Просте людське щастя
Хочете розкажу, чому хлопчики і дівчатка так часто не розуміють один одного? Чому так часто люди, які щиро хотіли б зробити одне одного щасливими, стають один для одного гратами та безвихідю?
Вся біда в одній масовій омані, яка звучить так: "Всі люди прагнуть щастя".
Передбачається, що "щастя для кожного своє" - хтось міряє його грошима, хтось досягненнями, хтось близькими людьми, але завжди в фіналі одна і та ж картинка: щаслива людина лежить на зеленому лузі, дивиться в високе блакитне небо, жує травинку і мрійливо посміхається. Гармонія. Момент умиротворення і блаженства. Сєй-час. Щастя.
Дівчатка, любі, хороші. Будь ласка, прочитайте уважно, постарайтеся зрозуміти:
Хлопчики (якщо вони справжні хлопчики, тобто такі, яких ви любите любити) не жадають щастя. Вони жадають бути героями. А герой не створений для щастя. Герой, якщо на чистоту, створений для смерті.
Він ризикує - ризикує, ризикує, і одного разу доризикується. Його безтурботне небо - це небо Аустерліцу. Його покликання - одного разу загинути, але загинути так, щоб янголи на небесах злетілися подивитися на цього пацана, коли він підійде до золотих воріт святого Петра. Доля героя - смерть.
Скільки хлопчиків, що пройшли криваві війни, повернулися до мирного життя і в ньому знищились; спилися, скололися, загрузли в криміналі і скінчилися. Вони просто відчували, що повинні були здохнути багато років тому. Там, під вогнем, вони осягнули своє покликання, але замість цього доля дала в руки молоток і сказала: ти вижив, тепер будуй своє щастя.
Цей світ створено дівчатками. Я переконався в цьому, гуляючи з доньками на дитячому майданчику: молоді мами і старі бабусі, вигулюючи свіже покоління чоловіків, раз за разом осмикують їх: "Не лізь! Не займай! Не бігай! .. Розіб'єшся! Вдаришся! Покалічишся!.." Ці маленькі чоловіки боягузливіше моїх доньок, вони побоюються залазити на верхні поперечини залізних драбинок. Але як у них горять очі, якщо я починаю з ними гру - "а так можеш?.." Можуть! Хочуть могти, поки мама не бачить.
Ці хлопчики виростуть під невсипущим жіночим поглядом, у них буде вчителька, викладачка і дружина. Доля дасть їм молоток і скаже: ну, от ти і дорослий, будуй своє щастя. Але вони все одно залишаться хлопчиками. І вони не будуть розуміти, чому в цьому щасті так душно і тісно, і хочеться втекти.
___________________________________________________________________________
[по-русски]Хотите раскажу, почему мальчики и девочки так часто не понимают друг друга?
Почему так часто люди, которые искренне хотели бы сделать друг друга счастливыми, становятся один одному клеткой и безысходностью?
Вся беда в одном массовом заблуждении, которое звучит так: “Все люди стремятся к счастью”. Предполагается, что “счастье у каждого свое” - кто-то меряет его деньгами, кто-то достижениями, кто-то близкими людьми, но всегда в финале одна и та же картинка - счастливый человек лежит на зеленом лугу, смотрит в высокое голубое небо, и жует травинку мечтательно улыбается. Гармония. Момент умиротворения и блаженства. Сей-час. Счастье.
Девочки, любимые, хорошие. Пожалуйста, прочитайте внимательно, постарайтесь понять:
Мальчики (если они самые настоящие мальчики, то есть такие, которых вы любите любить) не жаждут счастья. Они жаждут быть героями. А герой не создан для счастья. Герой, если на чистоту, создан для смерти.
Он рискует головой: рискует, рискует, и однажды дорискуется. Его безмятежное небо - это небо Аустерлица. Его призвание - однажды погибнуть, но погибнуть так, чтобы ангелы на небесах слетелись посмотреть на этого пацана, когда он подойдет к золотый воротам святого Петра. Героя манит смерть.
Сколько мальчиков, прошедших кровавые войны, вернулись к мирной жизни и в ней уничтожилсь; спились, скололись, увязли в криминале и кончились. Они просто чувствовали, что должны были сдохнуть много лет назад. Там, под огнем, они поняли свое призвание, но вместо этого судьба дала в руки молоток и сказала: ты выжил, теперь строй свое счастье.
Этот мир построен девочками. Я убедился в этом, гуляя с дочками на детской площадке: молодые мамы и старые бабушки, выгуливая свежее поколение мужчин, раз за разом одергивают их: “Не лезь! Не суйся! Не бегай!.. Разобьешься! Ударишься! Покалечишься!..” Эти маленькие мужчины трусливее моих дочек, они опасаются залезать на верхние перекладины железных лесенок. Но как у них горят глаза, если я затеваю с ними игру - “а так можешь?..” Могут! Хотят мочь, пока мама не видит.
Эти мальчики вырастут под неусыпным женским взглядом, у них будет учительница, преподавательница и жена. Судьба даст им молоток и скажет: ну, вот ты и взрослый, строй свое счастье. Но они все равно останутся мальчиками. И они не будут понимать, отчего в этом счастьи так душно и тесно, и хочется вырваться и уйти.
P.S.
Click to view