на Москву!
Все, що я зробив - взяв шматок тексту Ремарка і замінив географічні назви й імена на українські. Що вийшло - пропоную прочитати, думаю, будете здивовані.
© Роман Туровець
«На вулиці хтось плескає мене по плечу. Це мій вчитель української мови, він накидається на мене зі запитаннями:
- Ну, як там справи? Жах, чи не так? Так, все це страшно, але тим не менше ми повинні вистояти. Ну і потім на фронті вас принаймні добре годують, як мені розповідали; ви добре виглядаєте, Андрію, ви просто здоровань. Ну звичайно, а як же може бути інакше, найкраще - для наших солдатів!
Він тягне мене в кафе, де він зазвичай сидить з друзями. Мене зустрічають як самого почесного гостя, якийсь бізнесмен простягає мені руку і каже:
- Так ви, значить, з фронту? Як ви знаходите бойовий дух наших військ? Дивовижно, просто дивовижно, адже правда?
Я кажу, що кожен з нас із задоволенням поїхав би додому.
Він оглушливо регоче:
- Охоче вірю! Але спочатку вам треба побити росіян! Ви палите? Ось вам сигарета, пригощайтесь! Офіціант, кухоль пива для нашого юного воїна!
На свою біду, я вже взяв сигарету, так що тепер мені доведеться залишитися. Треба віддати їм належне, - їх так і розпирає від найтепліших почуттів до мене. І все-таки я злюся і намагаюся швидше висмоктати свою сигарету. Щоб не сидіти зовсім без діла, я залпом перекидаю принесений офіціантом кухоль пива. Вони відразу ж замовляють для мене другий; ці люди знають, в чому полягає їхній борг по відношенню до солдата. Потім вони починають обговорювати питання про те, що нам належить робити. Бізнесмен хоче отримати більше всіх: весь Донбас, Крим та великі шматки Росії. Він наводить вагомі докази того, чому все це дійсно необхідно, так що врешті-решт усі погоджуються з ним. Потім він починає пояснювати, де треба підготувати прорив на Донбасі, і попутно звертається до мене:
- А вам, фронтовикам, треба б нарешті відмовитися від вашої позиційної війни і хоч трішечки просунутися вперед. Викиньте цих москалів, тоді можна буде й мир укласти.
Я відповідаю, що, на наш погляд, прорив неможливий: у противника занадто багато резервів. А крім того, війна не така проста штука, як декому здається.
Він робить протестуючий жест і поблажливим тоном доводить мені, що я в цьому нічого не тямлю.
- Все це так, - каже він, - але ви дивитеся на речі з точки зору окремого солдата, а тут вся справа в масштабах. Ви бачите тільки вашу маленьку ділянку, і тому у вас немає загальної перспективи. Ви виконуєте ваш обов’язок, ви ризикуєте життям, честь вам і слава, - кожному з вас слід було б дати орден, - але перш за все ми повинні прорвати фронт супротивника під Дебальцевим і потім згорнути його з півночі.
Він пихкає і витирає собі бороду.
- Фронт треба остаточно згорнути, з півночі на південь. А потім - на Москву!
Мені хотілося б дізнатися, як він це собі уявляє, і я вливаю в себе третій кухоль. Він одразу ж велить принести ще один.
Але я збираюся йти: він на прощання по-дружньому ляскає мене по спині:
- Всього найкращого! Сподіваюся, що незабаром ми почуємо більш втішні вісті про вас і ваших товаришів.
Я уявляв собі відпустку зовсім інакше. Найбільше мені подобається бути одному, тоді мені ніхто не заважає. Адже будь-яка розмова завжди зводиться до одного й того ж: як погано йдуть справи на фронті і як добре йдуть справи на фронті, одному здається так, іншому - інакше, а потім і ті й інші дуже швидко переходять до того, в чому полягає сенс їхнього існування. Звичайно, раніше і я жив так само, як вони, але тепер я вже не можу знайти з ними спільну мову.»
Еріх Марія Ремарк, «На Західному фронті без змін», 1929 рік
© Роман Туровець
«На вулиці хтось плескає мене по плечу. Це мій вчитель української мови, він накидається на мене зі запитаннями:
- Ну, як там справи? Жах, чи не так? Так, все це страшно, але тим не менше ми повинні вистояти. Ну і потім на фронті вас принаймні добре годують, як мені розповідали; ви добре виглядаєте, Андрію, ви просто здоровань. Ну звичайно, а як же може бути інакше, найкраще - для наших солдатів!
Він тягне мене в кафе, де він зазвичай сидить з друзями. Мене зустрічають як самого почесного гостя, якийсь бізнесмен простягає мені руку і каже:
- Так ви, значить, з фронту? Як ви знаходите бойовий дух наших військ? Дивовижно, просто дивовижно, адже правда?
Я кажу, що кожен з нас із задоволенням поїхав би додому.
Він оглушливо регоче:
- Охоче вірю! Але спочатку вам треба побити росіян! Ви палите? Ось вам сигарета, пригощайтесь! Офіціант, кухоль пива для нашого юного воїна!
На свою біду, я вже взяв сигарету, так що тепер мені доведеться залишитися. Треба віддати їм належне, - їх так і розпирає від найтепліших почуттів до мене. І все-таки я злюся і намагаюся швидше висмоктати свою сигарету. Щоб не сидіти зовсім без діла, я залпом перекидаю принесений офіціантом кухоль пива. Вони відразу ж замовляють для мене другий; ці люди знають, в чому полягає їхній борг по відношенню до солдата. Потім вони починають обговорювати питання про те, що нам належить робити. Бізнесмен хоче отримати більше всіх: весь Донбас, Крим та великі шматки Росії. Він наводить вагомі докази того, чому все це дійсно необхідно, так що врешті-решт усі погоджуються з ним. Потім він починає пояснювати, де треба підготувати прорив на Донбасі, і попутно звертається до мене:
- А вам, фронтовикам, треба б нарешті відмовитися від вашої позиційної війни і хоч трішечки просунутися вперед. Викиньте цих москалів, тоді можна буде й мир укласти.
Я відповідаю, що, на наш погляд, прорив неможливий: у противника занадто багато резервів. А крім того, війна не така проста штука, як декому здається.
Він робить протестуючий жест і поблажливим тоном доводить мені, що я в цьому нічого не тямлю.
- Все це так, - каже він, - але ви дивитеся на речі з точки зору окремого солдата, а тут вся справа в масштабах. Ви бачите тільки вашу маленьку ділянку, і тому у вас немає загальної перспективи. Ви виконуєте ваш обов’язок, ви ризикуєте життям, честь вам і слава, - кожному з вас слід було б дати орден, - але перш за все ми повинні прорвати фронт супротивника під Дебальцевим і потім згорнути його з півночі.
Він пихкає і витирає собі бороду.
- Фронт треба остаточно згорнути, з півночі на південь. А потім - на Москву!
Мені хотілося б дізнатися, як він це собі уявляє, і я вливаю в себе третій кухоль. Він одразу ж велить принести ще один.
Але я збираюся йти: він на прощання по-дружньому ляскає мене по спині:
- Всього найкращого! Сподіваюся, що незабаром ми почуємо більш втішні вісті про вас і ваших товаришів.
Я уявляв собі відпустку зовсім інакше. Найбільше мені подобається бути одному, тоді мені ніхто не заважає. Адже будь-яка розмова завжди зводиться до одного й того ж: як погано йдуть справи на фронті і як добре йдуть справи на фронті, одному здається так, іншому - інакше, а потім і ті й інші дуже швидко переходять до того, в чому полягає сенс їхнього існування. Звичайно, раніше і я жив так само, як вони, але тепер я вже не можу знайти з ними спільну мову.»
Еріх Марія Ремарк, «На Західному фронті без змін», 1929 рік