не все так просто.
Розповім я вам одну бувальщину, а висновки робіть вже самі - не малі діти.
Так от, був собі один німецький хлопчик, жив разои з батьком, матусею та сетрами на ладному фольварку. І все було б добре, та народився той хлопчик у 1932 році. Що трапилось через дев'ять років - ви знаєте. Ну, а коли визволення Європи докотилося до його фольварку, було йому аж 12. Так от, після запеклого бою завантажив він кільканадцять важко поранених дойче зольдатен на бітьківський віз і під радянським вогнем діставив їх у шпиталь. Німецький, звичайно. Якимсь чином про його "подвиг героїчний" дізналися усілякі "Дойче вохеншау" та інші "Беобахтен". В результаті Залізним хрестом 2-го ступеня його нагородив особисто Гітлер. Я не буду шукати тоє фото, ви його і так пам'ятаєте.
Під час нагородження пацана Гітлер його спитав, мов, що далі збираєшся робити? А кіндер йому у відповідь: бажаю служити великій німеччині. Нє, ну а шо ви хотіли почути від тіки-но нагородженого підлітка, якмй народився та виріс при біснуватомому? Он, у північного сусіда вже до інститутів поступили ті, хто при «Обнуляшці» народився.
Отже, передягнули пацана, показали з якого боку той МР-38 тримати (ну, не Маузер жеж цій малечі давати) і відправили у якості «сина полка» до Чехословаччини. І тут герою оповідання дуже повезло. Тіки він дістався лінії фронту, як його було важко поранено. Навіть штрелити ніць не встиг. А ще більше йому повезло, бо зразу ж радянські війсь перейшли у наступ і захопили його у полон. Ну, як захопили - знайшли пораненого підлітка. Що з ним накажеш робити? До юрби полонених? Замалий ще. По сраці надавати? Таж поранений, не можна. Розстріляти? Кого, поранену дитину?! Ну, й відправили його до свого шпиталю. По дорозі до шпиталю розумна дитина спромоглась викинути свою нагороду, бо «совєти» могли справедливо і передумати.
Довго-довго його там лікували, але все ж таки вилікували. А потім вивели за ворота й кажуть: «Здоров’я у тебе оргднунг, тому йди шпацірен нах хаузе!» І хлопець пішов. Пішки. По зруйнованій, голодній Східній Європі, населення якої німців дуже любило. Да там усього якихось 500 кілометрів було, якщо по прямій. Дістався від до рідної оселі, а там… А що там могло бути: батько записався до «фольксштурму» і загинув, мати з сестрами втекла на захід, фольварк вщент зруйновано. І взагалі, то була вже не Німеччина, а Польща.
Наш підліток, а, скоріш за все, вже молода людина виправив собі польського паспорту і пішов працювати. Нє, нуашо: мову знав, руки-ноги на місці… Через кільканадцять років роботи у соцтаборі він все ж таки повернувся до ФРН. І продовжив працювати у каптаборі. І нікому про свої пригоди не розповідав… Аж до пенсій.
А потім почалася якась чудасія.
В архівах він знайшов свої документи часів Третього Райху і вибив собі ще й ветеранську пенсію. На чорному ринку купив такий самий Залізний хрест. І замовив собі величезне фото, на якому Адольф його нагороджує.
А на запитання трішки шокованих гостей відповідав: «На війні я не вбив жодної людини. Навпаки, кількох врятував від смерті. За це й нагорода. Були б це французи, англійці чи росіяни - я б вчинив так само. Ну, а те що добровольцем викликався… Хлопці у 12 років - безсмертні, їм усім воювати хочеться. І тільки завдяки своєму пораненню я не встиг долю свою занепастити».
Помер дідусь у, здається, 2011 році.
До чого я це все (ну, крім того, щоб підкреслити свою «єрундованість»).
От скажіть, цей персонаж герой чи ні?
Не знаю. Але якщо хтось з читачів забажає мотивовано відповісти на це питання - буду радий.
Так от, був собі один німецький хлопчик, жив разои з батьком, матусею та сетрами на ладному фольварку. І все було б добре, та народився той хлопчик у 1932 році. Що трапилось через дев'ять років - ви знаєте. Ну, а коли визволення Європи докотилося до його фольварку, було йому аж 12. Так от, після запеклого бою завантажив він кільканадцять важко поранених дойче зольдатен на бітьківський віз і під радянським вогнем діставив їх у шпиталь. Німецький, звичайно. Якимсь чином про його "подвиг героїчний" дізналися усілякі "Дойче вохеншау" та інші "Беобахтен". В результаті Залізним хрестом 2-го ступеня його нагородив особисто Гітлер. Я не буду шукати тоє фото, ви його і так пам'ятаєте.
Під час нагородження пацана Гітлер його спитав, мов, що далі збираєшся робити? А кіндер йому у відповідь: бажаю служити великій німеччині. Нє, ну а шо ви хотіли почути від тіки-но нагородженого підлітка, якмй народився та виріс при біснуватомому? Он, у північного сусіда вже до інститутів поступили ті, хто при «Обнуляшці» народився.
Отже, передягнули пацана, показали з якого боку той МР-38 тримати (ну, не Маузер жеж цій малечі давати) і відправили у якості «сина полка» до Чехословаччини. І тут герою оповідання дуже повезло. Тіки він дістався лінії фронту, як його було важко поранено. Навіть штрелити ніць не встиг. А ще більше йому повезло, бо зразу ж радянські війсь перейшли у наступ і захопили його у полон. Ну, як захопили - знайшли пораненого підлітка. Що з ним накажеш робити? До юрби полонених? Замалий ще. По сраці надавати? Таж поранений, не можна. Розстріляти? Кого, поранену дитину?! Ну, й відправили його до свого шпиталю. По дорозі до шпиталю розумна дитина спромоглась викинути свою нагороду, бо «совєти» могли справедливо і передумати.
Довго-довго його там лікували, але все ж таки вилікували. А потім вивели за ворота й кажуть: «Здоров’я у тебе оргднунг, тому йди шпацірен нах хаузе!» І хлопець пішов. Пішки. По зруйнованій, голодній Східній Європі, населення якої німців дуже любило. Да там усього якихось 500 кілометрів було, якщо по прямій. Дістався від до рідної оселі, а там… А що там могло бути: батько записався до «фольксштурму» і загинув, мати з сестрами втекла на захід, фольварк вщент зруйновано. І взагалі, то була вже не Німеччина, а Польща.
Наш підліток, а, скоріш за все, вже молода людина виправив собі польського паспорту і пішов працювати. Нє, нуашо: мову знав, руки-ноги на місці… Через кільканадцять років роботи у соцтаборі він все ж таки повернувся до ФРН. І продовжив працювати у каптаборі. І нікому про свої пригоди не розповідав… Аж до пенсій.
А потім почалася якась чудасія.
В архівах він знайшов свої документи часів Третього Райху і вибив собі ще й ветеранську пенсію. На чорному ринку купив такий самий Залізний хрест. І замовив собі величезне фото, на якому Адольф його нагороджує.
А на запитання трішки шокованих гостей відповідав: «На війні я не вбив жодної людини. Навпаки, кількох врятував від смерті. За це й нагорода. Були б це французи, англійці чи росіяни - я б вчинив так само. Ну, а те що добровольцем викликався… Хлопці у 12 років - безсмертні, їм усім воювати хочеться. І тільки завдяки своєму пораненню я не встиг долю свою занепастити».
Помер дідусь у, здається, 2011 році.
До чого я це все (ну, крім того, щоб підкреслити свою «єрундованість»).
От скажіть, цей персонаж герой чи ні?
Не знаю. Але якщо хтось з читачів забажає мотивовано відповісти на це питання - буду радий.