Адольф Гітлер про парламентський шлях, на який стали українські національні рухи:
...Боротьба всередині парламенту в очах багатьох обіцяла більші результати, ніж напад ззовні. До того ж певні надії покладалися на депутатську недоторканність. Люди були впевнені в тому, що парламентський імунітет тільки зміцнить окремих бійців і додасть більшу силу їх ударам. Насправді все вийшло по іншому - аудиторія, перед якою тепер виступали депутати німецької національної партії, стала не більшою, а меншою. Адже кожен оратор говорить тільки перед тим колом, який слухає його безпосередньо, або перед тим колом читачів, до яких доходять звіти преси.
Насправді найширшою аудиторією є не зал засідань парламенту, а зал великих публічних народних зборів. Бо в стіни цих останніх збираються тисячі людей, які прийшли сюди з єдиною метою - послухати те, що скаже їм оратор, тим часом як у залі засідань парламенту є лише кілька сотень людей, та й ті переважно зайшли для того, щоб отримати належну їм добову плату, а зовсім не для того, щоб чогось путнього навчитися в "народного представника". Головне ж: у залі засідань парламенту завжди збирається одна і та ж публіка, яка зовсім не вважає за потрібне чого-небудь доучуватися, бо у неї нема не тільки розуміння необхідності цього, але й найскромнішої дози бажання.
Жоден з цих народних представників ніколи добровільно не визнає правоту іншого, і ніколи не віддасть своїх сил для боротьби за справу, яку захищає його колега. Ні, ніколи він цього не зробить, за тим єдиним винятком - коли йому здається, що, зробивши такий поворот, він краще забезпечить свій мандат у парламенті наступного скликання. Тоді ж, коли всі горобці на дахах цвірінькають, що найближчі вибори принесуть перемогу іншій партії, стовпи колишньої партії, які прикрашали її досі, мужньо перебіжать в інший табір, тобто табір тієї партії або напрямку, який, за їх розрахунками, дасть зайняти більш вигідну позицію.
Ця втеча випливає не з велінь совісті і не з доброї волі, вона - простий результат тієї "прозорливості", яка дозволяє отакому парламентському клопу саме вчасно покинути ненадійне місце, щоб своєчасно засісти в більш теплому ліжку іншої партії. Говорити перед такою "аудиторією" воістину означає метати бісер перед відомими тваринами.
Депутати німецької національної партії могли надриватися до хрипоти, все одно ніякого впливу їх промови не мали. Преса ж або цілком замовчувала їх, або так спотворювала промови, що громадська думка отримувала геть неправдиве уявлення про наміри нової буржуазії.
Найгірше, однак, було наступне: загальнонімецький національний рух лише тоді міг розраховувати на успіх, коли б він з самого початку зрозумів, що мова повинна йти не просто про створення нової партії, а про вироблення нового світогляду. Тільки новий світогляд міг знайти в собі достатньо сил, щоб перемогти в цій велетенській боротьбі. Щоб керувати такою боротьбою, потрібні найясніші, наймужніші люди.
Якщо боротьбою за той чи інший світогляд не керують готові до самопожертви герої, то в найближчому майбутньому рух не знайде і відважних рядових бійців. Хто бореться за своє власне існування, у того геть трохи залишається для загального блага. Для того, щоб створити ці передумови, необхідно, щоб кожен розумів - честь і слава чекають прихильників нового руху лише в майбутньому, а в теперішньому цей рух ніяких особистих благ дати не може. Чим більше той чи інший рух роздаватиме пости і посади, тим більше сумнівних людей спрямується в цей табір.
Якщо партія має великий успіх, то політичні попутники, які шукають теплих місць, часто наповнюють її в такій мірі, що старий чесний працівник партії іноді просто не може її впізнати, а нові прибульці відкидають цього старого працівника як тепер уже непотрібного. Це і означає, що "місія" такого руху вже вичерпана.
Як тільки німецький національний рух пов'язав свою долю з долею парламенту, у нього замість вождів і бійців теж виявилися "парламентарі". Через це німецька національна партія опустилася до рівня звичайних повсякденних політичних партій і втратила ту силу, яка необхідна, щоб в ореолі мучеництва йти назустріч трагічній долі. Замість того, щоб організувати боротьбу, діячам партії тепер залишалося тільки "виступати" і "вести переговори". Ці нові парламентарі протягом короткого часу теж прийшли до думки, що найвищим (бо менш ризикованим) обов'язком його є захист нового світогляду так званими "духовними" засобами парламентського красномовства; що це у всякому випадку буде спокійніше, ніж з небезпекою для власного життя кидатися в боротьбу, результат якої невідомий, і нічого особливо доброго принести не може.
Поки вожді сиділи в парламенті, прихильники партії за стінами парламенту чекали чудес, а чудеса не наступали і, звичайно, наступити не могли. Скоро люди стали втрачати терпіння. Те, що говорили власні депутати, ні в якій мірі не відповідало очікуванням виборців. Це було цілком зрозуміло, бо ворожа преса робила абсолютно все можливе, щоб перешкодити народу скласти правильне уявлення про виступи депутатів німецької національної партії в парламенті.
Водночас відбувався й інший процес. Чим більше народні представники набували смак до більш м'якої форми "революційної" боротьби в парламенті й в ландтагах, тим менше виявлялися вони готовими піти назад в широкі верстви народу, і зайнятися знову небезпечнішою просвітницькою роботою. Масові народні збори відступали все більше на задній план, а тим часом це - єдиний шлях, який дає можливість безпосереднього впливу на масу і притягнення значних кіл народу на свою сторону. Трибуна парламенту все більше і більше відтискувала на задній план зали народних зборів. Німецький національний рух все більше переставав бути народним рухом, і падав до рівня більш-менш звичайного клубу, де велися академічні суперечки.
Преса поширювала про партію найгірші чутки. Представники партії вже не намагалися на великих народних зборах відновити істину, і показати дійсну мету партії. Зрештою, справа склалася так, що слова "німецький національний рух" стали викликати в широких колах народу насмішку...
("Моя боротьба", 1925 р.)