Кузьма Галина, Калиш Марія, Калиш Михайло, Ткачук Тамара, Шесталюк Олександра, Рой Ганна, Рой Пилип, Черняк Євгенія, Каляпух Надія, Макушинська Олена, Аверчук (Собіцька) Галина, Макушинська (Соцька) Олена, Ткачук Марія про події в с. Верба
Жили в селі українці, поляки, євреї. 1942 р. німці знищили євреїв. Після того, як українська поліція зі зброєю втекла в ліс, німці створили поліцію з поляків, яку очолювали два німці Фенський і Паль.
Стояла глибока осінь, перед Михайлом, снігу ще не було, точніше випадав уже, але розтанув. Вночі постукали до хати Григорія Ткачука. Невістка Єва пішли відчиняти двері, а з нею вийшов її чоловік Михайло. Ніби передчуваючи якусь біду, він драбиною, яка стояла в сінях, виліз на горище. Єва відчинила двері, бо в них безперервно гримали.
- Де чоловік?
- Він в Овадному, молотить збіжжя молотаркою.
Її вдарили. Вона заплакала. А в хаті горіла гасівка (каганець). І тут - бах, бах, бах. Михайло видер зі стріхи снопка, другого, зіскочив на землю і побіг. Ніч темна, снігу ж не було, босоніж. Вранці люди пішли до Ткачуків, у хаті кров по стінах, на грубці, лавці але трупів ніде не видно. Почали шукати і знайшли їх у колодязі. Коли на подвір’я прибув начальник жандармерії, німець Фенський і побачив трупи, витягнені з колодязя і покладені в рядок, серед яких п’ять дітей, дві жінки і білий-білий дід, то аж заплакав. А як подивився на гільзи, що були в хаті, звірив по блокноту, то промовив одне тільки слово: “Польніш”. Тобто польські. [...]
Тоді в тій хаті була і Кальчевська Марія з 7-ми місячною дитиною. Коли вбивці увірвались в хату, вона з дочкою влізла під лавку і зверху подушкою прикрилась. Після того, як поляки всіх постріляли і накидали соломи з ліжок, лавок і лахміття на купу, на постріляних і це підпалили, а самі пішли, то рятуючись від диму і вогню вилізла Марія з дитиною з під лавки та почала пробиратись крізь вогонь до дверей. З-під трупів виповзла і поранена в легені та руку Тетяна Кальчевська і Марія допомогла дівчинці вибратися на двір, де всі троє добрались під копицю соломи, що стояла на городі, а вже пізніше подибали на Сіраківку до Кузьмича. Так і врятувались. Тетяна вилікувалась, померла на початку 1990 р.
Після цього нападу селяни Верби послали делегацію від села до коменданта міста Володимира-Волинського з проханням захистити їх. Була організована ще одна українська поліція. Тепер по селу ходили два поляки-поліціянти і два українці, хоч жодної польської сім’ї у Вербі вже не було, бо самі поляки вибрались на пляцувку в село Білин, звинувативши у цьому українців. В селі стало спокійно.
Коли наблизився фронт, німець покликав українську поліцію до міста Володимир-Волинського і роззброїв, розпустив, а польська поліція в місто не пішла, втекла. Знову українці залишились без захисту, без зброї, без командирів. В Овадному були мадяри, які охороняли село і залізницю. До речі, залізниця була відремонтована при допомозі поляків, бо ж УПА влітку 1943 р. залізницю від Овадного майже до Турійська розібрало при допомозі селян-українців. Люди почали тікати в Овадно, під захист мадярів, але вони були погані захисники українців.
Отоді й з’явився Терещенко. Він приїхав до Овадного, зібрав людей. А там було багато люду з довколишніх сіл Верба, Охнівка, Сіраківка, Капітулка, з колоній і хуторів. Сам Терещенко був вихідцем з кубанських козаків, носив форму кубанського козака - полковника. У Володимирі ще було кілька десятків кубанських козаків.
- Панове-браття! - сказав він, виступаючи перед людьми. - Настали важкі часи: йде поголовне винищення українського народу. В нас є зброя, Вступайте в українське козацтво, і будемо разом захищати наші села, сім’ї від бандитів. Я кубанець, але Кубань і Вкраїна одне й те ж. Це вся наша рідна Україна. До зброї, панове, на захист народу вкраїнського. Нині важкий час, ми України не збудуємо, але захистимо народ.
Жили в селі українці, поляки, євреї. 1942 р. німці знищили євреїв. Після того, як українська поліція зі зброєю втекла в ліс, німці створили поліцію з поляків, яку очолювали два німці Фенський і Паль.
Стояла глибока осінь, перед Михайлом, снігу ще не було, точніше випадав уже, але розтанув. Вночі постукали до хати Григорія Ткачука. Невістка Єва пішли відчиняти двері, а з нею вийшов її чоловік Михайло. Ніби передчуваючи якусь біду, він драбиною, яка стояла в сінях, виліз на горище. Єва відчинила двері, бо в них безперервно гримали.
- Де чоловік?
- Він в Овадному, молотить збіжжя молотаркою.
Її вдарили. Вона заплакала. А в хаті горіла гасівка (каганець). І тут - бах, бах, бах. Михайло видер зі стріхи снопка, другого, зіскочив на землю і побіг. Ніч темна, снігу ж не було, босоніж. Вранці люди пішли до Ткачуків, у хаті кров по стінах, на грубці, лавці але трупів ніде не видно. Почали шукати і знайшли їх у колодязі. Коли на подвір’я прибув начальник жандармерії, німець Фенський і побачив трупи, витягнені з колодязя і покладені в рядок, серед яких п’ять дітей, дві жінки і білий-білий дід, то аж заплакав. А як подивився на гільзи, що були в хаті, звірив по блокноту, то промовив одне тільки слово: “Польніш”. Тобто польські. [...]
Тоді в тій хаті була і Кальчевська Марія з 7-ми місячною дитиною. Коли вбивці увірвались в хату, вона з дочкою влізла під лавку і зверху подушкою прикрилась. Після того, як поляки всіх постріляли і накидали соломи з ліжок, лавок і лахміття на купу, на постріляних і це підпалили, а самі пішли, то рятуючись від диму і вогню вилізла Марія з дитиною з під лавки та почала пробиратись крізь вогонь до дверей. З-під трупів виповзла і поранена в легені та руку Тетяна Кальчевська і Марія допомогла дівчинці вибратися на двір, де всі троє добрались під копицю соломи, що стояла на городі, а вже пізніше подибали на Сіраківку до Кузьмича. Так і врятувались. Тетяна вилікувалась, померла на початку 1990 р.
Після цього нападу селяни Верби послали делегацію від села до коменданта міста Володимира-Волинського з проханням захистити їх. Була організована ще одна українська поліція. Тепер по селу ходили два поляки-поліціянти і два українці, хоч жодної польської сім’ї у Вербі вже не було, бо самі поляки вибрались на пляцувку в село Білин, звинувативши у цьому українців. В селі стало спокійно.
Коли наблизився фронт, німець покликав українську поліцію до міста Володимир-Волинського і роззброїв, розпустив, а польська поліція в місто не пішла, втекла. Знову українці залишились без захисту, без зброї, без командирів. В Овадному були мадяри, які охороняли село і залізницю. До речі, залізниця була відремонтована при допомозі поляків, бо ж УПА влітку 1943 р. залізницю від Овадного майже до Турійська розібрало при допомозі селян-українців. Люди почали тікати в Овадно, під захист мадярів, але вони були погані захисники українців.
Отоді й з’явився Терещенко. Він приїхав до Овадного, зібрав людей. А там було багато люду з довколишніх сіл Верба, Охнівка, Сіраківка, Капітулка, з колоній і хуторів. Сам Терещенко був вихідцем з кубанських козаків, носив форму кубанського козака - полковника. У Володимирі ще було кілька десятків кубанських козаків.
- Панове-браття! - сказав він, виступаючи перед людьми. - Настали важкі часи: йде поголовне винищення українського народу. В нас є зброя, Вступайте в українське козацтво, і будемо разом захищати наші села, сім’ї від бандитів. Я кубанець, але Кубань і Вкраїна одне й те ж. Це вся наша рідна Україна. До зброї, панове, на захист народу вкраїнського. Нині важкий час, ми України не збудуємо, але захистимо народ.
Reply
Leave a comment