(no subject)
Третя година ночі.
Не спиться. Я виходжу з дому з музикою в голові. П’ять поверхів позаду, перед очима твоє вікно. В голові «Спиш..». Йду наліво. Ти часто ходив.. Цього разу моя черга! Доплентуюсь до кінця двору. Знову наліво і прямо до дороги.
Мобільний телефон якось потрапив у руку. Знаю напам’ять номер. Зупиняюсь. Думаю: дзвонити? Ні чи не ні? Ліворуч.
Ні, не так! Тепер направо. «О-бер-нись».
- Привіт!
Cпалах страху і здивування.
- З-звідки ти взявся?
- Я дивився у вікно, не міг заснути. А ти вийшла з під’їзду, а я.. побіг вниз.. хотів.. я.. я тебе ...
Мені стало не по собі. Хоч і чула цю фразу на свою адресу уже кілька разів, ніколи не могла адекватно на неї реагувати, почувши вперше від якоїсь людини. Знову «о-бер-нись!» Я пішла, наставивши тобі спину.
Боюсь болю, розлук, щастя, мрій, бажань. Намагаюсь врятуватись від прив’язаностей, обмежень, від клітки. Але не вмію бути одна, не вмію не любити, не захоплюватись, не цілувати, не доторкатись, не страждати. Ох! Я живу страждаючи і змушую страждати інших!
Випустіть мене з цього сну!!
Це ж сон? Я б не вийшла з дому о третій ночі. А він не вийшов би за мною. Такого не буває! Але чому все таке справжнє? І так холодно? І болить у грудях, обпікає, і плакати хочеться..
Ти обійняв. Я щаслива! Ти любиш! А я уже ні.. Але я щаслива! Тепер болітиме тобі!