(no subject)
Літо, пташки співають, життя прекрасне і все-таке і навіщо тільки, питається, псувати цей позитивний пост підкатом, але я була б не я
бо що таке насправді життя як не суцільні психотравми, кількість яких з кожним роком тільки все збільшується. Колись, як я була порівняно малою, у мене інколи була така потреба в оцінці мого «горя» близькими мені людьми. Думаю, тоді мені було б набагато простіше жити, якби існувала якась міжнародна класифікація бід, горя та психотравм, де була б така шкала, за якою можна було б усе підрахувати, вичислити, а сума балів дала б тобі можливість адекватно оцінити ситуацію, чи треба тобі вже панікувати і сходити з розуму чи ти просто все перебільшуєш і драматизуєш. Але звісно це все повна дурня.
Значення має лише те, наскільки ти вразлива людина - комусь пройшло і забулося, а хтось чокнувся.
Мені інколи от що страшно стає, коли н/д є люди, які пережили якусь стресову ситуацію в житті і вони такі потім: «ох, ну що ж поробиш, життя продовжується і треба йти далі» і бла-бла-бла, коли я реально бачу як воно на них відбилося, це щось таке ледве вловиме у жестах, міміці, інтонації, манері поведінці, якісь вони трошки неадекватні шолі, але все одно...Після такого бувало в паніці переглядаєш фотки 18, 19, 20, 21... намагаючись відшукати можливо якісь зміни у погляді чи вираз обличчя, а мені то що, мені головне, щоб воно ніяк зовнішньо не проявилося, а те що всередині - то вже діло десяте, адже головне - виглядати щасливим, тхахаха. Так не хочеться, щоб якийсь негативний досвід якось відобразився на мені, так не хочу старіти, хник-хник, не хочу набирати цього всього ге, не хочу обростати всіма цими психотравмами і потім як результат - цинізмом, озлобленістю. Або навіть якщо й старіти, то щоб всі негаразди стікали з мене як з гуся вода і не залишали на мені жодних слідів.
***
А вообщім нічого розумного мені останнім часом в голову не лізе, все як завжди, знов лягаю на світанку, потім ще дивуюся і жаліюся, що чомусь погано себе почуваю, книжки не читаються, фільми не дивляться, кракаділ нє ловіцца, нє растьот кокос, работа стаіт, а срок ідьот.
бо що таке насправді життя як не суцільні психотравми, кількість яких з кожним роком тільки все збільшується. Колись, як я була порівняно малою, у мене інколи була така потреба в оцінці мого «горя» близькими мені людьми. Думаю, тоді мені було б набагато простіше жити, якби існувала якась міжнародна класифікація бід, горя та психотравм, де була б така шкала, за якою можна було б усе підрахувати, вичислити, а сума балів дала б тобі можливість адекватно оцінити ситуацію, чи треба тобі вже панікувати і сходити з розуму чи ти просто все перебільшуєш і драматизуєш. Але звісно це все повна дурня.
Значення має лише те, наскільки ти вразлива людина - комусь пройшло і забулося, а хтось чокнувся.
Мені інколи от що страшно стає, коли н/д є люди, які пережили якусь стресову ситуацію в житті і вони такі потім: «ох, ну що ж поробиш, життя продовжується і треба йти далі» і бла-бла-бла, коли я реально бачу як воно на них відбилося, це щось таке ледве вловиме у жестах, міміці, інтонації, манері поведінці, якісь вони трошки неадекватні шолі, але все одно...Після такого бувало в паніці переглядаєш фотки 18, 19, 20, 21... намагаючись відшукати можливо якісь зміни у погляді чи вираз обличчя, а мені то що, мені головне, щоб воно ніяк зовнішньо не проявилося, а те що всередині - то вже діло десяте, адже головне - виглядати щасливим, тхахаха. Так не хочеться, щоб якийсь негативний досвід якось відобразився на мені, так не хочу старіти, хник-хник, не хочу набирати цього всього ге, не хочу обростати всіма цими психотравмами і потім як результат - цинізмом, озлобленістю. Або навіть якщо й старіти, то щоб всі негаразди стікали з мене як з гуся вода і не залишали на мені жодних слідів.
***
А вообщім нічого розумного мені останнім часом в голову не лізе, все як завжди, знов лягаю на світанку, потім ще дивуюся і жаліюся, що чомусь погано себе почуваю, книжки не читаються, фільми не дивляться, кракаділ нє ловіцца, нє растьот кокос, работа стаіт, а срок ідьот.