смугасті додатки післямовного сяйва.
я ск’ажу тобі *послухай. у мене якось занадто голосно б’ється серце*. а ти притулиш св’ою долонь, щоб відчувати. бо ти мені не довіряєш.
я к’уплю тобі гіркої-гіркої кави. а ти дістанеш кілька зернят з пакунку і почнеш розжовувати. бо ти мені не довіряєш.
я подзв’оню тобі, бо на вулиці дощ. бо на вулиці справжня злива і мої капці промокли, і моя парасолька також промокла, тому я не приїду. а ти вийдеш на вулицю і ловитимеш краплі в долоні. бо ти мені не довіряєш.
я прокинусь серед ночі і зрозумію *я тобі не довіряю*. а ти встанеш ранком і мовиш *люба, я так довіряю тобі*.
якби твоє тіло пронизало струмом, на долоні лишився б рубець. надто м’який і наскрізний.
зимовий огляд закупореного щастя виявив тріщини у ємкості. воно весь цей час просочувалось у всесвіт. от бачиш.. я ні в чому не винна.
на мене зависокі відсотки.
бірюзово якось воно так на дотик.
і ти засмачно пахнеш ваніллю з ранкової кави. координати розкидані по уявній площині. зосередься. щось щемить всередині. мабуть, це просто збій системи. постав за мною теги спогадів. па-па. і до нових зустрічей.
