Жовто-синій прапор над Москвою
Іноді бува займаєшся чимсь, бува, що важко, бува, що не виходить, витрачаєш купу зусиль, б’єшся в непробивну стіну, не маєш видимих результатів, і іноді навіть думаєш: та нафіг я це все роблю?! Ніхто ж однаково не оцінить, не зрозуміє, не піде за тобою! Але ж ні, якась незрима сила підіймає тебе, ти знову віднаходиш сили, бажання, час, натхнення, і продовжуєш. Продовжуєш з баранячою впертістю, хоч і знаєш: ніхто не оцінить, ніхто не зрозуміє, ніхто не піде за тобою…
До чого це я? Чогось подумалось про Степана Бандеру. Відразу скажу: я не його глорік, і я не роблю з нього ідола чи ікону. Але. Скільки він поклав зусиль, здоров’я, волі, врешті і власне життя на те, щоб Україна стала незалежною. Чи прожив він бодай 5 хвилин в незалежній Україні? Ні. Але це не спинило його, він жодного разу не опустив руки, не здався, не сів на диван сказавши: а, все одно ніхто не оцінить, все одно нічого не вийде, все життя пройшло даремно! Навіть якщо і падав - знов підіймався, йшов, працював, боровся. Без надії. Без сподівання. Без жодного променя світла в кінці тунелю…
Зараз, хай через вогонь і страшні муки Україна стає незалежною. І виходить, що не марно жив і вмирав Бандера, виходить що все те було недаремно! Виходить, що що б ти не робив роблячи справу всього твого життя - твої зусилля не будуть даремними, вони не минуть марно! Може не зараз, може пізніше, але посіяні зерна таки дадуть врожай.
І от тепер, сидячи десь на небі і дивлячись як згуртувався народ, як вже не лише УПА’шні сотні, а три чверті населення підхоплюють оте «Слава Україні - Героям слава!», як війська незалежної України трощать клятих зайд-москалів, як кацапи всцикаються від однієї лишень згадки про "Правий сектор", як над Москвою майорить жовто-синій прапор - він всміхається: «Я знав…»