Надії українського духівництва зросли після призначення 1750 року брата Олексія Розумовського, Кирила, гетьманом України. 1752 року митрополит Тимофій Щербацький подав петицію до Колегії закордонних справ - імперської установи, відповідальної за українські світські справи - з вимогою повернути під юрисдикцію Київського митрополита Переяславську єпархію та ставропігійний Київський Межигірський монастир, відновити обмежене право друкувати літургічні й релігійні книжки
(таке право мата ставропігійна ГІечерська лавра) і право незалежно вершити церковний суд, рішення якого не підлягали б оскарженню вищою церковною владою. Митрополит також провів вибори нового єпископа в Переяславі. Безперечно, в цих діях митрополита підтримував гетьман.
Коли Синод дізнався про вимоги митрополита Щербацького та події в Переяславі, він не тільки відхилив усі пункти петиції (яка навіть адресувалася не до Синоду), але й висловив сувору догану митрополитові за спробу обрати переяславського єпископа. На той час Синод повністю контролювали українці, і це ще раз доводить: опинившіїся при владі, українське духівництво обстоювало цілісність імперської Православної Церкви й боролося проти будь-яких партикуляристських тенденцій в Українській Церкві» (Зенон Когут. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ, 2004. С. 125,126)