Дим
По-справжньому погані сни відпускають поступово. Наче з болота виборсуєшся, наче от виборсався - і лежиш на слизькому ногами, на березі тулубом, підминаючи в’ялу траву - а перед очима ще хлюпає зелене, де ти ледве не загинув.
В цьому сні я помирала. Мені лишався один день, мене їла якась хвороба, і все не могла доїсти, і день ніяк не закінчувався, і всі співчували мені, як померлій, тільки я ще була жива, але навіть крикнути, навіть прошепотіти не здатна. Вчорашній сон був про пустелю, випалену ядерним вибухом, страшну, чорну, спекотну, мов чавунна пательня. Жодної будівлі, жодного пагорба, але весь час, весь час, що я йшла нею, я відчувала між лопаток чийсь погляд, владний і недобрий.
Позавчора… щоночі я бачу сни і щоранку прокидаюсь в цьому порожньому домі, звідки всі пішли. Плентаюсь в кухню, капці просять каші, але я ніяк не куплю нові. Навіть не пам’ятаю, нащо потрібні нові речі. Тут мав би бути кіт - мисочка для нього стоїть біля мийки, але тут ніколи не було кота. Старі господарі будинку колись, певно, його мали, але чомусь залишили миску. Чому її не прибрали батьки, коли жили тут? Пробі, я погано пам’ятаю, що було вчора, звідки мені знати такі речі.
Я ненавиджу свисток свого чайника. Він лякає мене. Але ніяк не зберусь придбати новий, тому щоранку ставлю на вогонь маленьку каструльку - і так готую чай. Відчиняю скрипучу раму, впускаю з двору вітерець і відлуння скандалу, що його знов зчинила баба Катя.
«Щоб ти осені не діждала, халамидниця! - кричить вона комусь. - Щоб тебе в хенде-хоху поховали». Хенде-хох - це секонд хенд. Так вона його називає. Баба Катя - ідейна противниця вживаних речей. Чому мені так тепло від того скандалу? Мружусь на сонці. Справжній світ такий смачний, такий теплий.
Треба знайти роботу, скажу я собі. На підвіконні - розгорнута газета, і в ній оголошення, обведені зеленим маркером. Не можу згадати, чому замість того, що мені потрібно, я виділяла перевозку піаніно і продаж майже нових соснових стільців.
Я йду в крамницю по яйця і хліб - в холодильнику повісилась би миша, якби миші не були розумні і не пішли звідси. Зелена куртка надто тепла, червона - тоненька, змерзну… Нащо люди придумали мати стільки одягу?
Я виходжу, про всяк випадок тричі озирнувшись - мене трохи лякає кут у передпокої, і ще один - у спальні. Весь час здається, що звідти от-от потягне димом, і вийде…хтось. Вийде швидко, як кидається звір. І подивиться на мене. Тільки подивиться, але я від того одразу помру.
Моя дівчинка така маленька, така тендітна. Вона з дитинства була хворобливою, нервовою та схильною до смутку. Тож, коли вранці, невиспана і нещасна, вона йшла до школи, у мене просто серце краялось. Її часто ображали, вона застуджувалась, вона плакала, приходячи звідти.
Хіба той, хто любить, не позбавив би її такого горя? Хто взагалі придумав ті школи? Я б зруйнувала їх всі.
Моя дівчинка йде по крамницях, а я - лишаюсь, проводжаю її поглядом, під моїми пальцями - холодне віконне скло, що відділяє її від мене. Там її може образити кожен, там злі хлопці, суцільне матюччя, там чоловіки з масними поглядами, жінки, що тільки й думають, як скривдити її. Ота з високою зачіскою, брудна губка, що приходила до нас додому і весь час вичавлювала з неї сльози і ще трохи сліз. І ота, що пустила чутку, ніби моя дівчинка водить сюди чоловіків. Я ненавиджу їх, але я вже так давно не залишала цього дому, так давно не можу дати відсіч нападникам і кривдникам. Я б умовила її ніколи, ніколи не йти з нашої оселі, але вона поки що раз у раз іде. Що ж далі буде?
Я сиджу в напівтемній кімнаті і чекаю, поки повернеться моя дівчинка. Мені здається, що кругом вічні сутінки, хоча за вікном точно є втомлене червонувате сонце. Коли мій - наш із нею - світ став такий сумний і ворожий? Навіть вдома нема того затишку, що був. Я не можу ввімкнути світло. Просто сиджу в старому кріслі і дивлюсь у вікно. Адже вона має повернутися.
В повітрі плавають сиві пасма диму, хоча я точно знаю, що в домі нічого не горить. Дивлюсь крізь долоню на світло. Коли то я так схудла?
Я сиджу, зачинившись у ванній, і розгадую кросворд. Ванна у нас маленька, ледве одній людині розвернутися. Тут нема темних кутків, я добре бачу кожен сантиметр обкладених старими невиразними кахлями стін, мийку з подряпинами, дзеркало, сушку з одним старим рушником… Колись в дитинстві я ховалась у ванну кімнату, щойно з дому йшли дорослі. Мене надто лякав той куток у спальні і ще один - у вітальні. А крім того, якщо припинити дивитись у той куток, хтось може вийти звідти, швидким страшним кроком подолати крихітний коридор - і я була певна, далі станеться щось страшне. У замкненій ванні було безпечно, я там і уроки робила.
Тепер дорослі не йдуть і не вертаються, я сама. Але коли мені треба трошки спокою, я зачиняюсь у ванній. По вертикалі африканське дерево, по горизонталі - мале трикутне вітрило. Я розгадала в житті стільки кросвордів, що деякі питання знаю напам’ять.
Валя грюкотить в двері, як скажена. Я вискакую з ванної, руки трусяться. Я знаю, що так стукати може лише вона, але раптом…
- Ти тут ще не задихнулась? - кричить вона - завжди галасує на весь дім, сміється і пританцьовує на місці. - О мон шер Ізольдо, така погода, небо шепоче, бузок цвіте, і навіть п’яний дядя Коля щось там заколосився. А ти тут сидиш. Ходімо, хоч посидимо на подвір’ї, як старі бабці.
Ізольда - то вона мене так зве, я ненавиджу це ім’я, але підкоряюсь. Мені щоразу страшно виходити назовні, важко наважитись, я думаю, що вдома не прибрано і справи… Але потім згадую, що все одно не зроблю жодної - і йду.
- Щоб тобі язика навіки припнуло! - волає баба Катя. Мені страшно, під горло підкочується наче грудка землі. Але я йду з під’їзду і сідаю на ослінчик біля дверей - відсапатись.
- Здохни, шльондро! - баба Катя всіх зве шльондрами, крім своєї кішки. Про кішку каже «шльондрочко моя». - Щоб посохло тобі, чуєш?
От баби Каті я не боюсь. Кругом неї вирує життя, кругом Валі - вирує.
Валин молодший брат Олежка награє на гітарі, весь час збиваючись. Мені одночасно недобре і радісно, аж щемить. Повітря свіже, люди ходять і говорять до мене, байдуже, як. На мотузках рветься в небо кольорова білизна. Простирадла плескають, як долоні чи крила. Голуби сідають до ніг бабі Каті, і вона сердито кришить для них шматок хліба.
- Один раз живемо, еге ж, - каже Валя і виносить полуниці в мисці. - Слухай же анекдот, мон шер Ізольдо. Раз приходять до папи американець, німець і…
Вона знов прийшла пізно і одразу заснула. Не поговориш із нею. Не чує. Їй не можна йти туди, там… Я пригадую, як вона плакала в сім років, коли її впіймали в темному коридорі і відрізали косу. Пригадую, як вона тихо стогнала, щоб не потривожити маму, коли її мало не втопили в туалеті, і коли ледве втекла від того дядька в темному провулку.
Господи, це ж знаю тільки я. Як мені з цим жити? В неї ж нема нікого, крім мене, і в мене, крім неї - нікого.
Я сідаю біля її ліжка. Торкаюсь ковдри, наче ще можу її вкрити.
І роблю те, що іще справді можу. Заплющую очі і уявляю зовнішній світ - пустелю, випалену пустелю, смерть, ворожі погляди, хвороби, все, що чекає на неї там. Коли вона спить, то може побачити це моїми очима, не може відмахнутися, як це роблять всі молоді люди всіх часів. Хто з них слухає старших? Я й сама колись…
Посміхаюсь, пригадуючи літню прозору ніч, плями світла й тіні, що переливались на світлих сукнях, несамовиті танці і відчуття, наче я здатна знятися і полетіти - просто зараз, високо-високо, аж туди, де спека погасне, і обличчя щипне горішній зоряний холод.
Та ні, я маю себе урвати. Я маю врятувати мою дівчинку. Я кладу руку їй на серце, і клітинки шерстяної ковдри просвічують крізь мою шкіру - червоні, зелені, жовті… В повітрі від лампи до вікна стелеться дим, дим просочує мене, мов вода - губку. Я складаюсь із диму.
Я прокидаюсь і кричу. Ще рано, тільки розвиднилось. Мені важко дихати, я хапаю повітря ротом, схоплююсь із ліжка, падаю, не можу знайти капці. Мені снилась найсмертніша смерть за весь час. Там не було ніяких обставин, тільки відчуття, наче я щосекунди вмираю - і щосекунди повністю, зникаю, розчиняюсь. Світ був кольору диму, рівномірний, нудотний, спраглий.
Я ставлю каструльку на вогонь, обливаюсь водою. Босоніж, бо капців так і не знайшла. Ногам прохолодно. Вікно заклинило, суха дерев’яна рама ніяк не хоче відчинятися. Я кричу, смикаю її, на руках лишається суха фарба - біла луска небесних риб.
Ванна страшна, мов могильник. Я відчиняю двері і біжу босоніж по сірих плитках у під’їзді, по сходах, повз дядю Колю, що спить на підвіконні. Валя виходить сонна, наче насилу розплющила очі.
- Господи, хто вмер? - питає вона - і ніяких моншерів.
- Я, я вмираю, - волаю я. - Я зараз помру.
Вона відходить вбік - і я падаю повз неї, до неї, в накурене повітря її порожньої квартири. На канапі у вітальні спить якийсь хлопець, згорнувшись бубликом - ніколи не бачила, щоб дорослі спали, як коти. Валя наливає мені води, зуби цокотять я мало не ламаю їх об пожовтілу від чаю чашку з вишеньками. Ця чашка така красива, цигарковий дим такий смачний.
- Я божеволію, - кажу я пошепки. - Валю, я спала і мало не вмерла.
Куди вона пішла? Куди зазвичай телефонують, якщо дитина втекла з дому? Кухня димить, я не можу зрозуміти, звідки дим. Що горить? Може, вона забула погасити вогонь? Може, завісу війнуло вітром?
Але довкола мене завжди так димно, що я не можу зосередитись і відділити цей уявний дим від того, що справді розтікається по квартирі. Я дуже слабко відчуваю запахи. Зараз мені ніби молоко трошки пригоріло - а це значить, що насправді там біда. За себе я не боюсь, але родинні фото… Бабуся зі мною на руках, моя дівчинка зовсім маленька, в білому фартушку, а той…той чоловік..
Куди вона пішла? Що там роблять із нею? Будь ласка, хай все згорить, але хай вона повернеться! Доріжка в передпокої повільно тліє. Моя шкіра прозора, дим тече крізь мене.
- Вдягайся, - каже Валя і кидає мені на руки своє старе рожеве плаття у дрібну квіточку. - Давай, підеш зі мною, знайдемо тобі якусь роботу. Ти так в дурку поїдеш скоро. В там тісно і уколи щодня.
Плаття пахне старою шафою. Життям. Я притискаю його до себе. Кава википає на білосніжну стареньку плиту, шипить, димить.
Валя фарбує вії, смішно кривить рота і дивиться вгору-вниз. Фарбує губи. Стає така нафарбована, наче лялька чи папуас.
- Квіти розставляти подужаєш, - каже вона. - Треба до людей. А які в нас квіточки, о, троянди перший клас. Віп-лілеї. Вчора завезли хитромудру орхідею в коробочці.
Хлопець, що спав на канапі бубликом, виповзає в кухню, потягуючись і чухаючи спину.
- Валюню, - каже він. - Вааль.
- Посуд помив і киш додому, - безапеляційно каже Валя. - В мене тут не притулок хворих душ. Чи притулок? Однаково твій термін скінчився. Ходімо уже.
Ми вибігаємо з під’їзду. В повітрі сонячно і пахне димом.
Я складаюся з диму. Вогонь не торкається мене. Хіба вогонь страшний? Страшно, що моя дівчинка не повернеться. Адже якщо це місце згорить, вона навіки лишиться з тими людьми, там. Я бачила, хто ходить до тієї сусідки. Бачила її п’яну, господи, а мужиків…
Хтось кричить і тупоче, грюкає в двері. Це все тихо, мов крізь вату. Відколи народилася моя дівчинка, інший світ став тихий і блідий, наче його попрали як слід. Тільки вона світиться, тільки вона.
Я стою, а вони метушаться. Довкола дим, пальці мої з диму, і я малюю сердечко на напіввибитих шибках.
П’ята квартира догорала. Сусідка знизу сиділа в кріслі, що його виніс зять, дебелий хлопець з блідими очима без вій, і плакала. Вони щойно закінчили ремонт, він так дорого коштував, як так можна, що ж тепер робити.
Баба Катя стояла посеред газону з повними сумками - щойно з базару - і показувала в бік пожежі дуже непристойний жест.
На траву біля під’їзду витягли трохи якогось мотлоху з вигорілої квартири, поверх речей кинули ковдру з квадратиками - жовтими, червоними, зеленими… Дим тягся через кущі бузку, над доріжками, над порепаним асфальтом, на якому діти намалювали вчора блакитних восьминогів.
Фото Ryan McGuire