Чотири тижні у Грузії, або - Закохані у Сакартвело. Частина 4. Самцхе-Джавахеті і Верхня Картлія.
Дванадцятий день нашого перебування в Грузії, ми стоїмо на околиці Зугдіді і зупиняємо автомобілі з надією доїхати трасою Зугдіді-Тбілісі до міста Хашурі. Там плануємо пересісти на маршрутку до Боржомі і в цьому курортному місті заночувати. Ще одним ключовим пунктом нашої подорожі - було відвідання містечка Сурамі і музею Лесі Українки (вона лікувалась і померла тут, в самому центрі Грузії, на схилах Сурамських гір, які є містком між Головним Кавказьким хребтом і Месхетським хребтом, що перетинає Грузію і закінчується біля Батумі), але це вже, якщо в нас буде вільний час.
Нам пощастило - автостоп був прекрасний, хоча спочатку зупинялись люди, які їхали максимум в Хобі або Поті. Але ось зупинився вже старенький вантажний мінібус Мерседес. Він їхав у Тбілісі - це був ідеальний варіант! Водія звали Коба, родом з Зугдіді, мегрел, але живе з сім`єю в Тбілісі, а в Зугдіді у нього господарство, де він вирощує фрукти - лимони, мандарини, ківі, фейхоа тощо. Саме лимони (а точніше - лайми, зелені лимони - вони солодші за жовті) і фейхоа (насправді смачний і надзвичайно корисний фрукт, в якому дуже багато йоду. Єдиний недолік фейхоа - він швидко псується, за кілька днів вже гнилі робляться) він і віз на продаж в столицю. А ще з нами в машині їхав кролик, якого він віз для своєї маленької дочки (Віка з нею навіть по телефону розмовляла).
Всю дорогу Коба ні на хвилину не замовкав. Я ще ні разу не бачив людини, яка могла так багато говорити :) Всі двісті кілометрів дороги до Сурамі говорив практично він один, я лише час від часу щось розказував і відповідав на його репліки. Коба був типовий мегрел - гостинний (відразу бідкався, що ми їдемо не в Тбілісі і попросив нас подзвонити, як будемо в столиці) і говіркий. Ну і він був великим прихильником Саакашвілі (як зрештою і більшість мегрелів).
В Сурамі (Сурамі, як і сусідній Хашурі - це вже регіон Шида-Картлі (Верхня Картлія, в перекладі на українську), регіон Імеретія ми проїхали не зупиняючись, бо повернутись туди планували наприкінці нашої подорожі) Коба несподівано виявив бажання завезти нас до музею Лесі Українки, почекати там, а потім відвезти в Хашурі. Варіант такого таксі більш ніж влаштовував (тим більше що в Сурамі він ще й купив нам поїсти. Ну і лимонів подарував.
Музей Лесі Українки не справив великого враження (типова експозиція, де половина експонатів має опосередковане відношення до нашої геніальної поетеси - це швидше музей присвячений спільній україно-грузинській літературній історії), але факт того, що в Грузії існує такий музей, робить його відвідання, я вважаю, обов`язковим для всіх українців, які проїжджають трасою повз Сурамі. Скільки коштує вхідний квиток - вже не пам`ятаю, але бонусом було те, що нам влаштували коротку екскурсію по музею.
Всередині музею Лесі Українки. Сурамі.
Пам`ятник нашій видатній землячці біля музею. Занедбано там трохи...
Ще одне місце, яке обов`язково треба відвідати в Сурамі - це могутня місцева фортеця, яка розташована на пагорбі майже в центрі селища. Про цю твердиню було знято (самим Сергієм Параджановим!) цілий фільм - «Легенда про Сурамську фортецю» (правда у фільмі було відзнято зовсім іншу фортецю). З неї відкривається чудовий вигляд не лише на Сурамі, а і на сусідні гори та видно місто Хашурі, яке розташоване за кілька кілометрів на схід. Вхід - безкоштовний звісно.
Сурамська фортеця.
Виноград біля підніжжя фортеці. Просто неможливо описати, який неймовірний аромат там стояв!
В Хашурі ми не збиралися затримуватись, нічого особливо вартого уваги тут немає, а Коба не заспокоївся, доки не посадив нас на маршрутку до Боржомі і не отримав від нас обіцянки подзвонити до нього, коли приїдемо в Тбілісі. Маршрутки в напрямку Боржомі зупиняються коло місцевого ринку, недалеко від перехрестя в центрі Хашурі.
Від Хашурі до Боржомі 28 кілометрів, їх проїхали досить швидко. В маршрутці одна з пасажирок запропонувала нам житло за 20 ларі з чоловіка (приблизно 12 доларів) і ми погодились. Однак виявилось - даремно. По-перше, місце куди ми прийшли - було хоч і не далеко від центру Боржомі, однак за річкою і на крутій горі. Та це був не основний недолік. Головне було те, що у всій частині міста, яка розташована за річкою Кура (Мткварі грузинською, це найбільша річка Закавказзя, яка впадає в Каспійське море, а бере свій початок в Туреччині) не було світла. Відповідно ми не могли ні зарядити мобільні та нетбук, ані нагріти бойлером воду. Та і митись навіть холодною водою в темряві (бо вже стемніло) - було не зовсім зручно. Коли ж ми вранці вирішили виселитись звідти (хоча мали прожити там два дні) - то господарі вперлись і не хотіли скинути ціну за ночівлю (мовляв, світло відключили не вони). Не сваритись з ними мене переконала Віка, просто сказавши не гаяти на те час.
Урок на майбутнє - першим ділом в Боржомі треба підійти в інфоцентр для туристів, який розташований біля моста в центрі міста у скляному будиночку. Тут працює Артур, вірменин за національністю. Він нам швидко допоміг знайти житло в центрі міста біля річки за 15 (початкова ціна була 20, ми сторгувались дешевше) ларі з людини і з кращими умовами та світлом :). А ще він нам розповів що і де розташовано в Боржомі, де можна нормально поїсти і на останок подарував диск з етнічною грузинською музикою. Чесно кажучи - за моїми (і не лише моїми) спостереженнями інфоцентр в Боржомі є мабуть найкращим в Грузії.
Кафе, в котре ми за порадою Артура пішли (це було ще на перший день ввечері, а житло ми поміняли на другий день, бо не хотіли ввечері збирати рюкзаки і спускатись з тієї гори) - було без світла, так як розташовано за річкою, на вулиці 9 квітня (назви не пригадаю). Сиділи в напівтемряві під гудіння генератора, який декілька раз глох і врешті-решт спалив через це холодильник. Після замовлення вечері перше питання від офіціантки до нас було - «вас Артур сюда прислал?» :)) Схоже Артур має комісійні від певних кафе і ґестхаузів за те, що рекламує туристам саме їх. Ну треба ж заробляти лишню копійку) Ґестхауз, в якому ми жили на другий день, я порекомендував би всім, але не пам`ятаю адресу. Та, думаю, Артур його запропонує одним з перших)) Розташований він неподалік від пам`ятника Чайковському.
Коротко про Боржомі. Місто як таке - не має точно визначеного центру, воно розтягнуте вздовж річки Кура. З однієї сторони річки розташовані основні адміністративні будинки, автовокзал, музей тощо, з іншої окрім кількох житлових кварталів розташований міський парк Боржомі з бюветом, в якому можна випити справжньої мінералки. Дістатись в Боржомі можна і автобусом і поїздом.
Розклад автобусів і потягів в Боржомі.
Основним визначним місцем Боржомі є звісно міський парк. Саме тут розташований бювет з мінеральною водою (абсолютно такою ж як і в пляшках, лише негазованою і трохи теплуватою). Щоб дістатись до парку, треба пройтись вулицею 9 квітня, на якій розташовані кафе, продають сувеніри і т.ін. В самому парку нічого цікавого немає, але погуляти приємно. Парк розташований в своєрідній ущелині, на одну з гір поряд можна піднятись на канатній дорозі. Щоправда, сам вхід в парк платний - 50 тетрі з людини.
Боржомський парк було відкрито Саакашвілі разом з Віктором Ющенком 12.08.2005 р.
Бювет з мінералкою. Можна брати води скільки завгодно.
Будинок Мірза-Різа-хана, XIX століття, який відомий під назвою «Фіруза», розташований перед центральним входом в парк. Фото не надто вдале, бо перед будинком якраз ремонтували дорогу.
Краєзнавчий музей в Боржомі є класичним «совковим» музеєм і експозиція його не вражає. Але за 3 ларі з людини можна і відвідати. Розташований він неподалік від пам`ятника Чайковського.
За кілька кілометрів на південь від Боржомі по дорозі в Ахалцихе розташоване передмістя - Лікані, де заслуговує на увагу імператорська дача Романових (але ми туди не потрапили, вона була закрита на реконструкцію), а напроти видно руїни замку. Там же розташований і центральний офіс Боржомського національного парку з інфоцентром. Якщо в когось є кілька днів в Боржомі - варто туди з`їздити на цілий день, принаймні так пишуть в путівниках. Ми не перевіряли, у нас зайвих днів в запасі не було. Пригород відомий також тим, що він має свою власну мінеральну воду - Лікані. Вона теж дуже популярна, її можна купити в будь-якому куточку Грузії, і до того ж вона не така мінералізована як Боржомі.
Приїхавши в Боржомі, ми просто зобов`язані були проїхатись на високогірній вузькоколійці Боржомі - Бакуріані, яка була побудована наприкінці XIX століття для поїздок відпочиваючих з Боржомі на мінеральні джерела в Бакуріані. Вузькоколійка - це 37 кілометрів залізничної колії шириною 911 міліметрів, з перепадами висот близько кілометра. Дорога в одну сторону займає понад дві години. По вузькоколійці їздять електровози (дорога була в 1966 році електрифікована) ЧС 11 з двома вагонами - першого і другого класу (вартість проїзду в одну сторону в вагоні 1 класу - 2 ларі, в вагоні 2 класу - 1 ларі. Ми вирішили зекономити, і поїхали в дешевшому). З Боржомі в Бакуріані дорога йде постійно вгору - і електровоз тягне вагони завдяки моторам, а при спуску униз вже діє принцип прискорення, машиніст контролює швидкість гальмами, тому назад він їде трішки швидше. Середня швидкість поїзда - 25 км/год.
Потяги по вузькоколійці відправляються не з центрального залізничного вокзалу Боржомі, а зі станції Боржомі-Вантажний (біля цієї станції розташований знаменитий завод по розливу мінеральної води «Боржомі» і саме звідси вона «роз`їжджається» по світу). Ми з Вікою збиралися їхати рейсом о 10.55, а до того сходити в центральний парк подивитись його і звідти пройтись до вантажної станції (найкоротший шлях до неї від парку - це два кілометри залізничною колією від центрального вокзалу). Але в парку ми трохи затримались, і по шпалам нам прийшлось практично бігти, щоб встигнути до відправлення. На щастя, встигли))
Розклад потягів:
Боржомі-Бакуріані: 07:15 - 09:40
Бакуріані-Боржомі: 10:00 - 12:23
Боржомі-Бакуріані: 10:55 - 13:21
Бакуріані-Боржомі: 14:15 - 16:30
Чеський електровоз ЧС 11. Він унікальний тим, що експлуатується лише на вузькоколійці Боржомі-Бакуріані. Всього було випущено лише 12 таких електровозів, 10 з яких донині їздять в Грузії. Кожен має всій номер. Наш був - № 10.
Високогірне селище Бакуріані зараз відоме, як другий за величиною гірськолижний курорт Грузії. Але у вересні курорт «мертвий», робити там немає що, навіть кафе і ті - усі були позакривані. Тому прогулявшись центральною вуличкою селища ми повернулись на вокзал і поїхали назад.
Вже в Боржомі, ми трохи погуляли містом, і зайшли до Артура в інфоцентр, де він запропонував нам поїхати наступного дня на екскурсію за маршрутом «Боржомі-Ахалціхе-Вардзіа-Боржомі». Коштувала така екскурсія 20 ларі (хоча можу і помилятися, точно не пам`ятаю). Такий варіант видався непоганим - за день мали подивитись більшу половину того, на що я відводив 2-3 дні. Тож наступного дня вранці ми були в центрі міста, де без проблем в визначеному місці знайшли мікроавтобус з водієм Тімуром і іншими туристами. Туристи були з різних країн - поляки, евреї, чехи. Ми ж сіли коло хлопця, який виявився татарином Айратом з Росії.
Першим пунктом нашої подорожі був «Зелений монастир», заснований ще в IX ст і розташований за кілометр від траси Боржомі-Ахалцихе при виїзді з Лікані (тобто зовсім недалеко від Боржомі). Він кілька разів знищувався турками, потім відбудовувався. Сам монастир зовсім невеличкий, але діючий. Офіційно він називається монастир св. Георгія.
Церква монастиря.
Дзвіниця.
Кістки монахів, які загинули від рук турків. Поскладені в коробки від соняшникової олії «Южный дар» :))
50 кілометрів дороги - і ми в Ахалцихе (рівно посередині дороги між Боржомі і Ахалцихе в селі Ацкурі розташовані живописні рештки фортеці. Раджу відвідати, ми не змогли це зробити, але наступного разу точно заїдемо). Місто знамените перш за все своєю могутньою фортецею Рабат, яка і була одним з головних пунктів нашої поїздки. Фортеця вперше згадується в XV ст., а найбільше вона відома завдяки подіям російсько-турецької війни 1828-29 років, коли російські війська взяли її штурмом. Але від самої фортеці залишилось двояке враження. Справа в тому, що вона була дуже сильно відреставрована в 2011-12 роках. Фактично навіть не відреставрована, а відбудована з нуля. Цей факт викликає багато суперечок як в Грузії, так і за межами країни, навіть є заклики знести фортецю! Чесно кажучи, хоч оновлений варіант фортеці виглядає дуже круто (на території є інфоцентр, музей, готель, ресторан, винний та сувенірні магазини тощо), але я прихильник автентичного вигляду історичних об`єктів, а не так кардинально реконструйованих.
Вид фортеці до реставрації...
...і після. Зміни разючі.
Православний храм на території фортеці. Добре видно оригінальну частину фортеці і частину, добудовану при реставрації. Три фото вище авторства Алєксєя Мухранова і взяті з його сайту http://travelgeorgia.ru.
Та якщо дистанціюватись від факту, що фортеця збудовано нещодавно і історичної складової там мало - то все красиво і круто. Вхід на територію фортеці коштує 5 ларі з людини. У вартість входить і вхід в музей.
Фото фортеці.
Вид з фортеці на центр міста. По центру - поліцейське відділення.
Шарль Азнавур є вірменином, і його предки мешкали саме в Ахалцихе.
У місті ми не гуляли, тому власної інфи про нього маю небагато. Більше можна прочитати на http://travelgeorgia.ru (там є і приблизний розклад маршруток) або на інших ресурсах. А ми вирушаємо далі в сторону Вардзії.
Наступний пункт подорожі - село Хертвісі, розташоване за 45 кілометрів від Ахалцихе по дорозі на Ахалкалакі. Ті, хто прямують в Вардзію, в цьому селі звертають з головної дороги і їдуть вісімнадцять кілометрів ущелиною річки Мткварі (Кура) до цього печерного міста. Та майже всі зупиняються в Хертвісі, щоб подивитись і піднятись на однойменну фортецю, яка розташована відразу при дорозі і видна здалеку. Пишуть, що укріплення на цьому місці існувало ще в античні часи. Сама ж фортеця згадується ще в першому тисячолітті нашої ери і має багату історію. В X-XI століттях навіть була центром всього регіону. Згодом фортецю руйнували і монголи, і турки, але вона відбудовувалась і остаточно втратила своє значення лише коли в 1828 році, коли її захопили російські війська.
Фортеця Хертвісі.
Рештки нижнього оборонного валу фортеці.
Всередині фортеці.
Ось по такому камінню треба підніматись, щоб зайти на територію фортеці.
Вид з фортеці на село Хертвісі і річку Мткварі.
Ущелина річки в напрямку Вардзії.
Мткварі (Кура). Тут вона вужча, ніж в Боржомі, а тим більше в Тбілісі.
Місцеві «аборигени».
І ось нарешті ми доїхали до печерного міста Вардзіа. Одне з найвідоміших печерних міст Грузії, перші печери якого були побудовані ще в середині XII ст. Масштабне будівництво міста починається за цариці Тамари наприкінці XII- початку XIII ст., але в 1283 році тут стався великий землетрус, який знищив Вардзію - те що ми бачимо зараз - це швидше руїни міста, яке до цього землетрусу було значно більшим. Після землетрусу місто було трохи відбудоване і проіснувало ще досить довго, до XVI ст., коли перси, а згодом турки остаточно його знищили. Лише після того, як ця земля увійшла в склад Російської імперії, тут знову заселились монахи. В радянську пору Вардзіа стала популярна як туристичний центр, сюди їздило багато туристів, навпроти комплексу була побудована багатоповерхова турбаза (у 80-х в ній ночував, як був в Вардзії, мій батько), але на початку 2000-х вирішили, що вона не гармоніює з місцевим пейзажем і знесли.
Вхід в печерний комплекс платний і коштував 3 ларі. Також варто замовити тут і екскурсовода, він здається недорого коштував і розповів багато цікавого.
Загальний вид.
Вардзія
Фрески при вході в церкву, яка видовбана в скелі. Вважається, що вони намальовані в XII ст.
Кухня. По центру видно виїмку для вогнища.
Рештки водостоків.
Ось такими ходами пересувались монахи всередині скелі.
Аптека. В цих нішах зберігались ліки.
Погріб для вина.
Частина комплексу, де живуть кілька монахів. Вардзія зараз є діючим монастирем.
Вид на ущелину. Нагорі, на плато, якщо придивитись, видно будинки села. Там степ і люди вирощують пшеницю.
Внизу - центральний вхід до печерного комплексу.
Орієнтовно за два кілометри від Вардзії на південь є платне джерело з термальними водами, де можна скупатись. Але умови там жахливі (не мав змоги сфоткати, бо сіли батареї у фотоапараті) - басейн з водою розташований в сараї (в нас у таких худобу тримають), роздягалень немає, на вулиці теж нічого немає - окрім кількох столиків під деревами. Екстрім купальня. Якщо нахаляву - то в принципі все ок, умови нормальні, але платити за таке якось було впадло)
В околицях Вардзії або в Ахалцихе можна зупинитись на кілька днів, бо там є що подивитись і крім того, що ми відвідали під час нашої поїздки. Це і руїни месхетінских сіл (нагадаю, що в 1944 році «совєти» виселили звідси всіх турків-месхетинців, які тут мешкали. Нині на місці їх сіл лише руїни), і руїни замків (Тмогві неподалік Вардзії, Аспіндза коло однойменного містечка тощо), монастирі (Сапара біля Ахалцихе), і ще одне печерне місто Ваніс-Квабебі (за кілька кілометрів від Вардзії), інші історичні пам`ятки. Це не беручи до уваги неймовірних природних пейзажів. Сподіваюсь, що в майбутньому я приїду сюди на кілька днів і обдивлюсь місцевість вже детально.
Ще треба розповісти, що водій Тимур ледве не висадив мене посеред дороги) Справа в тому, що він був великим противником Саакашвілі, і розказував нам, що той нічого корисного не зробив для країни, а стало все тільки гірше. Коли ж я став питати, чому стало гірше - він розповів відому історію про те, як катували ув`язнених в Грузії (ну це класика від противників Саакашвілі, і це при тому, що після такого випадку було звільнено багатьох чиновників), і про те, що в нього немає роботи (а раніше він був поліцейським, ось де собака зарита схоже!). На питання - «а возячи туристів - ви хіба не роботою займаєтесь», і - «чи при Шеварнадзе було стільки туристів, скільки зараз» (мене до речі, дві польки старшого віку теж підтримали) - він став нервувати і врешті-решт сказав, що я тут не живу, мені не видно, як тут погано, і взагалі - «я сейчас тебя висажу и пойдешь пешком». Ну ок, я змовчав. Але він мені нагадав наших співвітчизників, яких ми узагальнено називаємо «жителями Донбасса».
Надвечір ми повернулись в Боржомі. Ми попрощались з хлопцем і дівчиною з Чехії (які сказали нам, що вони краще розуміють нас, бо ми говоримо українською, аніж росіян) і Айратом, який теж їхав в Тбілісі, але на день пізніше, і з яким ми домовились зустрітись вже там.
На наступний день став йти дощ, який до того часу нас минав (за винятком першого дня в Батумі і Вардзії, де він трошки покрапав) і ми змушені були поїхати до Горі (а це 80 кілометрів від Боржомі) маршруткою.
Горі - центр і найбільше місто регіону Шіда-Картлі (Внутрішня Картлія). Це центральний регіон Грузії, але його північ - окупована росіянами невизнана республіка Південна Осетія. Під час війни 2008 року російські війська захопили місто Горі і частково зруйнували його. Близькість окупованої території в місті відчувається дуже добре - це і цілі квартали однакових будиночків, побудованих для біженців, і військові частини (побудовані за американським зразком) і навіть перехід мобільного в російський роумінг на трасі Кутаїсі-Тбілісі неподалік від Горі. Офіційно населення міста бл. 50 тисяч (це не враховуючи біженців). Саме місто найбільш відоме не замком («Горіс-цихе»), не печерним містом Уплісцихе, а тим, що тут народився Йосиф Джугашвілі, більш відомий як Сталін. Для міста це головна туристична принада - тут є музей Сталіна, який приваблює багато туристів з-за кордону. Але в музей ми не пішли - вхід туди коштує нереально дорого як для Грузії - 15 ларі з людини! Платити таку суму за те, щоб побачити речі, які мають відношення до одного з найбільших тиранів сучасності - ні, вибачте. До речі, варто сказати, що самі жителі Горі прихильно ставляться до Сталіна, як до видатного земляка, на відміну від інших жителів Грузії. Біля цього музею розташований інфоцентр, сувенірні магазини, кафе, орієнтовані на туристів. В Горі є ще два музеї - краєзнавчий і музей Війни, але ми туди не ходили. Музей, замок, центр міста та автовокзал - все це розташоване неподалік один від одного - на відстані кількасот метрів.
Міська рада в Горі. Будівля більша за будинок парламенту в Тбілісі і за президентський палац!
Невелика частина старого міста, розташованого біля замку, нещодавно відреставрована. Але туристів там не було взагалі.
Замок "Горіс-цихе".
Підйом в замок (вхід безкоштовний). Погода стала гіршати - дув холодний вітер і згодом став моросити дощ. Це був найхолодніший день за весь час нашого перебування в Грузії.
Вид із замку на автовокзал і невпорядкований ринок коло нього...
...собор Богородиці...
...оригінальний пам`ятник жертвам війни 2008 року...
....квартал будинків для біженців з Північної Осетії. Всі побудовані по типовому проекту.
Монументальна будівля музею Сталіна.
Будинок, в якому народився Йосиф Джугашвілі.
Пам`ятник Сталіну біля музею. Колись в центрі міста стояв ще один пам`ятник, але він був демонтований.
Після Горі планували поїхати в Уплісцихе, але тут почався сильний дощ, і плани довелось змінити. Тому ми сіли на маршрутку і вирушили до Тбілісі. Я сподівався, що заїду в Уплісцихе, як буду їхати назад, в Кутаїсі, але ці плани не справдились. Тож це печерне місто мені доведеться відвідати в наступну мою поїздку в Грузію (от тільки коли вона буде - ще невідомо).
Нам пощастило - автостоп був прекрасний, хоча спочатку зупинялись люди, які їхали максимум в Хобі або Поті. Але ось зупинився вже старенький вантажний мінібус Мерседес. Він їхав у Тбілісі - це був ідеальний варіант! Водія звали Коба, родом з Зугдіді, мегрел, але живе з сім`єю в Тбілісі, а в Зугдіді у нього господарство, де він вирощує фрукти - лимони, мандарини, ківі, фейхоа тощо. Саме лимони (а точніше - лайми, зелені лимони - вони солодші за жовті) і фейхоа (насправді смачний і надзвичайно корисний фрукт, в якому дуже багато йоду. Єдиний недолік фейхоа - він швидко псується, за кілька днів вже гнилі робляться) він і віз на продаж в столицю. А ще з нами в машині їхав кролик, якого він віз для своєї маленької дочки (Віка з нею навіть по телефону розмовляла).
Всю дорогу Коба ні на хвилину не замовкав. Я ще ні разу не бачив людини, яка могла так багато говорити :) Всі двісті кілометрів дороги до Сурамі говорив практично він один, я лише час від часу щось розказував і відповідав на його репліки. Коба був типовий мегрел - гостинний (відразу бідкався, що ми їдемо не в Тбілісі і попросив нас подзвонити, як будемо в столиці) і говіркий. Ну і він був великим прихильником Саакашвілі (як зрештою і більшість мегрелів).
В Сурамі (Сурамі, як і сусідній Хашурі - це вже регіон Шида-Картлі (Верхня Картлія, в перекладі на українську), регіон Імеретія ми проїхали не зупиняючись, бо повернутись туди планували наприкінці нашої подорожі) Коба несподівано виявив бажання завезти нас до музею Лесі Українки, почекати там, а потім відвезти в Хашурі. Варіант такого таксі більш ніж влаштовував (тим більше що в Сурамі він ще й купив нам поїсти. Ну і лимонів подарував.
Музей Лесі Українки не справив великого враження (типова експозиція, де половина експонатів має опосередковане відношення до нашої геніальної поетеси - це швидше музей присвячений спільній україно-грузинській літературній історії), але факт того, що в Грузії існує такий музей, робить його відвідання, я вважаю, обов`язковим для всіх українців, які проїжджають трасою повз Сурамі. Скільки коштує вхідний квиток - вже не пам`ятаю, але бонусом було те, що нам влаштували коротку екскурсію по музею.
Всередині музею Лесі Українки. Сурамі.
Пам`ятник нашій видатній землячці біля музею. Занедбано там трохи...
Ще одне місце, яке обов`язково треба відвідати в Сурамі - це могутня місцева фортеця, яка розташована на пагорбі майже в центрі селища. Про цю твердиню було знято (самим Сергієм Параджановим!) цілий фільм - «Легенда про Сурамську фортецю» (правда у фільмі було відзнято зовсім іншу фортецю). З неї відкривається чудовий вигляд не лише на Сурамі, а і на сусідні гори та видно місто Хашурі, яке розташоване за кілька кілометрів на схід. Вхід - безкоштовний звісно.
Сурамська фортеця.
Виноград біля підніжжя фортеці. Просто неможливо описати, який неймовірний аромат там стояв!
В Хашурі ми не збиралися затримуватись, нічого особливо вартого уваги тут немає, а Коба не заспокоївся, доки не посадив нас на маршрутку до Боржомі і не отримав від нас обіцянки подзвонити до нього, коли приїдемо в Тбілісі. Маршрутки в напрямку Боржомі зупиняються коло місцевого ринку, недалеко від перехрестя в центрі Хашурі.
Від Хашурі до Боржомі 28 кілометрів, їх проїхали досить швидко. В маршрутці одна з пасажирок запропонувала нам житло за 20 ларі з чоловіка (приблизно 12 доларів) і ми погодились. Однак виявилось - даремно. По-перше, місце куди ми прийшли - було хоч і не далеко від центру Боржомі, однак за річкою і на крутій горі. Та це був не основний недолік. Головне було те, що у всій частині міста, яка розташована за річкою Кура (Мткварі грузинською, це найбільша річка Закавказзя, яка впадає в Каспійське море, а бере свій початок в Туреччині) не було світла. Відповідно ми не могли ні зарядити мобільні та нетбук, ані нагріти бойлером воду. Та і митись навіть холодною водою в темряві (бо вже стемніло) - було не зовсім зручно. Коли ж ми вранці вирішили виселитись звідти (хоча мали прожити там два дні) - то господарі вперлись і не хотіли скинути ціну за ночівлю (мовляв, світло відключили не вони). Не сваритись з ними мене переконала Віка, просто сказавши не гаяти на те час.
Урок на майбутнє - першим ділом в Боржомі треба підійти в інфоцентр для туристів, який розташований біля моста в центрі міста у скляному будиночку. Тут працює Артур, вірменин за національністю. Він нам швидко допоміг знайти житло в центрі міста біля річки за 15 (початкова ціна була 20, ми сторгувались дешевше) ларі з людини і з кращими умовами та світлом :). А ще він нам розповів що і де розташовано в Боржомі, де можна нормально поїсти і на останок подарував диск з етнічною грузинською музикою. Чесно кажучи - за моїми (і не лише моїми) спостереженнями інфоцентр в Боржомі є мабуть найкращим в Грузії.
Кафе, в котре ми за порадою Артура пішли (це було ще на перший день ввечері, а житло ми поміняли на другий день, бо не хотіли ввечері збирати рюкзаки і спускатись з тієї гори) - було без світла, так як розташовано за річкою, на вулиці 9 квітня (назви не пригадаю). Сиділи в напівтемряві під гудіння генератора, який декілька раз глох і врешті-решт спалив через це холодильник. Після замовлення вечері перше питання від офіціантки до нас було - «вас Артур сюда прислал?» :)) Схоже Артур має комісійні від певних кафе і ґестхаузів за те, що рекламує туристам саме їх. Ну треба ж заробляти лишню копійку) Ґестхауз, в якому ми жили на другий день, я порекомендував би всім, але не пам`ятаю адресу. Та, думаю, Артур його запропонує одним з перших)) Розташований він неподалік від пам`ятника Чайковському.
Коротко про Боржомі. Місто як таке - не має точно визначеного центру, воно розтягнуте вздовж річки Кура. З однієї сторони річки розташовані основні адміністративні будинки, автовокзал, музей тощо, з іншої окрім кількох житлових кварталів розташований міський парк Боржомі з бюветом, в якому можна випити справжньої мінералки. Дістатись в Боржомі можна і автобусом і поїздом.
Розклад автобусів і потягів в Боржомі.
Основним визначним місцем Боржомі є звісно міський парк. Саме тут розташований бювет з мінеральною водою (абсолютно такою ж як і в пляшках, лише негазованою і трохи теплуватою). Щоб дістатись до парку, треба пройтись вулицею 9 квітня, на якій розташовані кафе, продають сувеніри і т.ін. В самому парку нічого цікавого немає, але погуляти приємно. Парк розташований в своєрідній ущелині, на одну з гір поряд можна піднятись на канатній дорозі. Щоправда, сам вхід в парк платний - 50 тетрі з людини.
Боржомський парк було відкрито Саакашвілі разом з Віктором Ющенком 12.08.2005 р.
Бювет з мінералкою. Можна брати води скільки завгодно.
Будинок Мірза-Різа-хана, XIX століття, який відомий під назвою «Фіруза», розташований перед центральним входом в парк. Фото не надто вдале, бо перед будинком якраз ремонтували дорогу.
Краєзнавчий музей в Боржомі є класичним «совковим» музеєм і експозиція його не вражає. Але за 3 ларі з людини можна і відвідати. Розташований він неподалік від пам`ятника Чайковського.
За кілька кілометрів на південь від Боржомі по дорозі в Ахалцихе розташоване передмістя - Лікані, де заслуговує на увагу імператорська дача Романових (але ми туди не потрапили, вона була закрита на реконструкцію), а напроти видно руїни замку. Там же розташований і центральний офіс Боржомського національного парку з інфоцентром. Якщо в когось є кілька днів в Боржомі - варто туди з`їздити на цілий день, принаймні так пишуть в путівниках. Ми не перевіряли, у нас зайвих днів в запасі не було. Пригород відомий також тим, що він має свою власну мінеральну воду - Лікані. Вона теж дуже популярна, її можна купити в будь-якому куточку Грузії, і до того ж вона не така мінералізована як Боржомі.
Приїхавши в Боржомі, ми просто зобов`язані були проїхатись на високогірній вузькоколійці Боржомі - Бакуріані, яка була побудована наприкінці XIX століття для поїздок відпочиваючих з Боржомі на мінеральні джерела в Бакуріані. Вузькоколійка - це 37 кілометрів залізничної колії шириною 911 міліметрів, з перепадами висот близько кілометра. Дорога в одну сторону займає понад дві години. По вузькоколійці їздять електровози (дорога була в 1966 році електрифікована) ЧС 11 з двома вагонами - першого і другого класу (вартість проїзду в одну сторону в вагоні 1 класу - 2 ларі, в вагоні 2 класу - 1 ларі. Ми вирішили зекономити, і поїхали в дешевшому). З Боржомі в Бакуріані дорога йде постійно вгору - і електровоз тягне вагони завдяки моторам, а при спуску униз вже діє принцип прискорення, машиніст контролює швидкість гальмами, тому назад він їде трішки швидше. Середня швидкість поїзда - 25 км/год.
Потяги по вузькоколійці відправляються не з центрального залізничного вокзалу Боржомі, а зі станції Боржомі-Вантажний (біля цієї станції розташований знаменитий завод по розливу мінеральної води «Боржомі» і саме звідси вона «роз`їжджається» по світу). Ми з Вікою збиралися їхати рейсом о 10.55, а до того сходити в центральний парк подивитись його і звідти пройтись до вантажної станції (найкоротший шлях до неї від парку - це два кілометри залізничною колією від центрального вокзалу). Але в парку ми трохи затримались, і по шпалам нам прийшлось практично бігти, щоб встигнути до відправлення. На щастя, встигли))
Розклад потягів:
Боржомі-Бакуріані: 07:15 - 09:40
Бакуріані-Боржомі: 10:00 - 12:23
Боржомі-Бакуріані: 10:55 - 13:21
Бакуріані-Боржомі: 14:15 - 16:30
Чеський електровоз ЧС 11. Він унікальний тим, що експлуатується лише на вузькоколійці Боржомі-Бакуріані. Всього було випущено лише 12 таких електровозів, 10 з яких донині їздять в Грузії. Кожен має всій номер. Наш був - № 10.
Високогірне селище Бакуріані зараз відоме, як другий за величиною гірськолижний курорт Грузії. Але у вересні курорт «мертвий», робити там немає що, навіть кафе і ті - усі були позакривані. Тому прогулявшись центральною вуличкою селища ми повернулись на вокзал і поїхали назад.
Вже в Боржомі, ми трохи погуляли містом, і зайшли до Артура в інфоцентр, де він запропонував нам поїхати наступного дня на екскурсію за маршрутом «Боржомі-Ахалціхе-Вардзіа-Боржомі». Коштувала така екскурсія 20 ларі (хоча можу і помилятися, точно не пам`ятаю). Такий варіант видався непоганим - за день мали подивитись більшу половину того, на що я відводив 2-3 дні. Тож наступного дня вранці ми були в центрі міста, де без проблем в визначеному місці знайшли мікроавтобус з водієм Тімуром і іншими туристами. Туристи були з різних країн - поляки, евреї, чехи. Ми ж сіли коло хлопця, який виявився татарином Айратом з Росії.
Першим пунктом нашої подорожі був «Зелений монастир», заснований ще в IX ст і розташований за кілометр від траси Боржомі-Ахалцихе при виїзді з Лікані (тобто зовсім недалеко від Боржомі). Він кілька разів знищувався турками, потім відбудовувався. Сам монастир зовсім невеличкий, але діючий. Офіційно він називається монастир св. Георгія.
Церква монастиря.
Дзвіниця.
Кістки монахів, які загинули від рук турків. Поскладені в коробки від соняшникової олії «Южный дар» :))
50 кілометрів дороги - і ми в Ахалцихе (рівно посередині дороги між Боржомі і Ахалцихе в селі Ацкурі розташовані живописні рештки фортеці. Раджу відвідати, ми не змогли це зробити, але наступного разу точно заїдемо). Місто знамените перш за все своєю могутньою фортецею Рабат, яка і була одним з головних пунктів нашої поїздки. Фортеця вперше згадується в XV ст., а найбільше вона відома завдяки подіям російсько-турецької війни 1828-29 років, коли російські війська взяли її штурмом. Але від самої фортеці залишилось двояке враження. Справа в тому, що вона була дуже сильно відреставрована в 2011-12 роках. Фактично навіть не відреставрована, а відбудована з нуля. Цей факт викликає багато суперечок як в Грузії, так і за межами країни, навіть є заклики знести фортецю! Чесно кажучи, хоч оновлений варіант фортеці виглядає дуже круто (на території є інфоцентр, музей, готель, ресторан, винний та сувенірні магазини тощо), але я прихильник автентичного вигляду історичних об`єктів, а не так кардинально реконструйованих.
Вид фортеці до реставрації...
...і після. Зміни разючі.
Православний храм на території фортеці. Добре видно оригінальну частину фортеці і частину, добудовану при реставрації. Три фото вище авторства Алєксєя Мухранова і взяті з його сайту http://travelgeorgia.ru.
Та якщо дистанціюватись від факту, що фортеця збудовано нещодавно і історичної складової там мало - то все красиво і круто. Вхід на територію фортеці коштує 5 ларі з людини. У вартість входить і вхід в музей.
Фото фортеці.
Вид з фортеці на центр міста. По центру - поліцейське відділення.
Шарль Азнавур є вірменином, і його предки мешкали саме в Ахалцихе.
У місті ми не гуляли, тому власної інфи про нього маю небагато. Більше можна прочитати на http://travelgeorgia.ru (там є і приблизний розклад маршруток) або на інших ресурсах. А ми вирушаємо далі в сторону Вардзії.
Наступний пункт подорожі - село Хертвісі, розташоване за 45 кілометрів від Ахалцихе по дорозі на Ахалкалакі. Ті, хто прямують в Вардзію, в цьому селі звертають з головної дороги і їдуть вісімнадцять кілометрів ущелиною річки Мткварі (Кура) до цього печерного міста. Та майже всі зупиняються в Хертвісі, щоб подивитись і піднятись на однойменну фортецю, яка розташована відразу при дорозі і видна здалеку. Пишуть, що укріплення на цьому місці існувало ще в античні часи. Сама ж фортеця згадується ще в першому тисячолітті нашої ери і має багату історію. В X-XI століттях навіть була центром всього регіону. Згодом фортецю руйнували і монголи, і турки, але вона відбудовувалась і остаточно втратила своє значення лише коли в 1828 році, коли її захопили російські війська.
Фортеця Хертвісі.
Рештки нижнього оборонного валу фортеці.
Всередині фортеці.
Ось по такому камінню треба підніматись, щоб зайти на територію фортеці.
Вид з фортеці на село Хертвісі і річку Мткварі.
Ущелина річки в напрямку Вардзії.
Мткварі (Кура). Тут вона вужча, ніж в Боржомі, а тим більше в Тбілісі.
Місцеві «аборигени».
І ось нарешті ми доїхали до печерного міста Вардзіа. Одне з найвідоміших печерних міст Грузії, перші печери якого були побудовані ще в середині XII ст. Масштабне будівництво міста починається за цариці Тамари наприкінці XII- початку XIII ст., але в 1283 році тут стався великий землетрус, який знищив Вардзію - те що ми бачимо зараз - це швидше руїни міста, яке до цього землетрусу було значно більшим. Після землетрусу місто було трохи відбудоване і проіснувало ще досить довго, до XVI ст., коли перси, а згодом турки остаточно його знищили. Лише після того, як ця земля увійшла в склад Російської імперії, тут знову заселились монахи. В радянську пору Вардзіа стала популярна як туристичний центр, сюди їздило багато туристів, навпроти комплексу була побудована багатоповерхова турбаза (у 80-х в ній ночував, як був в Вардзії, мій батько), але на початку 2000-х вирішили, що вона не гармоніює з місцевим пейзажем і знесли.
Вхід в печерний комплекс платний і коштував 3 ларі. Також варто замовити тут і екскурсовода, він здається недорого коштував і розповів багато цікавого.
Загальний вид.
Вардзія
Фрески при вході в церкву, яка видовбана в скелі. Вважається, що вони намальовані в XII ст.
Кухня. По центру видно виїмку для вогнища.
Рештки водостоків.
Ось такими ходами пересувались монахи всередині скелі.
Аптека. В цих нішах зберігались ліки.
Погріб для вина.
Частина комплексу, де живуть кілька монахів. Вардзія зараз є діючим монастирем.
Вид на ущелину. Нагорі, на плато, якщо придивитись, видно будинки села. Там степ і люди вирощують пшеницю.
Внизу - центральний вхід до печерного комплексу.
Орієнтовно за два кілометри від Вардзії на південь є платне джерело з термальними водами, де можна скупатись. Але умови там жахливі (не мав змоги сфоткати, бо сіли батареї у фотоапараті) - басейн з водою розташований в сараї (в нас у таких худобу тримають), роздягалень немає, на вулиці теж нічого немає - окрім кількох столиків під деревами. Екстрім купальня. Якщо нахаляву - то в принципі все ок, умови нормальні, але платити за таке якось було впадло)
В околицях Вардзії або в Ахалцихе можна зупинитись на кілька днів, бо там є що подивитись і крім того, що ми відвідали під час нашої поїздки. Це і руїни месхетінских сіл (нагадаю, що в 1944 році «совєти» виселили звідси всіх турків-месхетинців, які тут мешкали. Нині на місці їх сіл лише руїни), і руїни замків (Тмогві неподалік Вардзії, Аспіндза коло однойменного містечка тощо), монастирі (Сапара біля Ахалцихе), і ще одне печерне місто Ваніс-Квабебі (за кілька кілометрів від Вардзії), інші історичні пам`ятки. Це не беручи до уваги неймовірних природних пейзажів. Сподіваюсь, що в майбутньому я приїду сюди на кілька днів і обдивлюсь місцевість вже детально.
Ще треба розповісти, що водій Тимур ледве не висадив мене посеред дороги) Справа в тому, що він був великим противником Саакашвілі, і розказував нам, що той нічого корисного не зробив для країни, а стало все тільки гірше. Коли ж я став питати, чому стало гірше - він розповів відому історію про те, як катували ув`язнених в Грузії (ну це класика від противників Саакашвілі, і це при тому, що після такого випадку було звільнено багатьох чиновників), і про те, що в нього немає роботи (а раніше він був поліцейським, ось де собака зарита схоже!). На питання - «а возячи туристів - ви хіба не роботою займаєтесь», і - «чи при Шеварнадзе було стільки туристів, скільки зараз» (мене до речі, дві польки старшого віку теж підтримали) - він став нервувати і врешті-решт сказав, що я тут не живу, мені не видно, як тут погано, і взагалі - «я сейчас тебя висажу и пойдешь пешком». Ну ок, я змовчав. Але він мені нагадав наших співвітчизників, яких ми узагальнено називаємо «жителями Донбасса».
Надвечір ми повернулись в Боржомі. Ми попрощались з хлопцем і дівчиною з Чехії (які сказали нам, що вони краще розуміють нас, бо ми говоримо українською, аніж росіян) і Айратом, який теж їхав в Тбілісі, але на день пізніше, і з яким ми домовились зустрітись вже там.
На наступний день став йти дощ, який до того часу нас минав (за винятком першого дня в Батумі і Вардзії, де він трошки покрапав) і ми змушені були поїхати до Горі (а це 80 кілометрів від Боржомі) маршруткою.
Горі - центр і найбільше місто регіону Шіда-Картлі (Внутрішня Картлія). Це центральний регіон Грузії, але його північ - окупована росіянами невизнана республіка Південна Осетія. Під час війни 2008 року російські війська захопили місто Горі і частково зруйнували його. Близькість окупованої території в місті відчувається дуже добре - це і цілі квартали однакових будиночків, побудованих для біженців, і військові частини (побудовані за американським зразком) і навіть перехід мобільного в російський роумінг на трасі Кутаїсі-Тбілісі неподалік від Горі. Офіційно населення міста бл. 50 тисяч (це не враховуючи біженців). Саме місто найбільш відоме не замком («Горіс-цихе»), не печерним містом Уплісцихе, а тим, що тут народився Йосиф Джугашвілі, більш відомий як Сталін. Для міста це головна туристична принада - тут є музей Сталіна, який приваблює багато туристів з-за кордону. Але в музей ми не пішли - вхід туди коштує нереально дорого як для Грузії - 15 ларі з людини! Платити таку суму за те, щоб побачити речі, які мають відношення до одного з найбільших тиранів сучасності - ні, вибачте. До речі, варто сказати, що самі жителі Горі прихильно ставляться до Сталіна, як до видатного земляка, на відміну від інших жителів Грузії. Біля цього музею розташований інфоцентр, сувенірні магазини, кафе, орієнтовані на туристів. В Горі є ще два музеї - краєзнавчий і музей Війни, але ми туди не ходили. Музей, замок, центр міста та автовокзал - все це розташоване неподалік один від одного - на відстані кількасот метрів.
Міська рада в Горі. Будівля більша за будинок парламенту в Тбілісі і за президентський палац!
Невелика частина старого міста, розташованого біля замку, нещодавно відреставрована. Але туристів там не було взагалі.
Замок "Горіс-цихе".
Підйом в замок (вхід безкоштовний). Погода стала гіршати - дув холодний вітер і згодом став моросити дощ. Це був найхолодніший день за весь час нашого перебування в Грузії.
Вид із замку на автовокзал і невпорядкований ринок коло нього...
...собор Богородиці...
...оригінальний пам`ятник жертвам війни 2008 року...
....квартал будинків для біженців з Північної Осетії. Всі побудовані по типовому проекту.
Монументальна будівля музею Сталіна.
Будинок, в якому народився Йосиф Джугашвілі.
Пам`ятник Сталіну біля музею. Колись в центрі міста стояв ще один пам`ятник, але він був демонтований.
Після Горі планували поїхати в Уплісцихе, але тут почався сильний дощ, і плани довелось змінити. Тому ми сіли на маршрутку і вирушили до Тбілісі. Я сподівався, що заїду в Уплісцихе, як буду їхати назад, в Кутаїсі, але ці плани не справдились. Тож це печерне місто мені доведеться відвідати в наступну мою поїздку в Грузію (от тільки коли вона буде - ще невідомо).