пішла в протилежному напрямку, щоб хоч кудись піднятись і залишити на згадку кілька фотографій. Лише одного разу я запитала дорогу у єдиного зустрічного і отримала відповідь, що йду у правильному напрямку. Збиралась перейти на інший бік і вже селом повернутись на зупинку. Так і вчинила. Не пам’ятаю, що я знімала у селі: церкву з людьми, що виходили зі служби, школу, ще якісь приміщення, але через певний час помітила двоє людей, що йшли за мною, коли їх стало шестеро, зрозуміла, що варто зупинитися…
Оті розмови переказувати не буду, але скажу одне, що у маленьких селах дуже пильні жителі, а коли це село ще й на кордоні України, то потрібно бути ще й обережним. «Чужого» тут не пропустять. І як мені сказали, що 15-теро людей пильнували мої переміщення. Все закінчилося миром. Я сіла у свій автобус і повернулася у Рахів.
Другу половину дня провела підіймаючись на гору Дріб(назву мені сказав один з пастухів), звідти можна було побачити увесь Рахів. Дорогу питала у пастухів, один зі мною йшов майже до самого верху, там він жив, як виявилося. На горі. До того ж будинки можна було побачити і вище. На моє запитання, чи часто вони звідти спускаються, здивовано відповів: «Щодня, на роботу ж ходимо»…
Далі я вже не підіймалась. Сіла на землю і просиділа там досить довго. Було тепло, сонце світило, золото листя виблискувало на деревах і вперше я не хотіла повертатись. Внизу було місто. Маленьке, затишне, з усіх боків оточене горами, розрізане на дві частини Тисою. Де все поруч! На одній вулиці можна зустріти всі державні установи, дитячий садок носить назву «Смерічка», а над райдержадміністрацією майоріють три прапори: блакитно-жовтий, червоно-чорний і Євросоюзу; де всі здороваються і кожен вкаже шлях, а на підвісних містках через річку діти на роликах катаються. Де щонеділі місто прокидається від церковних дзвонів і вирушає на службу, а потім гуляють родинами, бо «неділя ж». А навпроти церкви - фото тих, хто загинув у цій війні…
Місто, що може стати центром туризму, а в результаті навіть не має доріг, бо те, що є, дорогами назвати важко. Де люди моляться на приватних підприємців, бо то єдине джерело робочих місць, а держава про них забула. Багато клопоту у тих державних мужів…
Спускалась я довго, вузесенькими стежками в одну стопу, а коли вже впевнена була, що заблукала, зустріла стареньку згорблену бабусю, що підіймалась, чіпляючись клюкою за траву, а по дорозі ще й гриби збирала. Бабця жила на горі і спускалася за хлібом. Вона й заспокоїла, що я йду вірно і дійду аж до школи, а заодно і випитала хто я і звідки. Незламні ті бабусі.
Місто я покидала наступного дня, а перед поїздкою ще й сувенірів нагребла. Копчене сало та бринзу сувенірами назвати важко, але ж татові потрібно було щось привезти, а з магнітами на холодильник там сутужно геть. В дорозі познайомилась з чеським футболістом, і телефонна книга поповнилась ще одним номером. Дорога була такою ж довгою, тільки поверталась я абсолютно здоровою і ті ліки, що придбала по приїзду, навіть не розпакувала. Повітря і гори лікують краще будь-яких ліків. А ще люди…