зіпсовані думки.
малинове варення. молоко. Barfuss. мої ноги мерзнуть. і то є так звично. це кіно.. воно неймовірне! а музика..
інколи я слухаю телефонні дзвінки.
не люблю знімати слухавку.
часом хтось настирливо бажає чути мій голос.
а я мовчу.
не хочу, щоб кожен заглядав до м’оїх очей.
а вони заглядають, хапаються за мій погляд і не відпускають, не відпускають.
mardi. nocturne.
в місті пахло кавою та чебрецем. я тоді ще точно не знала, як пахне чебрець, але чомусь була переконана, що його аромат такий, як і в мого ранкового міста. я поспіхом заскочила до магазинчику, придбала пакунок молока і апельсини. останнім часом зовсім не могла обходитись без апельсинів і вчилась їсти їх різними способами: дольками, кружальцями, половинками, вишкрябуючи вміст чайною ложечкою або висмоктуючи сік. вчора, засинаючи о 2:42, я все думала про його шороховаті руки. на холоді вони ставали геть червоними і грубими. він любив рукавички, проте ніяк не міг їх собі придбати. я любила рукавички, але не носити. бажання відчувати, як мерзнуть долоні, німіють пальці... а потім він підходив обережно клав мої долоні до своїх і грів їх подихом. інколи цілував і тоді мої руки пахли кавою. бо його вуста завше пахли кавою. він пив її зовсім небагато, проте вуста чомусь не відпускали шаленого аромату ґватемальської арабіки без цукру та вершків. і тоді я називала його своїм кавовим хлопчиком. кутики його вуст здіймалися, проте я не бачила цього, бо заплющувала очі, слухаючи його дихання, і просто знала, що він завше усміхається, коли я його так називаю.
я знову пила ранковий зелений на кухні, закутавшись в плед. нові звички, як щось дивне.