Закарпаття рафіноване, або Ген-ген там на горі...
І тут я згадала, що геть забула написати щось про поїздку в Ужгород!
Подивитись замки і славнозвісне цвітіння сакури нам ще минулого року завадили обставини. Та неприємна ситуація, що склалась, довго псувала настрій, але тепер вже нема про що жалкувати.
Оскільки Закарпаття - скарб для туриста, який ще й далеко від Луцька знаходиться, було вирішено встигнути якнайбільше подивитись і погуляти. Та не все сталось як гадалось - наше налаштування підірвалось чи не з самого початку. По-перше, не змогли як слід відпочити перед поїздкою: lagidnyj весь день працював, а я так і не змогла поспати в гучному потязі. По-друге, вийшовши з потяга, ми одразу потрапили до рук міліції, яка обступила нас і ще зграйку молодих людей щільним колом і заявила, що ми - футбольні хулігани і зараз підем давати свої дані і фотографуватись в кімнату міліції (ага, зара, щоб потім на нас "вішали" все, що гарно ляже). Заради дотримання свого плану пани міліціянти закрили очі на те, що ми з великими туристичними (!) рюкзаками, поводились грубо, не хотіли ані чути нас, ані пояснити причину затримання. З горем пополам ми скористались моментом, коли двоє службовців відвернулись, і оговтались аж на автостанції. До слова кажучи, я навіть не помітила фонтану в приміщенні вокзалу, через який ми втікали, в такому шоці перебувала. Ну і, по-третє, геть неочікуваною виявилась дорога до Невицького замку, куди ми попрямували прямо з рюкзаками (після історії на пероні навіть і думки не було вертатись на вокзал, щоб лишити їх в камері схову). Вже їдучи в затишному сільському автобусі, виглядаючи у вікно, ми думали: "Аби тільки нам не сказали, що замок знаходиться ген-ген на горі". Що було далі, думаю, ви здогадуєтесь ;) але і не уявляєте, якими були ті 8 з лишнім кілометрів в обидві сторони. Лісова асфальтована дорога була вкрита... трупами жаб. Загалом я нарахувала більше двохсот жаб, шість чорно-жовтих саламандр(?) і парочку маленьких змій. Живими і дуже голодними там були тільки комарі, які не давали ні секунди перепочинку. Ми бігли від них, все боліло, ноги гуділи, піт лився рікою під товстими кофтами, що служили нам броньою від укусів. Лагідний був моїм лицарем - на найважчій ділянці (коли ми, словом, взагалі полізли в іншу сторону через відсутність елементарних вказівників) він ніс всі наші речі на своїй спині. Власне, через моє незручне взуття і шалену дорогу мої ноги відмовили нам в задоволенні зайвий раз прогулятись вуличками міст і замків.
Тепер про хороше. Ужгород - геть рожеве місто. Ну звісно, через те, що сакури висадили всюди, куди око кинь, а на додачу, тут ростуть рожеві каштани та навіть кропива цвіте не білим, а рожевим кольором. Рада, що потрапили сюди саме в той час, коли цвіт опадає, бо дороги в таких шатах здаються просто казковими. Коханий бавився новими об'єктивами, я грілась на сонечку - ляпота =) Ввечері без сил повернулись до знімної квартири, а зранку знову в похід. До речі, поїздка ця мала не лише туристичне спрямування: lagidnyj зустрічався з київськими й львівськими гравцями в Ingress з метою масштабної акції в рамках гри, а ще зробив кльовий трафарет і прапор з адресою denied.org.ua для реклами сайту, який залишив в мурах Невицького замку.
Мукачево таке дивне: поки йшли від автостанції до вокзалу, то не бачили жодної маршрутки, з чого зробили висновок, що з транспортом в них біда, але вже в центрі ледь розібрались з великою кількістю зупинок, напрямків і номерів маршрутів. Помітили любов місцевих до блискучих дверей - чи не кожна п'ята огорожа металева, яскрава і ріже очі. Замок Паланок великий і нецікавий (не кажу за екскурсії, а лише за особисте споглядання), дуже хотіли потрапити до замку Шенборна, про який багато цікавого розказала продавець сувенірів. Сіли на автобус, водій якого запевнив, що до замка завезе, але висадив серед Чинадієво. Кажемо місцевим, що прямуємо до замку Шенборна, а вони нас звертають до замку Сент-Міклош. Виявилось, перший слід було називати "Карпати", за назвою пансіонату, а автобус наш туди і не їхав. Тож, пішли хоч подивитись на споруду в селищі. Замок Сент-Міклош - жива ілюстрація вислову, що не можна зустрічати по одежі. Ззовні нічим особливо не примітна будівля, традиційна архітектура необоронної споруди зустріла нас всередині затишною атмосферою і цікавою екскурсією. Затишок проявлявся здебільшого відсутністю "конвоя", дозволом все фотографувати, чіпати експонати і лазити таємними проходами. Як нам розказали, приміщення було викуплене художниками, які займаються реставрацією і внутрішнім оздобленням замку. Живе Сент-Міклош завдяки продажу художніх творів, благодійних внесків та малою частиною підтримки влади, тут же проходить фестиваль "Срібний Татош".
Хтось з місцевих повідомив, що за 10-15 хв. буде їхати маршрутка до такого бажаного замку Шенборнів. В підсумку ми більше години чекали автобус хоча б назад в Мукачево, сподівались дістатись автостопом, але в кінці-кінців поїхали таксі. З Мукачево після невеликої прогулянки центром вирушили в Ужгород, де Лагідний зробив шикарні нічні фотографії, і сіли ночувати в потяг "Будапешт-Москва". Вперше я їхала потягом від російської залізниці і мені стало знов соромно за своїх. Самі вагони нічим не відрізняються від наших (хіба ручкою-огорожею на верхніх поличках), але сервіс хоч і не ідеальний, та на порядок вище. Провідниця чемно зорієнтувала в вагоні, повідомила, коли закриє санвузол; туалет з папером, милом і окремо серветками для рук і обличчя; набір білизни сухий, чистий, не зіпсований, з махровими рушниками; чай, як і цукор, з емблемою РЖД. Тут ми з задоволенням виспались перед прогулянкою Львовом.
Львів був таким світлим, святковим, великоднім: сцена з музикою, традиційний ярмарок біля оперного і додатковий з наїдками - біля ратуші. Виникло бажання якось поїхати сюди не за туристичними враженнями, а щоб посидіти в якомусь закладі. Хотілось би і в справжній паб завітати, і в джаз-клуб, і в кав'ярню, але ніколи не виходить, бо ж рюкзаки, великі плани на час і гроші та й просто невідповідний вигляд.
Подивитись замки і славнозвісне цвітіння сакури нам ще минулого року завадили обставини. Та неприємна ситуація, що склалась, довго псувала настрій, але тепер вже нема про що жалкувати.
Оскільки Закарпаття - скарб для туриста, який ще й далеко від Луцька знаходиться, було вирішено встигнути якнайбільше подивитись і погуляти. Та не все сталось як гадалось - наше налаштування підірвалось чи не з самого початку. По-перше, не змогли як слід відпочити перед поїздкою: lagidnyj весь день працював, а я так і не змогла поспати в гучному потязі. По-друге, вийшовши з потяга, ми одразу потрапили до рук міліції, яка обступила нас і ще зграйку молодих людей щільним колом і заявила, що ми - футбольні хулігани і зараз підем давати свої дані і фотографуватись в кімнату міліції (ага, зара, щоб потім на нас "вішали" все, що гарно ляже). Заради дотримання свого плану пани міліціянти закрили очі на те, що ми з великими туристичними (!) рюкзаками, поводились грубо, не хотіли ані чути нас, ані пояснити причину затримання. З горем пополам ми скористались моментом, коли двоє службовців відвернулись, і оговтались аж на автостанції. До слова кажучи, я навіть не помітила фонтану в приміщенні вокзалу, через який ми втікали, в такому шоці перебувала. Ну і, по-третє, геть неочікуваною виявилась дорога до Невицького замку, куди ми попрямували прямо з рюкзаками (після історії на пероні навіть і думки не було вертатись на вокзал, щоб лишити їх в камері схову). Вже їдучи в затишному сільському автобусі, виглядаючи у вікно, ми думали: "Аби тільки нам не сказали, що замок знаходиться ген-ген на горі". Що було далі, думаю, ви здогадуєтесь ;) але і не уявляєте, якими були ті 8 з лишнім кілометрів в обидві сторони. Лісова асфальтована дорога була вкрита... трупами жаб. Загалом я нарахувала більше двохсот жаб, шість чорно-жовтих саламандр(?) і парочку маленьких змій. Живими і дуже голодними там були тільки комарі, які не давали ні секунди перепочинку. Ми бігли від них, все боліло, ноги гуділи, піт лився рікою під товстими кофтами, що служили нам броньою від укусів. Лагідний був моїм лицарем - на найважчій ділянці (коли ми, словом, взагалі полізли в іншу сторону через відсутність елементарних вказівників) він ніс всі наші речі на своїй спині. Власне, через моє незручне взуття і шалену дорогу мої ноги відмовили нам в задоволенні зайвий раз прогулятись вуличками міст і замків.
Тепер про хороше. Ужгород - геть рожеве місто. Ну звісно, через те, що сакури висадили всюди, куди око кинь, а на додачу, тут ростуть рожеві каштани та навіть кропива цвіте не білим, а рожевим кольором. Рада, що потрапили сюди саме в той час, коли цвіт опадає, бо дороги в таких шатах здаються просто казковими. Коханий бавився новими об'єктивами, я грілась на сонечку - ляпота =) Ввечері без сил повернулись до знімної квартири, а зранку знову в похід. До речі, поїздка ця мала не лише туристичне спрямування: lagidnyj зустрічався з київськими й львівськими гравцями в Ingress з метою масштабної акції в рамках гри, а ще зробив кльовий трафарет і прапор з адресою denied.org.ua для реклами сайту, який залишив в мурах Невицького замку.
Мукачево таке дивне: поки йшли від автостанції до вокзалу, то не бачили жодної маршрутки, з чого зробили висновок, що з транспортом в них біда, але вже в центрі ледь розібрались з великою кількістю зупинок, напрямків і номерів маршрутів. Помітили любов місцевих до блискучих дверей - чи не кожна п'ята огорожа металева, яскрава і ріже очі. Замок Паланок великий і нецікавий (не кажу за екскурсії, а лише за особисте споглядання), дуже хотіли потрапити до замку Шенборна, про який багато цікавого розказала продавець сувенірів. Сіли на автобус, водій якого запевнив, що до замка завезе, але висадив серед Чинадієво. Кажемо місцевим, що прямуємо до замку Шенборна, а вони нас звертають до замку Сент-Міклош. Виявилось, перший слід було називати "Карпати", за назвою пансіонату, а автобус наш туди і не їхав. Тож, пішли хоч подивитись на споруду в селищі. Замок Сент-Міклош - жива ілюстрація вислову, що не можна зустрічати по одежі. Ззовні нічим особливо не примітна будівля, традиційна архітектура необоронної споруди зустріла нас всередині затишною атмосферою і цікавою екскурсією. Затишок проявлявся здебільшого відсутністю "конвоя", дозволом все фотографувати, чіпати експонати і лазити таємними проходами. Як нам розказали, приміщення було викуплене художниками, які займаються реставрацією і внутрішнім оздобленням замку. Живе Сент-Міклош завдяки продажу художніх творів, благодійних внесків та малою частиною підтримки влади, тут же проходить фестиваль "Срібний Татош".
Хтось з місцевих повідомив, що за 10-15 хв. буде їхати маршрутка до такого бажаного замку Шенборнів. В підсумку ми більше години чекали автобус хоча б назад в Мукачево, сподівались дістатись автостопом, але в кінці-кінців поїхали таксі. З Мукачево після невеликої прогулянки центром вирушили в Ужгород, де Лагідний зробив шикарні нічні фотографії, і сіли ночувати в потяг "Будапешт-Москва". Вперше я їхала потягом від російської залізниці і мені стало знов соромно за своїх. Самі вагони нічим не відрізняються від наших (хіба ручкою-огорожею на верхніх поличках), але сервіс хоч і не ідеальний, та на порядок вище. Провідниця чемно зорієнтувала в вагоні, повідомила, коли закриє санвузол; туалет з папером, милом і окремо серветками для рук і обличчя; набір білизни сухий, чистий, не зіпсований, з махровими рушниками; чай, як і цукор, з емблемою РЖД. Тут ми з задоволенням виспались перед прогулянкою Львовом.
Львів був таким світлим, святковим, великоднім: сцена з музикою, традиційний ярмарок біля оперного і додатковий з наїдками - біля ратуші. Виникло бажання якось поїхати сюди не за туристичними враженнями, а щоб посидіти в якомусь закладі. Хотілось би і в справжній паб завітати, і в джаз-клуб, і в кав'ярню, але ніколи не виходить, бо ж рюкзаки, великі плани на час і гроші та й просто невідповідний вигляд.