УСЕ ЖИТТЯ - ІЗ ТАВРОМ КУРКУЛЯ
Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко (на фото)
Фактично це історичний тернистий шлях українського селянства з його масштабними трагічними наслідками - втратою мільйонів господарів. На щастя, Іван П’ятенко завдяки кмітливому «мужицькому» розуму, удачі благополучно вийшов із усіх складних, пов’язаних із репресіями, ситуацій, і як фронтовик, що всю війну від першого до останнього дня перебував у діючих військах, навіть не зазнав поранення. Доля була прихильна до Івана Захаровича, і на 93 році життя він виглядає бравим дідусем, який зберіг унікальну пам’ять, життєрадісність і завзяття у відстоюванні прав людини. Хоча вижити в умовах тоталітарної системи - це вже подарунок долі. Не чекайте від його розповіді якихось незвичайних подвигів, виняткових вчинків. На мою думку, вона цінна якраз своєю буденністю, правдивістю. Треба записувати ці «не героїчні» спогади, адже майбутні покоління можуть і не повірити, що таке пекло для свого народу могла влаштовувати влада задля міфічного «щасливого» раю на землі. Вважаю, що безпосередні оповідки з реального життя (в скороченому варіанті!) не потребують якихось коментарів журналіста
Олександр НАГОРНИЙ
«ПОВИКИДАЛИ НАС, ЯК ЦУЦЕНЯТ»
Це відбувалося взимку 33-го року. Була чи то неділя, чи якесь свято. Після сніданку батько читав церковну книгу - він був побожною людиною, грамотною. У хаті були діти - я і мої дві старші сестрички. Коли в хату вбігла стривожена мачуха (мати померла, коли мені було два роки) і закричала: «Одягайтеся, бо йде буксирна бригада». А тоді був такий порядок: якщо одяг не на тобі, то сільські активісти можуть забрати - реквізувати. Ми почали похапцем на себе натягати одежу.
Загавкав собака. У двір зайшло чоловік 10-15. Як я тепер розумію, прийшли нас розкуркулювати - батько не хотів у колгосп вступати. Був серед прибулих такий собі дядько Омелько Рукач. Ким він служив - не знаю. Чи то був головою сільради, чи партійним керівником. Ось він і каже до батька й мачухи: «Ви арештовані». І їх вивели з хати. У сільраду повели. Решта активістів розсипалася хто куди: на горище, в хижку… Як зараз бачу, один із «буксирників» відкриває скриню, дістає чумарку - така в талію, зі зборками, обшита сивим смушком - батько її одягав, коли йшов у церкву чи в гості. Скидає свого лаха, нап’ялює на себе і пішов зі сміхом навприсядки по долівці. Інші стали витягувати зі скрині полотно, сорочки, всякий одяг та виносити на двір. Деякі з прибулих знімали з лав подушки, згрібали постіль, на якій ми спали, з печі витягали посуд.
Собака спочатку брехав, а потім замовк, більше ми його не бачили. Почали гелготіти гуси, кричати кури, мекати вівці. Завищали свині - і в саж добралися. У хаті залишилися голі стіни та образи на них.
Згодом ще зайшло двоє активістів. Під піччю була ніша, до неї заглянули. А один став на коліно - рукою туди-сюди і витягує глечик із квасолею. Я бачив, як мама його ховала. Регочуть. Розсипали квасолю по кишенях, а глечик розбили.
Стало сутеніти, заходить гурт і наказує нам: «Виходьте». А ми чіпляємося за лави, за що попало. Повикидали нас, як цуценят, хату закрили. Сидимо під піддашшям, плачемо.
Коли зовсім стемніло, бачимо, що хтось наближається. Ми від страху заціпеніли. А то був чоловік сестри мачухи, який і забрав нас до себе. Стали ми жити в половині його хати - незабаром батьків відпустили.
Через тиждень чуємо, як пес люто загавкав біля хати, де ми жили. Бачимо, що йде той же Омелько Рукач і з ним ще один чоловік. Батько мені всунув за пазуху якийсь вузлик і шепче: «Тікай на двір». Пізно. Омелько підходить до батька і каже: «Плати штраф» - «Ви вже усе забрали», - відповідає батько. Стали робити обшук. Почали витягувати руку батька, яку тримав у кишені, а він не дається. Повалили на підлогу, руки крутять, волочать по землі. Не знаю, чи забрали щось. Мачуха почала кричати. Прибіг із другої половини хати родич мачухи, здоровий дядько, стягує їх із батька. «Ах, ти куркуля захищаєш?» - до нього сікаються. А він каже: «Я в своїй хаті не дозволю бити. Забирайте його і там чиніть, що хочете».
Пішли вони з хати. Я віддав вузлик батькові. Потім дізнався, що там було кілька срібних монет, які нас потім і врятують. Але через деякий час батько застудився, захворів. Як куркуля не дозволили родичам його доставити в лікарню. Проте він ще перед смертю встиг через родичів влаштувати в найми моїх сестричок. Помер мій батько - Захар Омелянович - від запалення легень. А я залишився з мачухою, яка фактично була матір’ю, рідної не пам’ятав.
ТРУПИ СЕЛЯН ЗВАЛЮВАЛИ В РОВИ
До куркулів нас зарахували не випадково. Наша бабуся була в пана ключницею, ну, начебто економкою. Вона була грамотною і хитрою. Як почалася революція, а пан пропав, то вона зуміла оформити на себе 25 десятин землі. У неї було четверо синів і двоє дочок. Вона виділила кожному із синів, у тому числі моєму батькові, по 5 десятин, і всі почали будувати хати. Коли почалося розкуркулення, то наша звичайна хата, накрита соломою, була навіть ще не закінчена. Мій батько Захар Омелянович повернувся з Першої світової війни, де служив у кавалерії, калікою. Після поранення йому майже повністю відрізали ногу. Так само отримав поранення дядько Іван - нога в нього була наче вивернута, а куля застрягла біля хребта. Дядька Зіновія поранили в руку. Ще один мій дядько - найстарший - з війни не вернувся. Коли ділили землю, то добавили ще по десятині - всього шість кожному.
Спочатку батько їздив і орав коровами. Він дуже любив коней, як стали на ноги, то купив сіру кобилу. А вже в кінці 32-го року в нас були корова і ялівка, тримали в сажі свиней, мали овець, гусей. Наклали на господарство хлібопоставку, потім ще одну. Завіз батько добавку, приніс і віддав квитанцію, а натомість заслужив новий оброк. Батько не хотів вступати в колгосп, усе нажив своїм горбом, хоч і був інвалідом. Отоді й взялися за нас. Безногого мого батька тільки з хати викинули. А Зіновія вивезли аж в Сибір, де й він у таборах пропав. Іван як інвалід тримав наймита на господарстві - це спочатку дозволяли. Але його теж забрали в райцентр - Нову Санжарівку, де він відсидів у тюрмі без суду і слідства, два роки. Така була розплата за бабусю-економку.
Як почався голод, то качани кукурудзи, які раніше ми спалювали в печі, товкли в ступі. Мачуха просівала отримані залишки, щось додавала і пекла пляцки. Не стало качанів, то здирав кору з молодої липи і сушив. А був якийсь гріш, то мачуха посилала в райцентр за хлібом. Мабуть, допомогли нам оті срібні монети, які мені вдалось тоді заховати. Бувало, простоїш на морозі всю ніч у черзі голодний. Коли починає розвиднюватися, видають хліб. Добавку - невеликий окраєць - я відразу з’їдав.
Пригадую, йду з торбиною додому, а це на схід від Нової Санжарівки, попереду бачу, як сходить велике гарне сонце. У нас понад дорогою через декілька кілометрів лавки стоять. Я, обезсилений, сів і незчувся, як заснув на морозі. Мені сниться, що я прошкую з гори до хутора, сонечко припікає, так гарно мені, добре… А в цей час чоловік із хутора Савка Баля йшов мені навстріч. Почав мене трусити, приводити до тями, бо вже стояти я не міг. Він мене й врятував, доправив додому.
Мене тягнуло до нашої хати, вона до річки горнулася. Хотілося наблизитися, але навіть боявся ходити цією дорогою. Сяду на горі та дивлюся… У мене почали ноги пухнути - блискучі зробилися, як надуті. Зробиш ямку на литці, то так і залишається. Але я все ходив на своє місце і дивився крізь сльози на рідну хату.
Якось приходжу, дивлюся, а неподалік дядько лежить біля тину. Їдуть два чоловіки згори підводою, а на ній накладено повні драбини трупів. Один із них зіскочив із воза і попрямував до того дядька. Інший каже: «Не йди. Він ще дивиться». А той йому: «Давай вкинемо, щоб не вертатися». Куди вони їх звозили - не знаю, бо й кладовища на хуторі не було. Мабуть, трупи селян звалювали просто в рови.
У цей трудний час вчителька української мови та літератури переказала мені, щоб у школу зайшов - заняття я кинув, бо сили не мав. У школі організували сніданки і вчителька сказала, що теж отримуватиму порцію, аби тільки відвідував уроки. Уже в шість років міг читати навіть церковні тексти - біля старших сестер вчився. У школі всі біжать на перерву, а я - за книжку. Учителька підбирала мені твори для читання. Досі пам’ятаю ці рядки з Тараса Шевченка:
Було колись - в Україні
Ревіли гармати;
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося - осталися
Могили на полі.
Прийшла весна, показалася кропива на косогорі, лобода. До жмені борошна додавали свіжу зелень і з тієї суміші пекли пляцки. А там і збіжжя підросло. Так я і вижив.
УСЕ ЖИТТЯ ― ІЗ ТАВРОМ КУРКУЛЯ
Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко
(Продовження. Початок у "Волині" за 11 квітня)
Олександр НАГОРНИЙ
ДІТЕЙ КУРКУЛІВ НАВІТЬ В АРМІЮ НЕ БРАЛИ
Від нас до Полтави було 35 кілометрів. І я подався в місто. Таких, як я, безбатченків, тоді було багато. Мандрував до осені. Якось опинилися на станції Часовир на Донбасі. Чекали на потяг. І тут у приміщення зайшов чоловік у костюмі з краваткою. Ми насторожилися, як ті горобці. Адже нас, безпритульних, виловлювали дядьки, не знаю, ким вони працювали. А він каже до нас: «Хлопці, не бійтеся, я вас не зачіпатиму». І почав розповідати, що є така школа ― ФЗО, де ще й гроші платять за те, що діти вчаться. Роз’яснив, що ми, як роздивимося, то виберемо будь-яку спеціальність. Завів нас у двоповерховий дім, де нам в їдальні дали по мисці супу і окрайцю хліба. Так я опинився в навчальному закладі при заводі № 1 імені Артема, де вчили на слюсарів, формовщиків керамічної промисловості. Платили не зовсім регулярно по 32 рублі, вистачало лише на суп, хліб, чай. Бувало, що по два-три дні нічого не їв ― гроші вкрадуть, відберуть. Хлопці тікали, але їх ловили і привозили навіть із Ленінграда, Севастополя. До обіду ―в школі, а після ― на завод, у бригаду, а їсти так хочеться, що рука не піднімається. Згодом почали платити по 110 рублів, на їжу вистачало. На іспитах отримав найвищий розряд ― четвертий, і мав право самостійно працювати на заводі. Я потрапив у Красногоровку Сталінської (нині Донецької) області, надали гуртожиток. Мені тоді ще й 18 не було, тому не допускали до самостійної роботи. Кілька місяців був учнем у чергового слюсаря. Написав скаргу в Київ у міністерство, що у мене четвертий розряд, а самостійно працювати не дозволяють. Тоді швидко реагували на такі листи. Відразу виплатили різницю в зарплаті. Став працювати черговим слюсарем у цеху.
А в 1938 році треба було ставати на військовий облік. Дуже хотів потрапити в армію. У райвійськкоматі сказали, щоб привіз довідку із села ― хто я такий. На хуторі залишився тільки дядько Іван, мій хрещений батько, інвалід. У сільраді дали довідку про те, що я син куркуля, батько мав 25 десятин землі. Коли ж обурився, мені ще й пригрозили. Звернувся до дядька за порадою: «Це ж неправда, було п’ять десятин, потім добавили одну ― всього шість. Піду в район скаржитися». Адже з такою довідкою посилали в трудармію, у тайгу ліс валити. А дядько Іван розважливо сказав: «Знаєш, синку, дали тобі таку довідку, то їдь з нею. Бо як підеш у район, то не вернешся». Порада хрещеного мене врятувала, хоча на все життя я залишився «сином куркуля». Тоді в Донбасі на ту довідку не дуже зважали. Призвали в армію і після проходження курсу «молодого бойца» мене направили у військове училище інженерних військ, яке знаходилося в Ленінградській області. Начальник училища вишикував нас і сказав: «Я с вас сделаю автоматов. Вы у меня будете по волоску ходить, сперва ― ругать, а потом ― благодарить». Мабуть, тому я і залишався на фронті живим, що пройшов добросовісно військову науку.
МЕРТВИХ КЛАЛИ НА ЗЕМЛЯНКИ, ЩОБ ЖИВИМ НЕ ЗАВАЖАЛИ
3 травня 1941 року ми рушили пішки в літні «лагеря» інженерних військ Ленінградського військового округу. Під час відпочинку лейтенант-командир відверто сказав: «Знаете что, ребята, мы придем, отдохнем может месяц, может полтора, а потом придется повоевать. Сейчас переправилось через Финский залив у Хельсинки 15 тысяч солдат немецкого войска и направляется к нашим границам». Я можу присягнутися, що він це відверто говорив у нашій курсантській компанії.
Одного дня оголосили, що хто хоче, може поїхати подивитися на оборонну лінію Манергейма. Але о 12-ій годині прозвучала команда: «Отставить!». Наказ: зруйнувати всі навчальні об’єкти і відійти за півтора кілометра в ліс. Там такі віковічні ялинки, що рота солдат може сховатися під одною. Як тільки ми замаскувалися в лісі, налетіло з десяток німецьких літаків. Нам оголосили: «Война, враг внезапно вероломно напал на нашу страну…». Хоча навіть лейтенант знав, що війна ось-ось почнеться.
Відступали, робили завали, мінували… Коли дісталися Волхова під Ленінградом, наш інженерний батальйон ледве дихав, вважався запасним. До березня 1942 року не залишилося й половини. Аж до січневого прориву 1943 року ми знаходилися в блокованому місті. У Ленінграді ― труп на трупі. Казали, що гинуло 17―18 тисяч людей щодоби. У 1942 році знімали мертвих із машин і клали штабелями. Підривники закладали фугаси і підривали мерзлу землю. Після цього екскаватор копав траншею метрів 200―300 і в неї клали людей, які померли від голоду. Мене й там знайшов голод.
Ми жили в лісі у землянках. Встанеш із трудом ― дивишся, а біля тебе лежить мертвий. Виносили померлих від голоду і клали на землянки, щоб не заважали ходити живим. Виходиш на світ Божий ― в очах темно робиться, голубі кола перед очима...
Таких, як я, доходяг, що могли ще пересуватися, зрештою, відправили в 21 окремий батальйон. А коли туди привезли, то командир вишикував і сказав комісарові: «Что они мне дали? С кем я буду воевать? Живые трупы». «Ничего, мы их поддержим». Нас не змушували в грубках палити, не ставили днювальними, рубати дрова. Більшість вижила...
Я спочатку в електровзводі був рядовим, потім відремонтував похідну електростанцію й мене призначили за неї відповідальним. Згодом у мене було в розпорядженні три машини і 10―12 солдатів допоміжної обслуги. У батальйоні я перший отримав медаль «За бойові заслуги». Для переправи танків через Неву прокладали трасу по льоду. Клали колоди, свердлили в них діри і забивали труби в лід, щоб настил не розходився. А річка шириною до 600 метрів. Електростанція забезпечувала інженерні роботи. За те мене і відзначили.
Через ту першу бойову медаль мав неабиякі клопоти. Політрук роти Буданов, зустрівши, чіплявся: «Почему в партию не вступаешь? Тебя партия наградила». Я то знав, що мені в партію дорога закрита. «Особый отдел», теж, звичайно, знав, що я син куркуля. Одного разу політрук так мене дістав, що я зірвав медаль і вигукнув: «Бери, якщо тобі не дають». Викликали мене в штаб на «килим». Полковий комісар запитує: «А вот скажите, почему вы не хотите в партию вступать?». Я й скажи їм: «Знаете, товарищ полковник, я придерживаюсь слов Ленина, который говорил: «Лучше быть безпартийным и первым в бою, чем партийным и последним…». Я первый у безпартийных рядах, а если буду достойным звания коммуниста, подам заявление на вступление». Вони переглянулися. Комісар віддав медаль із такими напутніми словами: «Идите, солдат, и гордитесь, что партия вас наградила».
Ще одного разу я був за крок від штрафного підрозділу. Це сталося біля угорського Балатона. Заступник командира батальйону по технічній частині Сергій Бичков, мій добрий приятель, попросив злити терміново масло з машин. Електровзвод поки що залишався на місці, адже швидко наші наступали на Будапешт. Хоч і не мав права цього робити, але ризикнув.
І раптом бачу, як звідкись вирвалися німецькі танки, йдуть у нашому напрямку. Команда ― відступати. Що робити? Даю наказ бійцям: «Якщо німці будуть наближатися, підірвати машини, а разом із ними електростанцію і зібратися за рікою». Тут почала стріляти гармата ― «сорокоп’ятка», що замаскувалася біля будинку. Випустили прямою наводкою, може, снарядів п’ять, загорівся танк, дим закрив дорогу. А далі «ура» ― знову наступ.
Стало про це відомо і в «особом отдєлє», де мене допитували і звинувачували: «Ты ― враг народа, хотел нанести урон боеспособности армии». Згадали моє соціальне походження ― «с кулаков». Але на той час у мене були медалі «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги», подяки… Форсував Віслу та інші європейські річки. Та й кінець війни назрівав. Заступилися за мене бойові командири. Згодом ще були нагороди за взяття Вени, Будапешта. Закінчив війну у чехословацькому місті Брно. Пригадую, що ввечері 8 травня бродячий чеський театр давав концерт бійцям, а я забезпечував світлом. Досі в мене зберігається подарована картка дівчини-акторки…
c Уже через багато років мій однополчанин Олександр Чечелюк, родом зі Студинь Рожищенського району, якого я взяв до себе помічником, зізнався (совість замучила), що «особісти» доручили йому стежити за «кулаком». Але, мабуть, добре, що саме Сянько, як ми його називали, мав таке доручення ― він не вислужувався, не доносив. Недавно у 92-річному віці помер.
(Закінчення в наступному номері.)
На фото: Курсант військового училища інженерних військ Іван П’ятенко.
http://www.volyn.com.ua/?rub=5&article=0&arch=1517
Фактично це історичний тернистий шлях українського селянства з його масштабними трагічними наслідками - втратою мільйонів господарів. На щастя, Іван П’ятенко завдяки кмітливому «мужицькому» розуму, удачі благополучно вийшов із усіх складних, пов’язаних із репресіями, ситуацій, і як фронтовик, що всю війну від першого до останнього дня перебував у діючих військах, навіть не зазнав поранення. Доля була прихильна до Івана Захаровича, і на 93 році життя він виглядає бравим дідусем, який зберіг унікальну пам’ять, життєрадісність і завзяття у відстоюванні прав людини. Хоча вижити в умовах тоталітарної системи - це вже подарунок долі. Не чекайте від його розповіді якихось незвичайних подвигів, виняткових вчинків. На мою думку, вона цінна якраз своєю буденністю, правдивістю. Треба записувати ці «не героїчні» спогади, адже майбутні покоління можуть і не повірити, що таке пекло для свого народу могла влаштовувати влада задля міфічного «щасливого» раю на землі. Вважаю, що безпосередні оповідки з реального життя (в скороченому варіанті!) не потребують якихось коментарів журналіста
Олександр НАГОРНИЙ
«ПОВИКИДАЛИ НАС, ЯК ЦУЦЕНЯТ»
Це відбувалося взимку 33-го року. Була чи то неділя, чи якесь свято. Після сніданку батько читав церковну книгу - він був побожною людиною, грамотною. У хаті були діти - я і мої дві старші сестрички. Коли в хату вбігла стривожена мачуха (мати померла, коли мені було два роки) і закричала: «Одягайтеся, бо йде буксирна бригада». А тоді був такий порядок: якщо одяг не на тобі, то сільські активісти можуть забрати - реквізувати. Ми почали похапцем на себе натягати одежу.
Загавкав собака. У двір зайшло чоловік 10-15. Як я тепер розумію, прийшли нас розкуркулювати - батько не хотів у колгосп вступати. Був серед прибулих такий собі дядько Омелько Рукач. Ким він служив - не знаю. Чи то був головою сільради, чи партійним керівником. Ось він і каже до батька й мачухи: «Ви арештовані». І їх вивели з хати. У сільраду повели. Решта активістів розсипалася хто куди: на горище, в хижку… Як зараз бачу, один із «буксирників» відкриває скриню, дістає чумарку - така в талію, зі зборками, обшита сивим смушком - батько її одягав, коли йшов у церкву чи в гості. Скидає свого лаха, нап’ялює на себе і пішов зі сміхом навприсядки по долівці. Інші стали витягувати зі скрині полотно, сорочки, всякий одяг та виносити на двір. Деякі з прибулих знімали з лав подушки, згрібали постіль, на якій ми спали, з печі витягали посуд.
Собака спочатку брехав, а потім замовк, більше ми його не бачили. Почали гелготіти гуси, кричати кури, мекати вівці. Завищали свині - і в саж добралися. У хаті залишилися голі стіни та образи на них.
Згодом ще зайшло двоє активістів. Під піччю була ніша, до неї заглянули. А один став на коліно - рукою туди-сюди і витягує глечик із квасолею. Я бачив, як мама його ховала. Регочуть. Розсипали квасолю по кишенях, а глечик розбили.
Стало сутеніти, заходить гурт і наказує нам: «Виходьте». А ми чіпляємося за лави, за що попало. Повикидали нас, як цуценят, хату закрили. Сидимо під піддашшям, плачемо.
Коли зовсім стемніло, бачимо, що хтось наближається. Ми від страху заціпеніли. А то був чоловік сестри мачухи, який і забрав нас до себе. Стали ми жити в половині його хати - незабаром батьків відпустили.
Через тиждень чуємо, як пес люто загавкав біля хати, де ми жили. Бачимо, що йде той же Омелько Рукач і з ним ще один чоловік. Батько мені всунув за пазуху якийсь вузлик і шепче: «Тікай на двір». Пізно. Омелько підходить до батька і каже: «Плати штраф» - «Ви вже усе забрали», - відповідає батько. Стали робити обшук. Почали витягувати руку батька, яку тримав у кишені, а він не дається. Повалили на підлогу, руки крутять, волочать по землі. Не знаю, чи забрали щось. Мачуха почала кричати. Прибіг із другої половини хати родич мачухи, здоровий дядько, стягує їх із батька. «Ах, ти куркуля захищаєш?» - до нього сікаються. А він каже: «Я в своїй хаті не дозволю бити. Забирайте його і там чиніть, що хочете».
Пішли вони з хати. Я віддав вузлик батькові. Потім дізнався, що там було кілька срібних монет, які нас потім і врятують. Але через деякий час батько застудився, захворів. Як куркуля не дозволили родичам його доставити в лікарню. Проте він ще перед смертю встиг через родичів влаштувати в найми моїх сестричок. Помер мій батько - Захар Омелянович - від запалення легень. А я залишився з мачухою, яка фактично була матір’ю, рідної не пам’ятав.
ТРУПИ СЕЛЯН ЗВАЛЮВАЛИ В РОВИ
До куркулів нас зарахували не випадково. Наша бабуся була в пана ключницею, ну, начебто економкою. Вона була грамотною і хитрою. Як почалася революція, а пан пропав, то вона зуміла оформити на себе 25 десятин землі. У неї було четверо синів і двоє дочок. Вона виділила кожному із синів, у тому числі моєму батькові, по 5 десятин, і всі почали будувати хати. Коли почалося розкуркулення, то наша звичайна хата, накрита соломою, була навіть ще не закінчена. Мій батько Захар Омелянович повернувся з Першої світової війни, де служив у кавалерії, калікою. Після поранення йому майже повністю відрізали ногу. Так само отримав поранення дядько Іван - нога в нього була наче вивернута, а куля застрягла біля хребта. Дядька Зіновія поранили в руку. Ще один мій дядько - найстарший - з війни не вернувся. Коли ділили землю, то добавили ще по десятині - всього шість кожному.
Спочатку батько їздив і орав коровами. Він дуже любив коней, як стали на ноги, то купив сіру кобилу. А вже в кінці 32-го року в нас були корова і ялівка, тримали в сажі свиней, мали овець, гусей. Наклали на господарство хлібопоставку, потім ще одну. Завіз батько добавку, приніс і віддав квитанцію, а натомість заслужив новий оброк. Батько не хотів вступати в колгосп, усе нажив своїм горбом, хоч і був інвалідом. Отоді й взялися за нас. Безногого мого батька тільки з хати викинули. А Зіновія вивезли аж в Сибір, де й він у таборах пропав. Іван як інвалід тримав наймита на господарстві - це спочатку дозволяли. Але його теж забрали в райцентр - Нову Санжарівку, де він відсидів у тюрмі без суду і слідства, два роки. Така була розплата за бабусю-економку.
Як почався голод, то качани кукурудзи, які раніше ми спалювали в печі, товкли в ступі. Мачуха просівала отримані залишки, щось додавала і пекла пляцки. Не стало качанів, то здирав кору з молодої липи і сушив. А був якийсь гріш, то мачуха посилала в райцентр за хлібом. Мабуть, допомогли нам оті срібні монети, які мені вдалось тоді заховати. Бувало, простоїш на морозі всю ніч у черзі голодний. Коли починає розвиднюватися, видають хліб. Добавку - невеликий окраєць - я відразу з’їдав.
Пригадую, йду з торбиною додому, а це на схід від Нової Санжарівки, попереду бачу, як сходить велике гарне сонце. У нас понад дорогою через декілька кілометрів лавки стоять. Я, обезсилений, сів і незчувся, як заснув на морозі. Мені сниться, що я прошкую з гори до хутора, сонечко припікає, так гарно мені, добре… А в цей час чоловік із хутора Савка Баля йшов мені навстріч. Почав мене трусити, приводити до тями, бо вже стояти я не міг. Він мене й врятував, доправив додому.
Мене тягнуло до нашої хати, вона до річки горнулася. Хотілося наблизитися, але навіть боявся ходити цією дорогою. Сяду на горі та дивлюся… У мене почали ноги пухнути - блискучі зробилися, як надуті. Зробиш ямку на литці, то так і залишається. Але я все ходив на своє місце і дивився крізь сльози на рідну хату.
Якось приходжу, дивлюся, а неподалік дядько лежить біля тину. Їдуть два чоловіки згори підводою, а на ній накладено повні драбини трупів. Один із них зіскочив із воза і попрямував до того дядька. Інший каже: «Не йди. Він ще дивиться». А той йому: «Давай вкинемо, щоб не вертатися». Куди вони їх звозили - не знаю, бо й кладовища на хуторі не було. Мабуть, трупи селян звалювали просто в рови.
У цей трудний час вчителька української мови та літератури переказала мені, щоб у школу зайшов - заняття я кинув, бо сили не мав. У школі організували сніданки і вчителька сказала, що теж отримуватиму порцію, аби тільки відвідував уроки. Уже в шість років міг читати навіть церковні тексти - біля старших сестер вчився. У школі всі біжать на перерву, а я - за книжку. Учителька підбирала мені твори для читання. Досі пам’ятаю ці рядки з Тараса Шевченка:
Було колись - в Україні
Ревіли гармати;
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося - осталися
Могили на полі.
Прийшла весна, показалася кропива на косогорі, лобода. До жмені борошна додавали свіжу зелень і з тієї суміші пекли пляцки. А там і збіжжя підросло. Так я і вижив.
УСЕ ЖИТТЯ ― ІЗ ТАВРОМ КУРКУЛЯ
Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко
(Продовження. Початок у "Волині" за 11 квітня)
Олександр НАГОРНИЙ
ДІТЕЙ КУРКУЛІВ НАВІТЬ В АРМІЮ НЕ БРАЛИ
Від нас до Полтави було 35 кілометрів. І я подався в місто. Таких, як я, безбатченків, тоді було багато. Мандрував до осені. Якось опинилися на станції Часовир на Донбасі. Чекали на потяг. І тут у приміщення зайшов чоловік у костюмі з краваткою. Ми насторожилися, як ті горобці. Адже нас, безпритульних, виловлювали дядьки, не знаю, ким вони працювали. А він каже до нас: «Хлопці, не бійтеся, я вас не зачіпатиму». І почав розповідати, що є така школа ― ФЗО, де ще й гроші платять за те, що діти вчаться. Роз’яснив, що ми, як роздивимося, то виберемо будь-яку спеціальність. Завів нас у двоповерховий дім, де нам в їдальні дали по мисці супу і окрайцю хліба. Так я опинився в навчальному закладі при заводі № 1 імені Артема, де вчили на слюсарів, формовщиків керамічної промисловості. Платили не зовсім регулярно по 32 рублі, вистачало лише на суп, хліб, чай. Бувало, що по два-три дні нічого не їв ― гроші вкрадуть, відберуть. Хлопці тікали, але їх ловили і привозили навіть із Ленінграда, Севастополя. До обіду ―в школі, а після ― на завод, у бригаду, а їсти так хочеться, що рука не піднімається. Згодом почали платити по 110 рублів, на їжу вистачало. На іспитах отримав найвищий розряд ― четвертий, і мав право самостійно працювати на заводі. Я потрапив у Красногоровку Сталінської (нині Донецької) області, надали гуртожиток. Мені тоді ще й 18 не було, тому не допускали до самостійної роботи. Кілька місяців був учнем у чергового слюсаря. Написав скаргу в Київ у міністерство, що у мене четвертий розряд, а самостійно працювати не дозволяють. Тоді швидко реагували на такі листи. Відразу виплатили різницю в зарплаті. Став працювати черговим слюсарем у цеху.
А в 1938 році треба було ставати на військовий облік. Дуже хотів потрапити в армію. У райвійськкоматі сказали, щоб привіз довідку із села ― хто я такий. На хуторі залишився тільки дядько Іван, мій хрещений батько, інвалід. У сільраді дали довідку про те, що я син куркуля, батько мав 25 десятин землі. Коли ж обурився, мені ще й пригрозили. Звернувся до дядька за порадою: «Це ж неправда, було п’ять десятин, потім добавили одну ― всього шість. Піду в район скаржитися». Адже з такою довідкою посилали в трудармію, у тайгу ліс валити. А дядько Іван розважливо сказав: «Знаєш, синку, дали тобі таку довідку, то їдь з нею. Бо як підеш у район, то не вернешся». Порада хрещеного мене врятувала, хоча на все життя я залишився «сином куркуля». Тоді в Донбасі на ту довідку не дуже зважали. Призвали в армію і після проходження курсу «молодого бойца» мене направили у військове училище інженерних військ, яке знаходилося в Ленінградській області. Начальник училища вишикував нас і сказав: «Я с вас сделаю автоматов. Вы у меня будете по волоску ходить, сперва ― ругать, а потом ― благодарить». Мабуть, тому я і залишався на фронті живим, що пройшов добросовісно військову науку.
МЕРТВИХ КЛАЛИ НА ЗЕМЛЯНКИ, ЩОБ ЖИВИМ НЕ ЗАВАЖАЛИ
3 травня 1941 року ми рушили пішки в літні «лагеря» інженерних військ Ленінградського військового округу. Під час відпочинку лейтенант-командир відверто сказав: «Знаете что, ребята, мы придем, отдохнем может месяц, может полтора, а потом придется повоевать. Сейчас переправилось через Финский залив у Хельсинки 15 тысяч солдат немецкого войска и направляется к нашим границам». Я можу присягнутися, що він це відверто говорив у нашій курсантській компанії.
Одного дня оголосили, що хто хоче, може поїхати подивитися на оборонну лінію Манергейма. Але о 12-ій годині прозвучала команда: «Отставить!». Наказ: зруйнувати всі навчальні об’єкти і відійти за півтора кілометра в ліс. Там такі віковічні ялинки, що рота солдат може сховатися під одною. Як тільки ми замаскувалися в лісі, налетіло з десяток німецьких літаків. Нам оголосили: «Война, враг внезапно вероломно напал на нашу страну…». Хоча навіть лейтенант знав, що війна ось-ось почнеться.
Відступали, робили завали, мінували… Коли дісталися Волхова під Ленінградом, наш інженерний батальйон ледве дихав, вважався запасним. До березня 1942 року не залишилося й половини. Аж до січневого прориву 1943 року ми знаходилися в блокованому місті. У Ленінграді ― труп на трупі. Казали, що гинуло 17―18 тисяч людей щодоби. У 1942 році знімали мертвих із машин і клали штабелями. Підривники закладали фугаси і підривали мерзлу землю. Після цього екскаватор копав траншею метрів 200―300 і в неї клали людей, які померли від голоду. Мене й там знайшов голод.
Ми жили в лісі у землянках. Встанеш із трудом ― дивишся, а біля тебе лежить мертвий. Виносили померлих від голоду і клали на землянки, щоб не заважали ходити живим. Виходиш на світ Божий ― в очах темно робиться, голубі кола перед очима...
Таких, як я, доходяг, що могли ще пересуватися, зрештою, відправили в 21 окремий батальйон. А коли туди привезли, то командир вишикував і сказав комісарові: «Что они мне дали? С кем я буду воевать? Живые трупы». «Ничего, мы их поддержим». Нас не змушували в грубках палити, не ставили днювальними, рубати дрова. Більшість вижила...
Я спочатку в електровзводі був рядовим, потім відремонтував похідну електростанцію й мене призначили за неї відповідальним. Згодом у мене було в розпорядженні три машини і 10―12 солдатів допоміжної обслуги. У батальйоні я перший отримав медаль «За бойові заслуги». Для переправи танків через Неву прокладали трасу по льоду. Клали колоди, свердлили в них діри і забивали труби в лід, щоб настил не розходився. А річка шириною до 600 метрів. Електростанція забезпечувала інженерні роботи. За те мене і відзначили.
Через ту першу бойову медаль мав неабиякі клопоти. Політрук роти Буданов, зустрівши, чіплявся: «Почему в партию не вступаешь? Тебя партия наградила». Я то знав, що мені в партію дорога закрита. «Особый отдел», теж, звичайно, знав, що я син куркуля. Одного разу політрук так мене дістав, що я зірвав медаль і вигукнув: «Бери, якщо тобі не дають». Викликали мене в штаб на «килим». Полковий комісар запитує: «А вот скажите, почему вы не хотите в партию вступать?». Я й скажи їм: «Знаете, товарищ полковник, я придерживаюсь слов Ленина, который говорил: «Лучше быть безпартийным и первым в бою, чем партийным и последним…». Я первый у безпартийных рядах, а если буду достойным звания коммуниста, подам заявление на вступление». Вони переглянулися. Комісар віддав медаль із такими напутніми словами: «Идите, солдат, и гордитесь, что партия вас наградила».
Ще одного разу я був за крок від штрафного підрозділу. Це сталося біля угорського Балатона. Заступник командира батальйону по технічній частині Сергій Бичков, мій добрий приятель, попросив злити терміново масло з машин. Електровзвод поки що залишався на місці, адже швидко наші наступали на Будапешт. Хоч і не мав права цього робити, але ризикнув.
І раптом бачу, як звідкись вирвалися німецькі танки, йдуть у нашому напрямку. Команда ― відступати. Що робити? Даю наказ бійцям: «Якщо німці будуть наближатися, підірвати машини, а разом із ними електростанцію і зібратися за рікою». Тут почала стріляти гармата ― «сорокоп’ятка», що замаскувалася біля будинку. Випустили прямою наводкою, може, снарядів п’ять, загорівся танк, дим закрив дорогу. А далі «ура» ― знову наступ.
Стало про це відомо і в «особом отдєлє», де мене допитували і звинувачували: «Ты ― враг народа, хотел нанести урон боеспособности армии». Згадали моє соціальне походження ― «с кулаков». Але на той час у мене були медалі «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги», подяки… Форсував Віслу та інші європейські річки. Та й кінець війни назрівав. Заступилися за мене бойові командири. Згодом ще були нагороди за взяття Вени, Будапешта. Закінчив війну у чехословацькому місті Брно. Пригадую, що ввечері 8 травня бродячий чеський театр давав концерт бійцям, а я забезпечував світлом. Досі в мене зберігається подарована картка дівчини-акторки…
c Уже через багато років мій однополчанин Олександр Чечелюк, родом зі Студинь Рожищенського району, якого я взяв до себе помічником, зізнався (совість замучила), що «особісти» доручили йому стежити за «кулаком». Але, мабуть, добре, що саме Сянько, як ми його називали, мав таке доручення ― він не вислужувався, не доносив. Недавно у 92-річному віці помер.
(Закінчення в наступному номері.)
На фото: Курсант військового училища інженерних військ Іван П’ятенко.
http://www.volyn.com.ua/?rub=5&article=0&arch=1517