(no subject)
Трохи погортала свій ЖЖ і збагнула, що з нього анічогісінько не зрозуміло, яка я людина. А може, зрозуміло, що така і є - незрозуміла.
Я не знаю, чесно. Колись була одна, зараз стала інша. Була безкомпромісна, нарвана, безапеляційна, цікава, відкрита, багатьом потрібна, а сама не потребувала майже нікого, а кого потребувала - той ніколи не потребував мене. Мені не потрібні були гроші, я ставилася до них із презирством, знала, де їх шукати в разі чого, хоч часто не мала що їсти й у що вдягтися. У мене було довге хвилясте волосся й хвилясті перспективи в житті. Це тільки потім я дізналася, що перспектива одна, пряма, й прямує вона до дупи зебри. Мене кохали, а я гордувала. Та я все-таки мала Бога в душі й серед ночі, коли не могла заснути, молилася, щоб усім людям було добре. Я молилася, щоб мене покохали, а сама була одержима й не знала справжнього кохання. Я горіла-горіла і згоріла. Десь читала, що такі "ельфи" (читай: витончені натури), як я, згоряють і більше не повертаються до життя, бо з їхніх очей зникає світло. І якось я побачила, що світло справді зникло, його просто не стало в дзеркалі. В моїх очах більше не було того щирого, як я гадала, кохання й щирої молитви. Натомість там виявилася якась тупа жувачна істота, тотем, бовван колишньої мене.
Але проминули зима, весна, літо, ... і невдовзі знову настане весна. Я знаю, що тепер у моїх очах зажеврів якийсь вогник, слабенький, наче язичок вічного, за нього можна вхопитися і витягти назовні, ще можна витягти. І знову довірливо зазирати в очі, і довірливо любити, і сяяти від запаху й смаку життя. Я знаю, що все це я буду навесні, бо я спокійна і щаслива, мій вогник знов у мене. І тепер, як і раніше, я кожну молитву починаю зі слова "Дякую"
.
Я не знаю, чесно. Колись була одна, зараз стала інша. Була безкомпромісна, нарвана, безапеляційна, цікава, відкрита, багатьом потрібна, а сама не потребувала майже нікого, а кого потребувала - той ніколи не потребував мене. Мені не потрібні були гроші, я ставилася до них із презирством, знала, де їх шукати в разі чого, хоч часто не мала що їсти й у що вдягтися. У мене було довге хвилясте волосся й хвилясті перспективи в житті. Це тільки потім я дізналася, що перспектива одна, пряма, й прямує вона до дупи зебри. Мене кохали, а я гордувала. Та я все-таки мала Бога в душі й серед ночі, коли не могла заснути, молилася, щоб усім людям було добре. Я молилася, щоб мене покохали, а сама була одержима й не знала справжнього кохання. Я горіла-горіла і згоріла. Десь читала, що такі "ельфи" (читай: витончені натури), як я, згоряють і більше не повертаються до життя, бо з їхніх очей зникає світло. І якось я побачила, що світло справді зникло, його просто не стало в дзеркалі. В моїх очах більше не було того щирого, як я гадала, кохання й щирої молитви. Натомість там виявилася якась тупа жувачна істота, тотем, бовван колишньої мене.
Але проминули зима, весна, літо, ... і невдовзі знову настане весна. Я знаю, що тепер у моїх очах зажеврів якийсь вогник, слабенький, наче язичок вічного, за нього можна вхопитися і витягти назовні, ще можна витягти. І знову довірливо зазирати в очі, і довірливо любити, і сяяти від запаху й смаку життя. Я знаю, що все це я буду навесні, бо я спокійна і щаслива, мій вогник знов у мене. І тепер, як і раніше, я кожну молитву починаю зі слова "Дякую"
.