Фашизм і комікси
Мова, власне, не так про комікси, як про пам’ять. Але сталося так, що в романі Еко «Таємниче полум’я цариці Лоани» комікси і пам’ять - практично синоніми. Головний герой, що втратив пам’ять в результаті інсульту, реконструює власну особистість за тими книжками та журналами, які читав у дитинстві. І комікси є серед них, певна річ, і романи пригод, і дамські журнали (тодішні подразники юнацького еросу). Еко - прекрасний, як завжди, зі своїм фірмовим почуттям гумору і гонором ерудита. Хто б іще спромігся створити такий переконливий образ людини-книги - людини, що втратила автобіографічну пам’ять, проте пам’ятає до крапочки усе прочитане в зрілому віці?
Критики називають цей роман апологією масової культури. Звісно, герой читав у юному віці саме такі невибагливі видання (а хто, скажіть, читав Гессе у початковій школі?), і складається таке враження, мовби й справді перемкнуло інтелектуалові на веселих картинках. Проте мало хто чомусь звертає увагу на те, за яких обставин минало дитинство головгера, та альтернативою чому саме були тамті картинки. Власне, мова про розквіт режиму Муссоліні та роки війни. Реконструкція пам’яті героя невіддільна від реконструкції його ж психічної травми, яка виглядає особливо рельєфно на тлі суперменів, індіанців та мікімаусів. Крім того, не можна забувати, що золотий вік коміксів почався якраз у 1938 році, а в часи війни «супергеройські» комікси часто мали антифашистське забарвлення.
Сталося так, що майже паралельно з романом Еко я читала книгу свого знайомця Мартіна Поллака, «Мрець у бункері» - художньо-документальну роботу про Австрію довоєнних та військових часів, і мені часом аж моторошно ставало від спорідненості цих текстів. У Поллака теж мова про пам’ять, проте не особисту - радше, сімейну, також втрачену і так само скрупульозно відновлену завдяки паперовим свідченням. Уже в дорослому віці автор дізнається, що його батько був регіональним шефом гестапо; жодної іншої інформації родина йому не дає, окрім того хіба, що згаданий був порядною та хороброю людиною. Поллака така характеристика не задовольняє, і він занурюється в архівні пошуки батька, які в результаті відкривають все те, чого можна було чекати від шефа таємної поліції та, згодом, керівника айнзатцгрупи. Авторові пощастило, що дитинство його було відносно безхмарним, а правда відкрилася лише у зрілому віці. Проте, навіть так, у серйозній його дослідницькій роботі прохоплюється по-дитячому безпорадне: «як же так сталося?», «чому саме він?». Та і подальший життєвий вибір автора (східноєвропейські дослідження), імовірно, був спричинений саме родинною історією.
Ще одна дотична книга трапилася мені майже випадково - роман «Відомство страху» Грема Гріна, написаний у 1943 році. І там також ідеться про травму і втрату пам’яті. Для героя, однак, тимчасова амнезія була радше порятунком від травми - того почуття провини, яке добряче понівечило його життя. Повернення ж пам’яті, як і в двох попередній випадках, стає спокусою, покаранням і, зрештою, звільненням.
Весь цей, словом, літературний ряд - явно тенденційний. Природно, що ми намагаємося забути ті абсурдні та жорстокі події, які торкалися нашого життя. Проте від цього вони не зникають. «Свобода і звільнення - наша робота, вона ніколи не закінчується, - писав Еко в своєму есе про вічний фашизм, - Нехай же нашим девізом буде «не забуваймо».
І от до чого це? Недавно з цікавістю дізналася, що фільм про політичну кар’єру Гітлера заборонено в Білорусії. Так само там чомусь заборонено кіно «V - значить Вендета», екранізацію однойменного анти-тоталітарного коміксу.
Очевидно, є такі сили, що не поділяють згаданого девізу.