Новорічна нісенітниця
Журнал «Дніпро» підступно підбив мене взяти участь у новорічній грі «в нісенітницю», і це при тому, що до Нового року я ставлюся щонайменше скептично. Ну але спокуса нісенітницями виявилася достатньо сильною, аби я ризикнула :) Отже, мені слід було написати життєствердний текст, який починався би зі слів «коли надходить свято» і завершався словами «дух свята». Що з того вийшло, дивіться далі.
***
....Коли наближається свято, надто ж усезагальне, таке, як Новий рік, особливо актуальним стає поняття долі. Тої, що відома своєї іронією. Тої, від якої не втечеш. Тої, котрої насправді не існує.
Так, я в долю не вірю. Не вірю і в чудеса, які відбуваються строго за графіком у Новорічну ніч. Зі мною ніколи нічого екстраординарного на свята не траплялося, якщо не рахувати перегляду аніме в оригіналі, пиття пуншу з акваріума чи розбитої склянки, через яку я порізала пальчик і захлюпала кров’ю околиці. Певна, що в кожного щось таке та й знайдеться в архіві. Але, власне, подібні приключки свідчать не про стільки долю, скільки про характер задіяних. От, певно, мої звитяги говорять про особливу мою культурну відкритість та національну свідомість (окропити кров’ю Майдан Незалежності - то ж, як не крути, політичний жест!). Так само промовистим є будь-який новорічний сценарій - від рубання олів’є до повного ігнорування нагоди. Один мій знайомець, приміром, пишається тим, що ніколи Нового року не святкує - лягає раненько спати, та й по тому. Можете собі уявити, що то за веселун.
Підступність нашої уяви про долю ще і в тому, що її чудеса суворо обмежені за змістом. Як правило, ідеться про Доленосну Романтичну Зустріч. Все інше - чарівна знахідка, приміром, виправлення кривди і покарання лиходіїв - грає роль здебільшого допоміжну. От як у казочці про Лускунчика - якби не зустріч Марі та Принца, казка би перетворилася на гротескну соціальну драму про повалення військового диктатора. Ніби в новинах такого мало. Що ж до тих, хто уже пережив свою ДРЗ, то їхнє завдання в Новорічну ніч - святкувати те, як їм пощастило, навіть якщо пощастило не дуже сильно.
Кажуть також, що очікування дива на Новий рік дозволяє нам знову відчути себе дітьми, знову пережити, мовби, той прекрасний стан, коли майбутнє обіцяє купу можливостей, і ти цим обіцянкам віриш. Звісно, стан цей приємний. Лишень досягається він щороку більшою кількістю шампанського, а це ж, як відомо, для здоров’я не комільфо. Особливо, якщо це шампанське - горілка.
Отже, повторюю, в долю я не вірю. Але вірю у віру. Тобто, в ефект плацебо. Не дивно, що назва цього медичного феномену походить з Біблії (Placebo Domino - «Потішу Господа», ідеться у псалмі), адже суть його саме у вірі пацієнта у зцілення - вірі, яка спроможна робити дива. В давні часи лікарі зумисне фарбували свої порошки в ядучий колір і додавали гіркоти до мікстур - адже тільки так пацієнти згодні були вірити у дієвість ліків. Не гребують цими ефектами і сьогодні - купа ліків насправді не робить нічого, окрім того, що дає надію.
І от, в ефект плацебо я цілком готова повірити, адже, виходить - ті дива, що з нами трапляються, ми творимо самі, навіть якщо робимо це несвідомо. Часом, правда, ми не відчуваємо ніяких сил до чародійства, і тоді нам потрібна допомога.
Така от якраз історія відбулася з моєю знайомою. Назвемо її Галя. За кілька місяців перед святами вона пішла зі своєї бухгалтерської посади, бо її дістало все - і дурні колеги, люта податкова, і приїждже начальство, яке не розуміє логіки цієї держави, і держава, яка не розуміє ніякої логіки взагалі. Словом, сталося в людини цілковите професійне вигорання. Галя ніяк не могла знайти іншу роботу - ну бо в неї починалася гикавка від одного тільки вигляду таблички на екрані, а ніякої іншої спеціальності вона не мала. А у віці 30+ перекваліфікуватися не так вже і просто. До того ж, незрозуміло у кого - бо так чи сяк на певному етапі виникає перед очима або табличка, або податковий інспектор.
Отож, у Галі почалася неабияка життєва криза, поглиблена відсутністю грошей і перспектив. Вона припинила ходити в гості, посварилася з друзями, кинула готувати і фарбуватися. Одне слово - депресія. Який вже тут Новий рік з його чудесами! Коли брат (навеземо - Коля) запитав у Галі, що їй подарувати на свято, та роздратовано відповіла: «Подаруй мені інше життя».
Звісно, Коля хресною феєю ні разу не був. Він був - дизайнер, проте з дещицею часу та натхнення, тож і на сестрині вибрики він відповів на свій манер. А власне - намалював їй це життя.
Намалював, правда, сказано голосно, ну бо те, що роблять нині дизайнери, найчастіше називається «фотожаба», інакше кажучи - монтаж. Отож, Коля перебрав сестрин архів і створив нову серії фотографій: ось, наче Венера Боттічеллі, постає вона, осяяна славою, на морському березі; ось - розкошує з подружками у турецькій бані Енгра, ось - пиячить на колінах у Рембрандта, ось - разом з Далі допомагає Колумбові відкрити Америку… Коротше, розважається, що є сили, і то стильно і зі смаком, бо брат Коля - справді непоганий дизайнер. Особливо Саскія гарно вийшла - наша Галя, один в один.
Не знаю, що саме подумала Галя, діставши такий новорічний подарунок. Але пізніше, як уже розказувала про нього, демонструючи друзям альбом, то звучала в її словах така ніби ніякова гордість. Або навіть уже й ніякове марнославство. Аякже ж! Таке пережити, з такими людьми зазнайомитись - не всякому випадає! Отож, коли після свят вона вчергове переглядала сайти з вакансіями, оце саме марнославство змусило її подзвонити до контори, куди вона ну ніяк не підходила - ні за досвідом, ні за фахом. А власне, до туристичної агенції. І якось так уже, слово за словом, познайомилася з їхнім директором, показала йому, як правильно відривати Америку, добряче дядька розвеселила, і той узяв-таки Галю на випробувальний термін. Отам уже і придалася її бухгалтерська прискіпливість - нині Галя планує маршрути для індивідуальних подорожей, а розбуди її посеред ночі - та й тоді детально розкаже, яким автобусом, приміром, добиратися з Лієшаута до Айдховена. Дарма, що сама там ніколи не була - адже ж оті мільйони, які рахувала на попередній посаді, вона так само ніколи не бачила. Ну а дійсність, як ми уже знаємо, дуже часто - питання одної лише віри.
Так от, цікаво, а чи змінив би що братів подарунок, якби зроблений був звичайного, буднього дня? Гадаю, що ні. Гадаю, що і подарунка не було би, як такого. Якось так ми влаштовані, що для зцілення нам потрібні кольорові пігулки, або танці з бубнами, або новорічні гірлянди. Тільки тоді ми згоді повірити у можливість змін.
І може, якраз у тому і полягає те, що ми трохи патетично називаємо - «дух свята».