Німецький солдат.
Скільки кукурікання постійно ми чуємо зі сторони совків і толерастів про кровожерлевих німців. Німці такі, німці сякі. Під час війни нас українців різали, вішали, палили, стріляли. За людей нас не вважали. Напевно німці в нас в 32-му забирали останню картоплину з печі, напевно німці заганяли в колгоспи, напевно німці відкрили Биківню і Бабин Яр. Приводиться невідомо з якого пальця висосаний план "Ост" згідно якого всіх українців мали вбити. Бетонні аргументи типу " Та ти шо?!?! То ж фашисти були,..ФАШИСТИ розумієш??!! ". Ніби якись Ганс з-під Мюнхена був в 100500 раз гіршим , ніж п'яний Ванька з Рязані.
Я, як і ,будь який, галичанин в дитинстві і юності вислухав безліч історій від бабць про війну. Про німців, совєтів, жидів, поляків, циганів. І чомусь не дивлячись на священний міф про "загарбників і визволителів" порівняльна характеристика була не на користь совєтів. Я ніде, ні разу ні від однієї бабці чомусь не чув щоб німецький солдат згвалтував дівчину в селі, крав худобу чи обіжравшись водяри виносив з хат все, шо можна винести. От ніразу. Уявляєте?
Наприклад, з історії матері моєї мами, моєї бабці, яка будучи ще малою дитиною мешкала в селі в рівненській області. Моя прабабця, мама бабці випрала деякі речі і розвішувала їх сушити на шнурку біля хати. Підходить молодий совєцкий лейтинант: "Мать, дай води напіться". Тільки моя прабабця відішла за водою, як москаль тут же взявся пиздити одяг, який висів на мотузці і ховати його за гімнастьорку. Побачивши це, прабабця кинулась на нього з вимогами віддати одяг. Освобадітєль відштовхнув її зі словами "Старуха, я у тєбя нічєво нє брал" і втік. Чому я нічого подібного не чув про німецького солдата? Найгірший вчинок про який я взнав від старих людей на Галичині - це те, що німецький офіцер підійшов якось до вітрини магазину чи перукарні , яка була дуже брудною, і пустив в неї автоматну чергу. В Дрогобичі це було, по-моєму. Триклятий фошизд вирішив навчити власника чистоті і порядку.
Виявляється німецький солдат залишив про себе на Західній Україні досить не погану пам'ять. І згадки наших дідів і бабусь, хоча і з помітною обережністю, відрізняються від того, що нам розказує совкова пропаганда. Вся історія Другої Світової покрита величезною кількістю пропаганди і брехні. Але з кожним роком ми дізнаємся про неї все більше і більше. Правда подібна зеленій траві , яка не дивлячись ні на що всеодно з часом пробивається крізь асфальт.
Родинні історії це звичайно добре. У всіх вони є. Але потрібно щось більше конкретне і переконливе. Читаємо директиву 387-ої піхотної дивізії Вермахту "Про відношення військ до українців". Оперативний відділ. Штаб. 23.07. 1942 :
"Українці з їхніми плодовитими земельними ресурсам являються цінними союзниками в боротьбі проти большевизму. Український народ бачить в німецькій армії визволителів від комуністичного гніту і в переважаючій масі налаштований антирадянськи. З цих фактів для кожного солдата витікає обов'язок ставитись до українців коректно, а не як до ворогів, якщо вони не проявляють ворожого ставлення до німецької армії." Зам. командира дивізії офіцер штаба Розенштіль.
Також : "В кінці світової війни (мається на увазі Перша Світова) німецька армія визнана народним урядом вперше вступила до України, щоб захистити народ від московського імперіалізму, який знищує цілі народи. Після відходу німецьких частин не дивлячись на хоробрий опір українських військ Україна не змогла втриматись. 20 років більшовицького панування зробило з переважно заможного сільського населення бідний сільський пролетаріат, а з міста сірими скупченнями запущених будинків."
mso-fareast-font-family:"Times New Roman";mso-ansi-language:RU;mso-fareast-language:
RU;mso-bidi-language:AR-SA"> Там далі ще дуже багато тексту. Хто хоче може погуглити. Читаємо далі. Лист німецького солдата лейтенанта Отто Дисернота додому. 30-те липня 41-го року.
"Дорогий товаришу Карл. Я пишу цього листа зі спустошеного села в 40-ка кілометрах від Києва, який ми сподіваємось скоро взяти. Навколо нас плодовита земля України, але 20 років панування більшовиків призвели до жахливих наслідків. Бідність і бруд, який ми тут бачили просто неможливо описати. Ви вдома навіть собі не можете уявити жахливих результатів правління більшовиків. Все, що ми раніше читали в газетах просто блідне перед жахливою реальністю."........,.."Ця земля була багатою коли тут жили німецькі, українські, польські, чеські селяни. Коли прийшов большевизм він приніс величезні злидні. Тисячі загинули від великого голоду особливо в 32-33 роках, тисячі були кинуті в тюрми і табори. Злидні тих, кого ми звільнили від большевизма просто неможливо описати. Все, що від природи було прекрасним було зруйновано. Вони забрали благословення землі від душ людей. Вони принизили їх до рівня тварин. Ніяке пекло не буде гірше, ніж цей "робочий рай".
Також зачитаємо уривок зі спогадів генерала Дегреля командира 28-ої добровольчої танково-гренадерної дивізії "Валонія". Дивізія потрапила в оточення під Черкасами, з якого ціною великих втрат зуміла вийти. Ось що він пише про українців:
"Українські селяни ставилися з батьківською турботою до солдат. Годували, пригощали, запрошували на українську церковну службу, бо ненавиділи більшовиків ще з революції, але при тому їх серця розривались навпіл, оскільки їх сини були в більшості в Червоній армії по той бік фронту."
Ще цитата Отто Скорцені: "Якщо хтось і вважав слов'ян унтерменшами, то тільки більшовики, які примушували їх жити і працювати в таких скотських умовах"
Отже з цього всого, принаймні мені, видно, що в німців не було ніякої агресії щодо українського населення. Вони ставились до них добре, навіть із жалістю. З бажанням допомогти їм звільнивши від большевицького терору.
Відношення до українців збоку німців і совків можна також побачити на прикладі українських солдат, які служили по обидві сторони фронту. В 43-му році до дивізії Галичина зголосились близько 80-ти тисячі українців, з яких прийняли тільки 14 тисяч. Майже рік вони проходили підготовку в таборах перед тим як вперше вступити у бій під Бродами. Знаємо, що українців в РККА , і не тільки українців, кидали під кулі без жодної підготовки і подекуди не всі навіть були озброєні. Знаємо також як Жуков розміновував мінні поля, що генерал Ейзенхауер і інші американські і британські командири охуєвали і робили вигляд, що не чують.
Колись приде час коли міфи і брехня розвіються. І правнуки німецьких солдат згадають своїх славних предків, на фотографіях в сімейних альбомах у сіро-зеленій формі з орлами на грудях, яких вони зараз абсолютно не заслужено віддали на сором і забуття. Своїх прадідів, які віддавали життя не лише за фюрера, а й за краще майбутнє для Європи.