Дурень і Смерть
В "Літературній Україні" (№ 34, 6.09.2012) вийшло моє оповідання з вищезазначеною назвою. Осьо початок:
«У Межигірках потяг мав двохвилинну зупинку, котру Орест замало не проспав. Йому довелося похапцем накинути наплічник, метнутися вагоном та, стрімголов проскочивши повз бундючного зі сну провідника, скотитися по сльозавих від дощу східцях.
Злива нахопилася вдатна; гриміло і батожило так, що хлопець на якусь мить оглух, згубивши тяму та керунок. Втім, невдовзі потяг, протягло заволавши, рушив, і сяйво його прожекторів вихопило з пітьми вузький хідничок, хиткий перелаз та, зрештою, бляклу будову вокзалу. За кілька хвилин квапливого хлюпання калюжами, Орест прочинив мальовані на синє двері та заскочив досередини.
Тут було тихо, тьмяно та порожнє. Величенька, осіб на півста, почекальня була цілковито відлюдною; бліда, аж блакитна, лампа-блимавка, висвічувала несподівано високі стелі, ряди пластикових комірок-кріселець, полініяні простирадла залізничних розкладів та якогось адміністративного дрібнопису.
Зачинивши за собою двері, Орест обтрусився, наче змоклий пес, та швидко роззирнувся, шукаючи за віконцем каси. Йому нема чого робити в Межигірках, ще й о такій порі; слід сподіватися, невдовзі нагодиться нічна електричка, що зрештою доправить його, куди слід.
Несподівано шум дощу посилився, і хлопцеві війнуло по спині просякнутим вологою вітром. Він рвучко обернувся - звісна річ, іще один нічний заброда, може навіть з того-так потягу, що й Орест, хіба не такий спритний у доланні привокзальних баюр. Хлопець блимнув: заброда виявився жінкою, радше - юним дівчиськом, похмуро насупленим, вбраним у чорний светрик та джинси. Вона не мала парасолі, очевидячки, і нині дощові потічки бігли її темними косами та бляклим блідим лицем…»
Далі читати у газеті. Газета коштує 2 грн.15 коп. :)))