Бойовий Чайка
У свої двадцять шість років командир взводу 79-ї аеромобільної бригади молодший лейтенант Павло Чайка став повним кавалером ордена «За мужність». Третім за всю історію незалежної України. В Мар’їнці, аеропорту «Донецьк» і Дебальцевому офіцер безстрашно воював з проросійськими бойовиками: його подвиги увійдуть в історію нашого війська
КРАСНИЙ ЛИМАН: ПЕРШИЙ БІЙ
Павло Чайка з дитинства мріяв стати військовим. Батьки-медики сподівалися, що хлопець продовжить їхню справу, але юнак наполягав на своєму. Закінчив Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. І хоча з першого разу не вдалося вступити до військового вишу, Павло не здавався. Два роки, що навчався на факультеті кримінального права Східноєвропейського національного університету ім. Л. Українки, наполегливо готувався до армії. Тому у військкоматі відразу визначилися, де проходитиме службу призовник - у десантних військах. Так Чайка потрапив до 79-ї аеромобільної бригади. Там і залишився, коли вирішив підписати контракт.
Для бійця легендарної 79-ї аеромобільної бригади випробування війною почалося з Криму. За тривогою підрозділи з Миколаєва висунулися до Армянська, потім на Чонгар, надалі патрулювали узбережжя. Там десантникам довелося витримувати провокації так званих «зелених чоловічків».
- Ми відразу побачили, що проти нас стоять російські війська, - згадує Чайка. - Їхні вертольоти залітали на нашу територію, а військові облаштовували нові позиції. Тоді ніхто не знав, чим закінчиться вся ця метушня…
Згодом надійшла команда прямувати на Донеччину. Тиждень були біля Вугледара, три дні - поблизу Слов’янська, далі - Красний Лиман. Своє перше і, як сподівається Павло, останнє поранення він дістав саме там. За виконання завдань на цій території офіцер отримав перший орден.
- Того дня із засідки, що влаштували нам «сепари» на дев’ятому блокпосту, вдалося вийти з мінімальними втратами - ми залишилися без одного бійця, - говорить Павло Чайка. - Сімнадцять моїх побратимів були поранені. Але могло бути набагато гірше. В моєму «уазику» їхало п’ятеро - троє з них дістали поранення, серед них і я. Спочатку вибухнув закладений фугас, на який наскочив БТР-4 з Нацгвардії. Потім масований вогонь зупинив усю колону. Близько сорока хвилин ми вели нерівний бій. БТРи почали потроху відходити, а мій легковик зламався. Ми залишилися на передовій, метрів за сто від наших. Боєприпаси закінчувалися. Я з хлопцями почав відходити до найближчого БТРа. Коли водій відчинив люк, щоб забрати поранених, нас «дістали» з РПГ. Водія контузило, мене відкинуло на кілька метрів убік…
Так Павло потрапив до шпиталю. Там дізнався, що в АТО ще одного його підлеглого поранило, потім ще. Чайка від реабілітації відмовився, відразу помчав у зону бойових дій. Спочатку було важко, адже бійцю нещодавно зняли шви, вони почали розходитися на фронті. Інтенсивно мазав їх зеленкою, перемотував еластичним бинтом…
ВЛАСНІСТЬ 79-Ї - «ВАТНИЙ» КамАЗ
На передовій Павло Чайка «відпочивав» недовго. Вже за тиждень десантники потрапили в оточення.
- Російські найманці неодноразово пропонували, щоб ми здалися і перейшли на бік терористів, - розповідає офіцер. - Командир їм в дуже грубій формі відповів, що ніхто не здасться. Після того, як ми не погодилися на їхні умови, нас почали бомбити ще сильніше, мабуть, їх це зачепило. Та паніки не було. У нас зовсім не залишалося їжі, боєприпасів було рівно стільки, щоб пробити собі коридор. Ми були готові вести бій до останнього набою. Спочатку з триразового харчування перейшли на дворазове, потім на одноразове. Харчувалися раз на добу і потроху. Коли їжа закінчилася, виживали, як могли. Застрелили двох зайців, з’їли.
З оточення під Мар’їнкою Донецької області Павло Чайка виїхав не з порожніми руками. У бою він відбив у окупантів новий російський КамАЗ, додатково обшитий металом. На ньому був закріплений міномет, з яким «сепари» виїхали постріляти по наших. Але тільки-но бойовики розгорнули свою збройне «ноу-хау», як українці вистрілили першими і поцілили точно в них. Вантажівка зупинилася, а наші бійці відтягли її до своїх позицій. Виявилося, що снаряд, який влучив у машину, перебив трубки повітроводу, проте кузов та інші частини не пошкодив. Підлеглі Чайки відремонтували «трофей» і надалі використовували машину в бойових операціях. На ньому вони приїжджали на ротацію в Миколаїв. На бортах КамАЗа красувався напис «Власність 79-ї. Не чіпати!»
«ХЛОПЦІ, ВИЖЕНІТЬ ЦЮ МЕРЗОТУ З НАШОЇ ЗЕМЛІ»…
Після ротації в Миколаєві, яка тривала півтора місяця, десантники знову поїхали в зону АТО. Цього разу - в донецький аеропорт.
Офіцер згадує, що першого разу, коли десантники тільки заїхали в будівлю аеропорту, до них підійшла одна з місцевих мешканок і сказала: «Хлопці, виженіть, будь ласка, цю мерзоту з нашої землі». Жінка хотіла навіть дати бійцям гроші… Тоді Чайка зрозумів, що з Донбасу вже ніхто не прагне в Росію. Люди усвідомили, що їх там ніхто не чекає. Сьогодні на Донбасі навіть з’явилися партизанські загони, які досить ефективно воюють із козаками та російською армією. Місцевим патріотам легше вести війну в тилу ворога, адже вони добре знають, що відбувається в кожному районі.
З рідних Павла до його другої ротації в аеропорту ніхто не знав, що він був у зоні АТО. Причому це не поодинокий випадок - більшість бійців намагаються приховати правду, щоб близькі не хвилювалися. Родичі Чайки теж дізналися, де він, тільки після того, як волонтер, радник Президента Юрій Бірюков розмістив у Facebook після першої ротації в аеропорту пост з фотографією Павла. А мама військового читає Facebook, тому відразу впізнала сина. Зателефонувала і сказала: «Синку, не треба брехати, говори правду».
Під час ротацій в аеропорту найстрашніше було зайти в будівлю і з неї вийти. Офіцер розповів, що прориватися в аеропорт доводилося під безперервним вогнем.
- Я провів там дві ротації по десять днів, - згадує офіцер. - Найважче було втрачати друзів. Аеропорт забрав життя багатьох хороших хлопців. Але до всього звикаєш. Поблизу стріляють, а ти в цей момент можеш спокійно спати, хоча й у бронежилеті. «Броників» і касок не знімав ніхто. Хлопці завжди допомагали один одному, підтримували. Поодинці нікого не переможеш. І хоч звикаєш до постійної небезпеки, та кожен раз ловиш себе на думці, що розслаблятися не можна. Не можна загравати зі смертю.
ХЕТ-ТРИК 64-КИ
Після Красного Лиману і боїв за аеропорт підрозділ Чайки здійснив зухвалий рейд на позиції бойовиків у селищі Логвинове, що за кілька кілометрів від Дебальцевого. Бій почався о шостій годині ранку. Вже на ту мить сили противника мали значну перевагу. У десантників було три БТРи і танк Т-64, проросійські бойовики мали три танки Т-72. За всіма підручниками, для наступу потрібна перевага хоча б у три, а в місті навіть у п’ять разів. Але на війні нема часу на теорію. Близько одинадцятої години українці вибили з Логвинового бойовиків, зайняли село і чекали підтримки інших підрозділів. Тоді вони ще не знали, що бій триватиме ще чотири години.
Український Т-64 підбив три російські «72-ки». Але росіяни кинули в бій ще п’ять бойових машин. З боку Горлівки підтягнулися також «Урали» з піхотою. Сепаратисти розосередили в лісосмузі танки, піхота почала окопуватися. На той час наш танк підірвався на міні, з боєкомплекту практично нічого не залишилося. Танки противника стояли від українців на відстані 1000-1200 метрів. Трохи допомагала смуга дерев, що прикривала позиції.
Коли стало зрозуміло, що підмога не встигає підійти, вирішили відходити. На той час підбили ще один БТР, і хлопці на тих двох, що залишилися, ховаючись в рельєфі місцевості, заднім ходом розпочали потроху відступати. Друг Павла, взводний лейтенант Кириченко, йшов попереду і… прибирав міни! В цей час ніхто не думав про те, що вони можуть бути на розтяжках. Минуло кілька хвилин, і БТР Сашка Кириченка підбили. Бойова машина Чайки теж уся була посічена осколками. Один із бійців загинув, у другого - осколкове поранення рук і ніг, сильна контузія. Десантники зібрали поранених і загиблого в БТР, що залишився, і, проскочивши мінне поле, стрімко помчали до своїх. На пагорбі стояли російські танки, і, як у тирі, розстрілювали українців.
- Ми їхали вздовж дороги. Я бачив, як вони стріляли, причому робили це досить непогано. І я просто пригнув голову, - згадує Павло. - Зрізали нам з БТРа вихлопні труби, пройшов постріл по верху машини. Поки ми не «перестрибнули» дорогу і не сховалися з іншого боку, танки продовжували по нас стріляти.
Ця пекельна поїздка завдовжки тисячу метрів назавжди залишиться в пам’яті десантника.
ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ
Після бою в Логвиновому нагородження третім за час АТО орденом «За мужність» стало для Павла повною несподіванкою. Чоловік каже, що воювати йшов зовсім не заради нагород.
- Коли мені зателефонував Юрій Бірюков і привітав мене з нагородою, я запитав: «З якою нагородою? У мене вже є ордени «За мужність» III і II ступенів». Він відповів: «Ні, ти у нас тепер - повний кавалер цього ордена». Потім почали дзвонити інші, вітати. Чесно кажучи, не очікував такої уваги, - розповідає Павло Чайка.
На початку травня Павло Чайка отримав ще одну почесну нагороду - недержавний орден «Народний Герой України». Як сказав на нагородженні його командир підполковник Семен Колейнік, успіх командира багато в чому залежить від поту і крові солдатів. Таких, як Павло.
Можна довго розмірковувати на тему, що є ціннішим - життя чи Батьківщина. Павло свій вибір зробив уже давно - заради рідної країни він готовий на все.
Іван РИБ’ЯНЕЦЬ, Олександр ВАСИЛЬЧЕНКО
http://viysko.com.ua/journal/bojovy-j-chajka/