Десятий день
Моя хороша подруга Світлана Тяпіна зробила мені подарунок. Виявляється, моя «Новендіалія» видавалася їй настільки незавершеною, що аж цей незакритий гештальт змусив її написати продовження. Не у форматі роману, правда, але у вигляді новели, але і того було досить, аби змусити мене пролити сльозу розчулення над безневинно замученим мною персонажем :)
Світлана - і сама уже досвідчений автор, а що публікацій має не дуже багато, то це тимчасово. Принаймні, мені відомо, що на підході у неї - класний містичний роман про Львів. Крім того, вона - автор сценарію, який дістав другу премію на «Коронації», і який, дуже сподіваюся, невдовзі дістане своє належне втілення на екрані.
Отож, маю надію, викладена нижче новела дозволить тим, хто читав «Новендіалію», з приємністю пофантазувати про те, що могло бути далі.
***
Скляний келишок під зачарованими поглядами шести пар очей покотився столом, розхлюпуючи вміст, і за мить героїчно загинув від зіткнення з підлогою, лишивши по собі розсип блискучих скалок.
- Я зараз приберу, - Тілія схопилась з місця найпершою, - Лука, де у вас віник із совком? І ще мені потрібна якась шмата.
- Та не треба, Тіль, я сам. Mea culpa, - проказав Мар’ян, важко підводячись, - мені і відшкодовувати важкою працею на користь людства.
І вкляк, розгублено роззираючись, бо будучи затисненим у куті між Климом і Теззі, зміг би пропхатись на кухню либонь лише пролізши під столом. Старші колеги зрештою зглянулись на невисловлене прохання і, відсуваючись, зарипіли стільцями. Тарелі з недоїдками та келихи з недопитками небезпечно задзвеніли.
- Сиди вже, шкідник народного господарства, - махнув рукою Лука, який влаштувався найближче до дверей, - я зараз зганяю і все приберу.
Коли зранку зателефонував Фелікс, і, тлумлячи у голосі посмішку, повідомив що після численних поневірянь та бюрократичної тяганини Нічний магістрат, зрештою, знову відкрито, Лука видав такий гучний індіанський клич, що у стіну закалатали знервовані сусіди. Після магістратської згуртованої похмурої відданості роботі, всі цивільні установи із їхніми співробітниками, що сутужно напускали на себе поважність, здавалися настільки огидними й безглуздими, що Луці аж щелепи зводило від притлумленої нудьги. Він намагався, як міг, ховати те від Тілії, старанно готувався і вступив до Університету на заочний, навіть не зловживаючи родинними зв’язками, але відчуття, що він марнує час на дурниці, відвідувало його все частіше.
Сьогодні ж цілісінький день, не в змозі дочекатись робочого вечора, він вештався квартирою і заважав Ті, яка, теж отримавши від Фелікса особисте запрошення, заходилася одночасно поратися коло плити, чепуритися й доводити до ладу свій та Луччин одяг. Неодноразово наштовхнувшись на погляд коханої, сповнений водночас християнської покори та ледве стримуваного роздратування, він забрався зрештою геть, аби розбавити трохи свіжим вітром те відчуття п’янкого захвату і дитинної радості, що не давало йому сидіти спокійно. Коли, роззирнувшись навколо, Лука втретє із подивом зауважив що ноги знов винесли його на Канонічну, хтось наштовхнувся на нього, аж мало у нього іскри не сипонули з очей. Видавши порцію брутальної лайки хлопець обернувся і побачив просто перед собою знервованого Мар’яна, який, потираючи забите плече, і собі висловлювався так, що навколо квіти в’яли. Гнів миттю відпустив обох, змінившись щирим реготом.
- Що, колего, не спиться? - уїдливо запитав Мар’ян, потискаючи Луці руку,- то йди повеслуй! Котра там, до речі, година?
- Двадцять хвилин по другій, - відповів Лука, поглянувши на мобільний, - ще чотири з половиною години треба десь подіти. То ходімо веслувати разом, якщо і ти не знаєш куди себе приткнути.
- Я?! - удавано обурився Мар’ян, - Та я тут у справах!
- У яких?
- Відновлюю робочі навички.
- То ходімо до «Чароварні», відновимо їх разом. Ті ввечері йде до нас, то якщо я зараз повернуся додому й перерву їй процес накладання макіяжу, наслідки будуть важкими, аж до фатальних.
- То Фелікс бере Тілію до нас у інтерни? - здивувався Мар’ян, спускаючись у напівморок кав’ярні слідом за Лукою.
- Що?! - Лука мало не перечепився зі сходів, - З якого лиха?!
- А чому тоді він кличе її до нас на збіговисько? Сам зваж, - Мар’ян стенув плечима, - нам і раніше бракувало кадрів, а тепер, коли ми втратили ще трьох, проблема стала ще більш нагальною. Тіль, між іншим, у курсі магістратських справ, їй не треба нічого пояснювати і переконувати, що ми не зграя навіжених, вона сильна, молода і завзята і їй не треба навіть різко поривати із попередньою роботою - за родом занять вона і так завжди перебуває там, де товчуться наші постійні клієнти, хіба що митці у цьому місті протягом останніх кількох місяців збільшили кількість здорового глузду на людино-одиницю…
- Через мій труп, - скреготнув зубами Лука, - гарний настрій стрімко спливав, мов повітря з пробитої кульки.
- Та не лютуй ти так, - Мар’ян плеснув його по спині, що аж луна пішла сходами, - це лише припущення. Можливо, Фелікс нічого такого і не мав на увазі, а лише піклується про твій родинний спокій - не лишати ж дівчину нудьгувати саму увечері, доки її хлопець тішитиметься життям. Але я б на твоєму місці добряче подумав, ніж з порогу влаштовувати скандал. І, у всякому разі, спитав би саму Тілію. Те, що ти із нею живеш ще не означає, що ти замість неї приймаєш за неї рішення. Ходімо, друже, бо кава пахне так, що аж паморочиться…
Кава, чорна як доля і гірка, як життя вкупі із дружніми посиденьками загнали обурення і тривогу у глухий кут Луччиної підсвідомості, тож згодом, коли вони удвох із Мар’яном збігали до крамнички на розі по абсент для старших, а потім - до Дорміана по тістечка для Мори, а по тому - до Луки додому, щоб забрати причепурену і надивовижу гарну у новій сукенці Тілію, ніщо не захмарювало Луччиного азарту і дитинного очікування щастя. Його не навіть не нашорошило те, що попри вихиляси крою Тіліїна сіра сукня загалом скидалася на ділове вбрання, а ретельно дібраний макіяж не мав жодних ознак надмірності. Чекати вже геть не було сил, і хлопці, підхопивши Тілію під руки, так чкурнули вулицями, що дівчина мусила кілька разів просити, щоб вони стишили ходу, бо як самі ладні бігти, гублячи мешти, це ще не привід їй ламати о бруківку ноги та підбори.
Щойно важкі ковані двері зачинилися за Лукою, згори долинуло дружне «О-о-о!» Занадто дружнє, якщо зважати на те, що молодь припхалася на три чверті години раніше за призначений час.
- А що я казав! Що я казав! - надсаджувався Теззі, намагаючись перекричати колег, що говорили усі разом, - я казав, що трьох годин їм буде забагато, щоб оббігти все місто і повернутися сюди!
- Так нечесно, - закопилив губу Мар’ян, оглядаючи товариство, - якби я знав, що всі вже півдоби як на місці, ми б не гаяли стільки часу…
- Та не всі, - посміхнулась йому Мора, присуваючи тому стільця поруч із собою, - ми із Феліксом прийшли лише п’ять хвилин тому, хоч як нам і кортіло окопатися тут зранку. А Теззі, либонь, ночував тут, чим і продемонстрував усім нам перемогу розуму над умовностями.
Решта старших колег теж сяяли, наче місяць під Різдво, хоч і виявляли свою радість трохи спокійніше. Коли скінчилися вітання, рукостискання та дружні обійми, Фелікс уголос зачитав постанову про відновлення дії Нічного магістрату без обмежень у правах і обов’язках та без скорочення повноважень. Останні слова промови потонули у бурних оплесках, що перейшли у овації.
Подивившись у натхненні обличчя підлеглих, Фелікс махнув рукою, і запропонував службові справи відкласти трохи на потім, а поки що відзначити таку урочисту подію. Ті відповіли на це дзичанням молній та лясканням кнопок від розщебнутих сумок - і ніжним дзеленькотом тих сумок вмісту. Пропозицію перебратися до «Чароварні» аби не призвичаюватися до пиятики на робочому місці було із обуренням відкинуто: всім настільки не хотілося полишати свое рідне, обжите помешкання, ніби службовці Нічного Магістрату мали підстави боятися, що їхня старенька пропахла пилом і тиньком «карета», варто полишити її хоч на п’ять хвилин, на їхніх очах перетвориться на гарбуза.
Мар’ян із Лукою, як наймолодші, були послані по їдло, бо питвом, що не дивно, завчасно запіклувались усі, жінки вправно накрили на стіл, який Клим із Теззі сформували із трьох офісних, зсунувши їх разом, і забава пішла своєю чергою. Дзвін келихів частішав, розмови гучнішали, але все не полишало меж пристойності, доки Мар’ян, пхаючись із тостом на інший кінець стола, не зачепив рукавом Морин келишок із морав’янкою. Наслідки блищали тепер на підлозі.
- Сиди, я сам, - повторив Лука, - і швиденько забрався на кухню.
Новий келишок він знайшов у шафці, відносно чисту ганчірку - у мийці, і заметушився у пошуках віника, доки хтось необережно не пробив собі чобота або туфельку об розкидане скло. Пари хвилин хлопцеві вистачило, щоб пригадати, що прибиранням у рідному помешканні він зроду себе не обтяжував, тому про те, де має бути відповідне знаряддя, не має жодної гадки. Застосувавши дедуктивний метод, Лука припустив, що навряд чи все це має зберігатись на видноті, просто про очі випадкових відвідувачів, і заходився нишпорити по кутах і закапелках.
Бажане він знайшов із третьої спроби у проймі між шафою та дверима, і коли підводився, міцно стискаючи у руках знаряддя праці, щось м’яке і просякнуте пилюкою ковзнуло по його потилиці. Згадавши бісову маму, Лука випростався, щоб подивитися, що за шмата мало не впала на голову - і раптом йому забракло дихання. У простінку на гачку, присипаний тлустим шаром пилюки, висів піджак Горгана.
Лука, кинувши безглуздий прибиральницький реманент, поволі повів рукою по тканині, аж доки пальці його не зачепилися за невеличку оплавлену дірку на рукаві - відмітину від кулі Шацького. Він відчув як гіркий полин наповнює по вінця, перехоплюючи спазмом горло. Вони забули його! Всі забули! Як дошкульну проблему, котрої радо спекалися без зайвого клопоту. Навіть він, Лука, який неодноразово завдячував Юрові життям, за останні чотири місяці жодного разу не згадав про нього, захоплений своїми клопотами та своїми сподіваннями. Бгаючи безборонну тканину, пальці самі стислися у кулак - до болі, до білих кісточок…
У коридорі голосно зацокали підбори.
- Луко! - пролунав Морин веселий голос, - Луко, ти заснув там, чи що? Що ти там робиш? - Мора, спершись на одвірок, здивовано дивилася на хлопця, який, хилитаючись, стояв, втупившись носом у стіну, - Лука, із тобою все гаразд?!
Той розвернувся, і вона аж сахнулася від важкого сліпучого відчаю, що здіймався від всієї Луччиної постави. Мора рушила до нього, ще не розуміючи, що викликало настільки разючі зміни у настрої, аж раптом помітила, що саме тримає хлопець у руках. Нестерпна розпечена лють, що вмить заступила співчуття, вихлюпнулася, перш, ніж встиг втрутитися здоровий глузд.
- Якщо ти забув, я нагадаю тобі, - дзвінким від ненависті голосом вимовила вона, - він був inferi, тобто, потворою, яка…
- Яка віддала мені свою анімулу, коли я здихав, перебравши умбри, Моро, - Луччин голос, спочатку тихий та кволий, гучнів, мало не зриваючись на крик, - яка не дала Маркусу мене вбити! Яка прикривала мені спину, доки ви тут всі квилили, як чайки при дорозі! - Лука вже кричав, не звертаючи уваги на те, що його обличчям торують дорогу скупі пекучі сльози, и лише, коли від крику забракло дихання, він помітив, що на галас до кухні збіглися всі присутні і завмерли, розгублено поглядаючи то на нього, то на розгнівану психологиню.
- А пішов ти! - кинула Мора просто йому у обличчя, і, розштовхавши колег, вибігла у коридор.
- Малий, припини, - Фелікс підійшов до Луки і міцно стис тому плече, - Ти ні в чому не винен. Ти не уявляєш, як боляче йому було жити. І, зрештою, ти мусив…
- Нічого я не мусив, - Лука по-дитячому шмигнув носом, втративши весь свій запал, - І взагалі я й на те не спромігся. Він сам…
Десь здалеку долинув цокіт підборів сходами.
- Моро, стій! - гукнув Фелікс і визирнув у коридор. Вхідні двері важко грюкнули, наглядно виразивши ставлення до всіх миротворчих започаткувань..
- От що, шановна громадо, - Фелікс важко оглянув присутніх, - пиятика відміняється. Даю півгодини на прибирання, протверезіння та налаштування на робочий лад. Треба дещо проговорити просто зараз, доки наша наново відкрита установа знов не перетворилась на синдикат плакальників-надомників. Зараз я повернуся із Морою - і почнемо.
Фелікс вийшов за двері, і за ним вервечкою потяглися усі решта. Тілія було смикнулась до Луки, але Мар’ян м’яко приобійняв дівчину за плечі і заходився пошепки щось пояснювати їй на вухо, і вона, кинувши на свого хлопця сповнений співчуття погляд, рушила до кімнати разом із іншими. На кухні залишився тільки Лука зі своїми розбурханими почуттями та Теззі, спокійний і розважливий як завжди. Він витяг пожмаканий піджак з Луччиних рук і, струсонувши, повісив на стільця, чим здійняв у повітря хмару пилу. Лука голосно чхнув.
- Отак от краще. А тепер подивись на нього, малий, подивись уважно.
Лука поправив у оці червону лінзу, що її ледь не вимило сльозами і глянув на Юрів піджак знов. Ліворуч, проти серця, сяяла маленька червона іскра, завбільшки не більше, ніж просяне зернятко. Здавалося, ніби хтось недбало струсив гарячий попіл із сигарети, і той, підхоплений летючим вітром, спочив на чужому одязі. Зараз блимне, - злякався Лука, - і погасне. І все…Але іскра горіла рівно, не збираючись зникати. Лука протер очі, за одним розмазавши по щоках вологі патьоки - маленький вогник сяяв рівно там, де і був. Проти серця.
- От що, Луко, - Теззі ляснув його по спині, - йтимеш на чергування, вбирай-но цю одежину. Не завадить. А зараз біжи до кімнати, там твоя дівчина вже нетямиться від хвилювання. Йди скажи їй щось, заспокой - ну, сам знаєш.
Лука похмуро кивнув і почовгав до виходу. Теззі покрутився кухнею, загримів чашками, набрав у чайник води, витяг з шухлядки початий пакет із кавою. І лише переконавшись, що Лука вже далеко, підійшов до стільця і поклав поверх піджака свою важку руку.
- Ти приглядай за малим, Юре, - пошепки мовив він, - сам знаєш, який він…запальний. І ще, - додав він по хвилі мовчання, - Малий має рацію. Ти…вибач. Вибач нас усіх.
Далі