Яків Рабкін, Юдаїзм та сіонізм
Вчора відбулась лекція канадського професора, яка тут анонсувалась.
Мої побоювання не справдились, це була пристойна академічна лекція із презентацією у павер-пойнті. Як висловився модератор, цю сингулярність вдалося піднести на рівень універсального, лекція, а особливо обговорення, вилилось у суперечки щодо релігійності, націоналізму та політичної ангажованості.
В цілому, лекція була полегшеним варіантом оцієї статті в журналі "Континент". Автор презентував свою книгу "Єврей проти єврея" в перекладі на російську (65 грн.). Одразу треба звернути увагу на ідеологічне місце, з якого говорив доповідач: це уявлення про євреїв як про духовну спільноту. Дещо схоже ми можемо знайти в понятті "єврей" Ліотара: відповідальність перед Іншим. Саме це, на думку Рабкіна, поєднувало євреїв завжди, а відтак єврей - це поняття нормативне, а не описове. Якщо ти єврей, ти повинен виконувати бути залежним від Тори. Більше того, автор прирівнює спроби описати євреїв як народність або націю до расизму та гітлерівських законів, які, як стверджує автор, стали основою для законодавство про репатріацію Ізраїлю.
.Отже, за словами Е. Геллнера, націоналізм формує націю, а не навпаки. Сіонізм був одним із типових націоналістичних проектів, який, як підкреслює автор, зародився саме на теренах Російської імперії і був підтримуваний та поширюваний євреями-вихідцями із Російської імперії. Це пояснюється тим, що в Росії не відбулося емансипації євреїв і вони не стали повноправними громадянами своєї країни. В той час, як на Заході євреїв приєднувались до націоналізму своєї батьківщини, залишаючись релігійною спільнотою, в Росії відбувався парадоксальний процес зародження протонаціональної свідомості (тут автор відсилає до досліджень Шломо Санда). парадоксальний тому, що євреї, позбавлені релігійної свідомості і маючи бажання "бути як інші народи" (з підкресленою відразою говорить автор), не мають громадянських прав. Відтак постав сіонізм як один із варіантів східноєвропейського націоналізму. Автор неодноразово підкреслює, що спочатку це був рух секулярний, із яскравими лівими і людинобудівничими обертонами, і він був чужий як більшості західних євреїв, так і багатьом релігійним.
Звідси і починається ідіосинкразія авторського підходу. Справа в тому, що з його доповіді не зовсім зрозуміло, як ці будівники нового життя у шортах перетворились на сучасних право-радикальних сіоністів, що носять "пристойне" вбрання. Запитання одного із слухачів у тому й полягало, що можливо, тут є якийсь радикальний розрив, і це два різні сіонізми. Частковою відповіддю автора було те, що Бен-Гуріон, засновник Ізраїлю як єврейської держави, інструменталізував як ліві ідеї, так навіть і релігійні з єдиною метою захопленя влади: "перед нами залізна стіна", яку треба за будь-який рахунок подолати. Цікавим було зауваження, що євреїв як національність було пораховано згідно зі сталінською національною політикою. Відтак, можна схилятись до думки, що перші соціалістичні варіанти сіонізму були чимось на зразок націонал-комунізму. Сучасні нащадки цих активістів є або апатичними, або захисниками палестинської справи.
"Треба дивитись не на етикетку, а на вміст пляшки" - таким була формула п. Рабкіна у спілкуванні з авдиторією, яка складалась в тому числі з представників лівої думки. Основним політичним повідомленням автора можна вважати пошук ситуативної спілки між лівими анти-сіоністами та релігійними анти-сіоністами. І тут якраз його повідомлення перевертається: за гаслами ховаються абсолютно різні вмісти. Позиція "бути таким народом, як усі, - це неприйнятно для євреїв" далеко не рівнозначна "у пролетаря немає батьківщини". Відтак залишається мати на увазі цей кардинальний розрив між пошуком релігійної партикулярності та політичної універсальності, який, безперечно, не вдасться подолати. В цьому сенсі сингулярність антисіонізму амбівалентна.
Мої побоювання не справдились, це була пристойна академічна лекція із презентацією у павер-пойнті. Як висловився модератор, цю сингулярність вдалося піднести на рівень універсального, лекція, а особливо обговорення, вилилось у суперечки щодо релігійності, націоналізму та політичної ангажованості.
В цілому, лекція була полегшеним варіантом оцієї статті в журналі "Континент". Автор презентував свою книгу "Єврей проти єврея" в перекладі на російську (65 грн.). Одразу треба звернути увагу на ідеологічне місце, з якого говорив доповідач: це уявлення про євреїв як про духовну спільноту. Дещо схоже ми можемо знайти в понятті "єврей" Ліотара: відповідальність перед Іншим. Саме це, на думку Рабкіна, поєднувало євреїв завжди, а відтак єврей - це поняття нормативне, а не описове. Якщо ти єврей, ти повинен виконувати бути залежним від Тори. Більше того, автор прирівнює спроби описати євреїв як народність або націю до расизму та гітлерівських законів, які, як стверджує автор, стали основою для законодавство про репатріацію Ізраїлю.
.Отже, за словами Е. Геллнера, націоналізм формує націю, а не навпаки. Сіонізм був одним із типових націоналістичних проектів, який, як підкреслює автор, зародився саме на теренах Російської імперії і був підтримуваний та поширюваний євреями-вихідцями із Російської імперії. Це пояснюється тим, що в Росії не відбулося емансипації євреїв і вони не стали повноправними громадянами своєї країни. В той час, як на Заході євреїв приєднувались до націоналізму своєї батьківщини, залишаючись релігійною спільнотою, в Росії відбувався парадоксальний процес зародження протонаціональної свідомості (тут автор відсилає до досліджень Шломо Санда). парадоксальний тому, що євреї, позбавлені релігійної свідомості і маючи бажання "бути як інші народи" (з підкресленою відразою говорить автор), не мають громадянських прав. Відтак постав сіонізм як один із варіантів східноєвропейського націоналізму. Автор неодноразово підкреслює, що спочатку це був рух секулярний, із яскравими лівими і людинобудівничими обертонами, і він був чужий як більшості західних євреїв, так і багатьом релігійним.
Звідси і починається ідіосинкразія авторського підходу. Справа в тому, що з його доповіді не зовсім зрозуміло, як ці будівники нового життя у шортах перетворились на сучасних право-радикальних сіоністів, що носять "пристойне" вбрання. Запитання одного із слухачів у тому й полягало, що можливо, тут є якийсь радикальний розрив, і це два різні сіонізми. Частковою відповіддю автора було те, що Бен-Гуріон, засновник Ізраїлю як єврейської держави, інструменталізував як ліві ідеї, так навіть і релігійні з єдиною метою захопленя влади: "перед нами залізна стіна", яку треба за будь-який рахунок подолати. Цікавим було зауваження, що євреїв як національність було пораховано згідно зі сталінською національною політикою. Відтак, можна схилятись до думки, що перші соціалістичні варіанти сіонізму були чимось на зразок націонал-комунізму. Сучасні нащадки цих активістів є або апатичними, або захисниками палестинської справи.
"Треба дивитись не на етикетку, а на вміст пляшки" - таким була формула п. Рабкіна у спілкуванні з авдиторією, яка складалась в тому числі з представників лівої думки. Основним політичним повідомленням автора можна вважати пошук ситуативної спілки між лівими анти-сіоністами та релігійними анти-сіоністами. І тут якраз його повідомлення перевертається: за гаслами ховаються абсолютно різні вмісти. Позиція "бути таким народом, як усі, - це неприйнятно для євреїв" далеко не рівнозначна "у пролетаря немає батьківщини". Відтак залишається мати на увазі цей кардинальний розрив між пошуком релігійної партикулярності та політичної універсальності, який, безперечно, не вдасться подолати. В цьому сенсі сингулярність антисіонізму амбівалентна.