...
Літо відходить, яблука родять. В холодильниках сливи й кавуни. Я не знаю точно, але припускаю з високою вірогідністю, ви зараз переживаєте, як бездарно провтикали літо. Кожен рік відсоток таких людей тримається підозріло високо, не дивлячись на поради глянцевих журналів літо не провтикувати. Підозрюю також, що у багатьох з вас зараз меланхолія від перших легеньких подихів осені, - літо красне відходить, з якого дідька тут радіти.
Але готовий закладатися, у номінації "невдаха сезону" по результатам твору "як я провів літо" ми вас переплюнемо.
Простирчати з холодної ранньої весни до ранньої осені на полігонах, потроху розростаючись з кількох наметів у батальйон, пектися на сонці, обпікатися об розпечений ствол автомата, колупатися у моторах в тропічну спеку, дихати майже казахстанським пилом на "ширлані", боротися з алкоголем та бажанням спати. Сім'ї не бачиш. Моря не бачиш. У нас з батальйону туди вирвалося лише пара-трійко хлопців, на півдоби, на узбережжя в Миколаївській області, Піаністу екскурсію провести, бо Піаніст, дитя західних гір, до парубкування доріс, а моря не бачив, прямо як у фільмі "Достукатися до неба". Попереду ротація в АТО, Господь знає, як воно там станеться, тож не варто відкладати на потім.
Сидимо між тилом і фронтом, - ні війни, ні миру. Прикінець літа країна гуде всенародним колупанням в рані під назвою "іловайський котел", наближаються роковини, і ти з побратимами у незручному мікроавтобусі їдеш всіма кладовищами, до яких вистачить бензину, в гості до хлопців, які так і не повернулися з того вогню, і п'єш по сто на двох поминках на день, і голова непроспана болить. І заїжджаєш цим скорбним маршрутом в Київ, і перед негайним поверненням в зону АТО відпрошуєшся в командира на один день, деньочок, на неповну добу - до сім'ї, до друзів, до минулого життя. І сідаєш зі старими, щирими, розумними товаришами на балконі, і несподівано бачиш напис на бетонній стіні прямо напроти - "ТЩЕТНО".
Великими літерами - "ТЩЕТНО".
Моторошна достоєвщина.
Люди, які не були на фронті, схильні думати, ніби хлопці, які пройшли війну - вони трохи здвинуті. Ніби їх окутує нечутний запах крові. Якщо носиш смерть і ухиляєшся від смерті, робиш смерть головним предметом своєї діяльності, то це має якось безповоротно вплинути на психіку. І якщо одного разу пацієнт побачить слово "ТЩЕТНО" на чистій, бетонній стіні,- великими літерами, однозначно, - цілком можливо, у голові щось клацне, душа дасть збій, і він або заллє очі, візьме ствола і натворить біди, або надломиться і потроху втратить особистість.
.... Але...
Натомість ти пиришся кілька хвилин в цей напис, ніби в ілюстрацію до інтернет-спільноти "Русская смєрть", і несподівано усвідомлюєш тонкий англійський гумор ситуації. І тебе розбирає такий регіт, що ти мало не давишся яблуком, і не можеш заспокоїтися хвилини три. Тлєн і бзсхднст капслоком, my ass. Не достоєвщина, а пєлєвінщіна, агенція Вавілена Татарського просуває суггестію візуальними методами, аби надрочити населення у зв’язку з політичною кризою.
Ні, громадо, ми не здвинуті. Близкість до смерті не змінює людину, хай як це може видаватися здалеку. Хай на це і сподіваються ті авантюристи, що являються на війну, аби стати чимось більшим, ніж були до того. Ніхто після вбивств не стає іншим, хіба що саморефлексій собі додає, якщо здатен до саморефлексій.
Просто ми в усіх цих подіях усвідомили, що смерть - це нормально. Ніхто повз неї не пройде, і ви, до речі, теж. Це не привід не сміятися, якщо Бог чорненько піджартовує.
Ми усвідомили, що героїчна доля - це єдине, що можна забрати з собою на той світ. Отже, шлях зброї, обраний нами, не тільки достойний, але й раціональний, з розрахунком на вічність.
Усвідомили, що недарма носимо однаковий одяг - у нас, у солдат, одна доля на всіх. І поки є ті, хто продовжить справу загиблого, він буде жити у найважливішому своєму прояві, в ідеї, яка йому стала дорожче за життя. І в цьому сенсі - в плоті чи в камені - герої дійсно не вмирають.
Тож вічная пам’ять, хлопці, з миром спочивайте.
А нам - боротися.
Але готовий закладатися, у номінації "невдаха сезону" по результатам твору "як я провів літо" ми вас переплюнемо.
Простирчати з холодної ранньої весни до ранньої осені на полігонах, потроху розростаючись з кількох наметів у батальйон, пектися на сонці, обпікатися об розпечений ствол автомата, колупатися у моторах в тропічну спеку, дихати майже казахстанським пилом на "ширлані", боротися з алкоголем та бажанням спати. Сім'ї не бачиш. Моря не бачиш. У нас з батальйону туди вирвалося лише пара-трійко хлопців, на півдоби, на узбережжя в Миколаївській області, Піаністу екскурсію провести, бо Піаніст, дитя західних гір, до парубкування доріс, а моря не бачив, прямо як у фільмі "Достукатися до неба". Попереду ротація в АТО, Господь знає, як воно там станеться, тож не варто відкладати на потім.
Сидимо між тилом і фронтом, - ні війни, ні миру. Прикінець літа країна гуде всенародним колупанням в рані під назвою "іловайський котел", наближаються роковини, і ти з побратимами у незручному мікроавтобусі їдеш всіма кладовищами, до яких вистачить бензину, в гості до хлопців, які так і не повернулися з того вогню, і п'єш по сто на двох поминках на день, і голова непроспана болить. І заїжджаєш цим скорбним маршрутом в Київ, і перед негайним поверненням в зону АТО відпрошуєшся в командира на один день, деньочок, на неповну добу - до сім'ї, до друзів, до минулого життя. І сідаєш зі старими, щирими, розумними товаришами на балконі, і несподівано бачиш напис на бетонній стіні прямо напроти - "ТЩЕТНО".
Великими літерами - "ТЩЕТНО".
Моторошна достоєвщина.
Люди, які не були на фронті, схильні думати, ніби хлопці, які пройшли війну - вони трохи здвинуті. Ніби їх окутує нечутний запах крові. Якщо носиш смерть і ухиляєшся від смерті, робиш смерть головним предметом своєї діяльності, то це має якось безповоротно вплинути на психіку. І якщо одного разу пацієнт побачить слово "ТЩЕТНО" на чистій, бетонній стіні,- великими літерами, однозначно, - цілком можливо, у голові щось клацне, душа дасть збій, і він або заллє очі, візьме ствола і натворить біди, або надломиться і потроху втратить особистість.
.... Але...
Натомість ти пиришся кілька хвилин в цей напис, ніби в ілюстрацію до інтернет-спільноти "Русская смєрть", і несподівано усвідомлюєш тонкий англійський гумор ситуації. І тебе розбирає такий регіт, що ти мало не давишся яблуком, і не можеш заспокоїтися хвилини три. Тлєн і бзсхднст капслоком, my ass. Не достоєвщина, а пєлєвінщіна, агенція Вавілена Татарського просуває суггестію візуальними методами, аби надрочити населення у зв’язку з політичною кризою.
Ні, громадо, ми не здвинуті. Близкість до смерті не змінює людину, хай як це може видаватися здалеку. Хай на це і сподіваються ті авантюристи, що являються на війну, аби стати чимось більшим, ніж були до того. Ніхто після вбивств не стає іншим, хіба що саморефлексій собі додає, якщо здатен до саморефлексій.
Просто ми в усіх цих подіях усвідомили, що смерть - це нормально. Ніхто повз неї не пройде, і ви, до речі, теж. Це не привід не сміятися, якщо Бог чорненько піджартовує.
Ми усвідомили, що героїчна доля - це єдине, що можна забрати з собою на той світ. Отже, шлях зброї, обраний нами, не тільки достойний, але й раціональний, з розрахунком на вічність.
Усвідомили, що недарма носимо однаковий одяг - у нас, у солдат, одна доля на всіх. І поки є ті, хто продовжить справу загиблого, він буде жити у найважливішому своєму прояві, в ідеї, яка йому стала дорожче за життя. І в цьому сенсі - в плоті чи в камені - герої дійсно не вмирають.
Тож вічная пам’ять, хлопці, з миром спочивайте.
А нам - боротися.