Наталя Яковенко о происхождении и развитии русской терминологии
Из работы доктора исторических наук заведующей кафедрой истории Киево-Могилянской академии Натали Яковенко Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-початку XVIII століття. Київ, 2012. С.11-13:
Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візан¬тійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959).
Утім, про «народ росів» (Ρως) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 ро¬ком «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людовика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant]. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X століття єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ... що його греки за міцність тіла називають... русії» [gens quaedam ... quam а qualitate corporis Graeci vocant... Rusios].
У давньоруській писемності за «землею росів», як відомо, за¬кріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями -політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів XIV століття, які на підставі мов¬них ознак науковці кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин. Аж до середини XVI століття Русь, Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають кон¬куренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі «Росією» (від грецького Ρωσία), помітної у писемності південних слов'ян з остан¬ньої чверті XIV, а в Московії з другої половини XV століття, то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держа¬ви докотився значно пізніше - у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо від¬значимо, що «грецький» акцент назви містив у собі певного роду протест проти «латинізації» руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні «латинських» іменувань Русі.
Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця XI століття бачимо ознаки певної «стандартизації». Най¬імовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в докумен¬тах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнта¬ції середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів і прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем'я «рутенів» [Rut(h)eni] в античності знали добре - від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І століття н. е. Адаптовані в такий спосіб «рутени»-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з XIII сто¬ліття - і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських коро¬лів та мазовецьких князів), ба навіть у подорожніх нотатках, як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 року до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» [Ruthenos... maxima multitudo]. Врешті, з XIV століття дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше - і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.
Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візан¬тійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959).
Утім, про «народ росів» (Ρως) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 ро¬ком «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людовика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant]. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X століття єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ... що його греки за міцність тіла називають... русії» [gens quaedam ... quam а qualitate corporis Graeci vocant... Rusios].
У давньоруській писемності за «землею росів», як відомо, за¬кріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями -політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів XIV століття, які на підставі мов¬них ознак науковці кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин. Аж до середини XVI століття Русь, Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають кон¬куренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі «Росією» (від грецького Ρωσία), помітної у писемності південних слов'ян з остан¬ньої чверті XIV, а в Московії з другої половини XV століття, то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держа¬ви докотився значно пізніше - у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо від¬значимо, що «грецький» акцент назви містив у собі певного роду протест проти «латинізації» руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні «латинських» іменувань Русі.
Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця XI століття бачимо ознаки певної «стандартизації». Най¬імовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в докумен¬тах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнта¬ції середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів і прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем'я «рутенів» [Rut(h)eni] в античності знали добре - від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І століття н. е. Адаптовані в такий спосіб «рутени»-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з XIII сто¬ліття - і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських коро¬лів та мазовецьких князів), ба навіть у подорожніх нотатках, як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 року до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» [Ruthenos... maxima multitudo]. Врешті, з XIV століття дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше - і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.