Багато люду пішло в українські козаки. Штаб знаходився у Володимирі, де нині офіцерська їдальня, відразу за залізницею по праву руку, як їхати з Ковеля, а навчали козаків на плацу ковельських казарм, що зліва, як їхати на Ковель. Ними були захищені Овадне, Маркостав, Литовеж, в самому місті також порядок дотримувався. Оці козаки й порятували людей від знищення поляками на Чернявці. Виручили село Свійчів, точніше, допомогли відбити банду від села, коли вчасно під’їхали чотири козаки зі станковим кулеметом на санях. Склад зброї був у підвалах, де нині церква Різдва Христового. Ото звідти було обміняно 10 гвинтівок і по 100 набоїв до кожної жителям села Красностава на сало, що і порятувало (і не раз) життя селян села Красностава.
А фронт усе ближче й ближче. Вже на Турії. Німцеві потрібні робочі руки. Почав козаків поміщати у вагони для відправки вглиб рейху. Частину встиг відправити, більшість розбіглось по домівках, звичайно, без зброї. Уже Червоною Армією частину колишніх козаків, що охороняли свої села від винищення польськими бандитами, було засуджено, відправлено на перевиховання, або до знищення.
Як уже згадувалося, жителі села Верба, навколишніх сіл повтікали в село Овадне під захист мадярів і українських козаків. Тут же було кілька бійців УПА, які врятувались від загону Вершигори і, з’єднавшись з українськими козаками, разом патрулювали в Овадному. [...]
Кузьма (Ткачук) Галина, Калиш Марія, Ткачук Тамара, Каляпуха Петро, Аверчук (Собіцька) Галина про події в хуторі Капітулка, (2 км за с.Верба)
Хутора вже нема, на цьому місці росте ліс. Коли почала створюватись пляцувка в селі Білині, то коваль-поляк Боровський, той самий, який розбирав залишені Червоною Армією танки, позичив коней в сусідки Ткачук Антоніни Антонівни, щоб перевезти зброю з Верби до Білина. Коли він брав коні і возив зброю, то говорив сусідам Ткачукам, аби вони нічого не боялись, їх ніхто ніколи не зачепить, бо з їхньої родини нікого не було ані в поліції, ані в УПА. Коли почалось побоїще в Охнівці, люди з села втікали, хто куди встиг і зумів. І в Капітулці зібралось у двох хатах кілька сімей з інших сіл. Це поодаль від Охнівки, а тим більше від Білина. Так, у хаті віруючих Мальчевських знаходилося кілька родин. 26 лютого 1944 р. на хутір Капітулку напали поляки. Під’їхало декілька верхи на конях і на кількох підводах. На фурах були молоді жінки й підлітки. З хати вивели Калиша Степана (56 р.), Романюка Максима (50 р.), й поляк Лєвандовський, родом з Верби, що був верхи на коні, з пістолета убив обох, а потім спішився і давай стягувати чоботи. Ще раніш Лєвандовський був у німецькій поліції. У той час, як роззували на подвір’ї побитих, у хаті полячки й підлітки грабували все, що було, роздягали жінок і дітей, знімали взуття. Після того, як всі залишились босі й майже голі, почали в автомата підряд їх розстрілювати. Все потонуло в криках, просьбах, стогоні і прокляттях. Кров вбитих заливала в хаті долівку, стіни.
До війни поляки з українцями жили більш-менш мирно, хоча уже тоді проявлялась національна нерівність. Так, уже з 1936 р. українець не мав права купити землю, бути офіцером, не мав права вчитись в українській школі, бо їх майже не було. Зневажливо ставилися поляки до української мови, до всього українського. Але прості люди живучи поруч по селах, разом бідуючи, знаходили спільну мову, дружили, одружувались. Так, рідні сестри повиходили заміж - одна за українця, а друга за поляка. Надя була замужем за українцем на прізвище Каляпух, а її рідна сестра Ганна за поляком Боровським, тим самим ковалем, що збирав зброю. Боровський хрестив Каляпухову дочку Галю, тобто був ще й кумом. 26 лютого 1944 р. на повір’я Володимира Пилиповича Каляпуха зайшов його швагро, кум - поляк Боровський. Каляпух Володимир вийшов з хати до кума, подав руку, зупинились, почали розмову, що і де відбувається, і до чого це й інше. Недовго стояли, Каляпух запрошував зайти до хати, щоб кум поглянув на хрещеницю Галю та новонародженого.
А фронт усе ближче й ближче. Вже на Турії. Німцеві потрібні робочі руки. Почав козаків поміщати у вагони для відправки вглиб рейху. Частину встиг відправити, більшість розбіглось по домівках, звичайно, без зброї. Уже Червоною Армією частину колишніх козаків, що охороняли свої села від винищення польськими бандитами, було засуджено, відправлено на перевиховання, або до знищення.
Як уже згадувалося, жителі села Верба, навколишніх сіл повтікали в село Овадне під захист мадярів і українських козаків. Тут же було кілька бійців УПА, які врятувались від загону Вершигори і, з’єднавшись з українськими козаками, разом патрулювали в Овадному. [...]
Кузьма (Ткачук) Галина, Калиш Марія, Ткачук Тамара, Каляпуха Петро, Аверчук (Собіцька) Галина про події в хуторі Капітулка, (2 км за с.Верба)
Хутора вже нема, на цьому місці росте ліс. Коли почала створюватись пляцувка в селі Білині, то коваль-поляк Боровський, той самий, який розбирав залишені Червоною Армією танки, позичив коней в сусідки Ткачук Антоніни Антонівни, щоб перевезти зброю з Верби до Білина. Коли він брав коні і возив зброю, то говорив сусідам Ткачукам, аби вони нічого не боялись, їх ніхто ніколи не зачепить, бо з їхньої родини нікого не було ані в поліції, ані в УПА. Коли почалось побоїще в Охнівці, люди з села втікали, хто куди встиг і зумів. І в Капітулці зібралось у двох хатах кілька сімей з інших сіл. Це поодаль від Охнівки, а тим більше від Білина. Так, у хаті віруючих Мальчевських знаходилося кілька родин. 26 лютого 1944 р. на хутір Капітулку напали поляки. Під’їхало декілька верхи на конях і на кількох підводах. На фурах були молоді жінки й підлітки. З хати вивели Калиша Степана (56 р.), Романюка Максима (50 р.), й поляк Лєвандовський, родом з Верби, що був верхи на коні, з пістолета убив обох, а потім спішився і давай стягувати чоботи. Ще раніш Лєвандовський був у німецькій поліції. У той час, як роззували на подвір’ї побитих, у хаті полячки й підлітки грабували все, що було, роздягали жінок і дітей, знімали взуття. Після того, як всі залишились босі й майже голі, почали в автомата підряд їх розстрілювати. Все потонуло в криках, просьбах, стогоні і прокляттях. Кров вбитих заливала в хаті долівку, стіни.
До війни поляки з українцями жили більш-менш мирно, хоча уже тоді проявлялась національна нерівність. Так, уже з 1936 р. українець не мав права купити землю, бути офіцером, не мав права вчитись в українській школі, бо їх майже не було. Зневажливо ставилися поляки до української мови, до всього українського. Але прості люди живучи поруч по селах, разом бідуючи, знаходили спільну мову, дружили, одружувались. Так, рідні сестри повиходили заміж - одна за українця, а друга за поляка. Надя була замужем за українцем на прізвище Каляпух, а її рідна сестра Ганна за поляком Боровським, тим самим ковалем, що збирав зброю. Боровський хрестив Каляпухову дочку Галю, тобто був ще й кумом. 26 лютого 1944 р. на повір’я Володимира Пилиповича Каляпуха зайшов його швагро, кум - поляк Боровський. Каляпух Володимир вийшов з хати до кума, подав руку, зупинились, почали розмову, що і де відбувається, і до чого це й інше. Недовго стояли, Каляпух запрошував зайти до хати, щоб кум поглянув на хрещеницю Галю та новонародженого.
Reply
Leave a comment