Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалась у схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі - 13, Соні - 9 років.
10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.
Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.
Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти - дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.
До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.
Простите, коллега, но я недаром спрашивал насчет времени эксцессов. Это осень 43-го, т.е., после Волынской резни и Люблинского вторжения, и уже можно ничему не удивляться.
10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.
Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.
Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти - дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.
До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.
Reply
Reply
Reply
Leave a comment