(no subject)
Вона у вагоні дістає ковдру й знімає взуття
Їде з першої до останньої. Їй більше не треба спішити
Літня жінка кричить «Ей плохо. Скорее, врача!»
Вона дзвонить мамі і (вперше!) просить навчити жити.
Він прокидається мало не впавши з ліжка, вимикає будильник
Варить каву з корицею (по звичці - без цукру й на двох)
Розуміє, що щось тут не так. Вмикає світильник.
Вони разом були так мало, а ніби мільярди епох.
Одягає чорне пальто, в кишені - квитки на прем’єру
Віддає їх закоханим, що цілуються на зупинці
Хоче їсти, і згадує її «неземні» еклери
Він завжди діставав їх з духовки. Ось, навіть шрам на мізинці.
Які в біса пари, він їде до «їхнього» місця
Намагається зрозуміти, що ж саме пішло не так
Він так щиро її кохав, обіймав під місяцем
ЇЇ «Ніною Річчі» ще й досі пахне його піджак.
Вона звинувачує в усьому себе, карає холодом
Не має сил повернутись й забрати плащ
Його опіки нагадали про себе на зап’ястку йодом
Вона хоче сказати хоча б банальне «Пробач»
Вечоріє. Сильніше вітер б’є у лопатки
Вона знає: треба забрати свої вішаки.
Прибирає одну за одною, бачить його краватки.
Годинник по колу ганяє секундні стрілки.
Вона мовчки з щоки стирає болючу сльозу
Опускається на коліна, і гучно зітхає
Вона в їхній квартирі САМА. Раптом чує грозу
«Боже, хоч би не змок» - все ще його кохає.
Забирає валізи й прямує до виходу в місто
Він сходами вгору іде, дістає із джинсів ключі
Відчиняє двері. Її бузкове намисто,
Закошлатане волосся, родинка на плечі…
Стрепенулось у серці щось на зразок струни
Серце впало додолу, розбилося на уламки
Він насмілився (може востаннє. Хто зна?) підійти
Він насмілився підіймати розбитого серця останки.
Вона ніжно й безсило торкнулась його плеча
У обіймах її не стало, вона розчинилась
Догорав за вікном місяць, мов зблідла свіча
Ну і все ж таки, жити вона лише з ним навчилась.
На термометрі -2, а у ліжку +23
Зігрівають пальці і тепла кава у постіль
Так важливо збагнути, що найцінніші скарби -
Триматись за руки й будити цілунком о шостій.
(с) Катерина Лизогуб