Сергей Плохий о терминах "Украина" и "украинцы"
Масові переклади, що їх здійснювали видавці «Руської історичної бібліотеки», акцентували потребу в українській науковій термінології, передусім у прийнятному терміні на означення українського народу і його території. Питання це було не таким простим, як може здатися на перший погляд.
Терміни «Україна» й «українці», якими послуговувалися українські національні будителі, мали і переваги, і вади. Є певна іронія в тому, що ще на початку XIX століття провідники українського руху в Російській імперії обрали собі та своїй землі назву, мало закорінену і в інтелектуальній традиції країни, і серед більшості простих людей. За княжої доби словом «Україна» руські літописці позначали порубіжжя заселених земель. У ранньомодерну добу його застосовували до Середнього Подніпров’я, колиски української козаччини. До XIX століття це слово не вживали на означення українського етносу чи етнічної території загалом. Вибір національних будителів XIX століття виразно зумовили два головні міркування. По-перше, бажання наголосити зв’язки зі славною козацькою традицією, адже батьківщиною козацтва була передусім Україна - Наддніпрянщина. По-друге, намір чітко розмежувати свою землю та народ і Росію. Дотеперішня традиція використовувати похідні від «Русі» етноніми й топоніми - Русь/русини в австрійській Україні та Малоросія/малоросіяни в російській - виказувала надто близький зв’язок з Росією, щоб українські діячі початку XIX століття могли боронити осібний характер свого народу.
Даючи певні розв’язки, термін «Україна » породжував і труднощі. Один із багатьох проблемних моментів полягав у тому, що терміни «Україна» й «українці» надавали українській історії ще більшої перервности. А їй, із погляду традиційно налаштованих істориків, і без того не бракувало розривів, бо віками тут не існувало держави, керованої місцевими елітами. Проти перших обережних спроб послідовників українського руху на початку XIX століття зукраїнізувати «малоросійську» минувшину запротестував анонімний автор «Історії Русів», предтеча української національної історіографії. У вступі до своєї праці він ганив тих, хто застосовує терміни «Україна» й «українці» до історії Наддніпрянщини. Для автора «Історії Русів» ця земля була Малоросією. Він твердив, що населення Малоросії - це справжній руський народ, і заперечував цілий «українізаційний» історичний проект як польську інтриґу. Ще важче було популяризувати терміни «Україна» й «українці» в Західній Україні. У габсбурзькій Галичині та Буковині народна історична пам’ять не мала зв’язків з козацьким минулим, а терміни «Русь» і «руський» доволі чітко відрізняли місцеве населення від панівної польської меншости й австрійської владної еліти.
Терміни «Україна» й «українці», якими послуговувалися українські національні будителі, мали і переваги, і вади. Є певна іронія в тому, що ще на початку XIX століття провідники українського руху в Російській імперії обрали собі та своїй землі назву, мало закорінену і в інтелектуальній традиції країни, і серед більшості простих людей. За княжої доби словом «Україна» руські літописці позначали порубіжжя заселених земель. У ранньомодерну добу його застосовували до Середнього Подніпров’я, колиски української козаччини. До XIX століття це слово не вживали на означення українського етносу чи етнічної території загалом. Вибір національних будителів XIX століття виразно зумовили два головні міркування. По-перше, бажання наголосити зв’язки зі славною козацькою традицією, адже батьківщиною козацтва була передусім Україна - Наддніпрянщина. По-друге, намір чітко розмежувати свою землю та народ і Росію. Дотеперішня традиція використовувати похідні від «Русі» етноніми й топоніми - Русь/русини в австрійській Україні та Малоросія/малоросіяни в російській - виказувала надто близький зв’язок з Росією, щоб українські діячі початку XIX століття могли боронити осібний характер свого народу.
Даючи певні розв’язки, термін «Україна » породжував і труднощі. Один із багатьох проблемних моментів полягав у тому, що терміни «Україна» й «українці» надавали українській історії ще більшої перервности. А їй, із погляду традиційно налаштованих істориків, і без того не бракувало розривів, бо віками тут не існувало держави, керованої місцевими елітами. Проти перших обережних спроб послідовників українського руху на початку XIX століття зукраїнізувати «малоросійську» минувшину запротестував анонімний автор «Історії Русів», предтеча української національної історіографії. У вступі до своєї праці він ганив тих, хто застосовує терміни «Україна» й «українці» до історії Наддніпрянщини. Для автора «Історії Русів» ця земля була Малоросією. Він твердив, що населення Малоросії - це справжній руський народ, і заперечував цілий «українізаційний» історичний проект як польську інтриґу. Ще важче було популяризувати терміни «Україна» й «українці» в Західній Україні. У габсбурзькій Галичині та Буковині народна історична пам’ять не мала зв’язків з козацьким минулим, а терміни «Русь» і «руський» доволі чітко відрізняли місцеве населення від панівної польської меншости й австрійської владної еліти.