(no subject)
в 92му ми опинились в новій школі, нам було по одинадцять. нас пафосно вчили на діяспорянські кошти без сумніву кращі вчителі міста, хоч і не такої вже ми доброї думки про них в цілому і середньому зараз. школа не школа, а гімназія продовжувачка тієї старої міжвоєнної першої української гімназії міста. відповідно ті старі учні, для нас дивакуваті дідусі і бабусі з химерними долями, регулярно повчали на різноманітних шкільних зібраннях. це справді були дивні люди. мабуть, ніхто з них не дожив до сьогодення, але вони реально вкладались в наше виховання. не впевнений, що хтось з них і перший майдан застав. розраховували, що ми станемо тією українською «інтеліґенчією», віру в яку вони пронесли через нелегкі життєві поневіряння. ми явно не стали такими, якими вони хотіли нас бачити. вже тоді ми любили кіно про колю гєрасімова і були фанами американських мультфільмів. вони зробили все, що могли, щоб страждання їх покоління не були забуті, і ми мали продовжити їх пам’ять. пам’ять про міжвоєнну юність, про загиблих товаришів, про концтабори на сході і на заході, про зрілість в еміграції, про життя з тавром у себе вдома. чудово розуміли, що не вічні, що інформація легко затирається в умовах пропаганди. ми мали стати їх продовженням. питання чи стали
ми не бандерівці. не були ними, але чомусь стали. навряд чи через тих стареньких. лише у одиниць з нас хтось з предків мав відношення до того визвольного руху, і то далеко не завжди про це хтось в сім’ї знав чи говорив. тепер так називають навіть російськомовних. це питання до тих хто називає. чому вони це роблять. особисто в мене в сім’ї навіть близько не було такого дискурсу, та і в школі теж це були слова навіть не вчителів, а тих, меценатів. зараз же будь-де в моєму оточенні інакше як горлопанство такі речі не сприймаються. чому так вийшло, що люди, які близько не мають відношення до бандерівців, а часто навіть мали б бути їх антиподами, все одно ними стають. у мене є відповідь. від «нєпаніманія» змісту. вживати ці слова можуть або горлопани, яких серйозно не сприймають, або відверті вороги. небажання вникати в суть повстанського українського руху грає злий жарт з його ворогами. навіть такі люди як керівники найпотужніших країн не воліють розбиратись в природі протесту, противниками якого вони є. це стосується не лише росіян. кількість бандерівців зростає в геометричній прогресії не через пропаганду, а через думаючий спротив їй. зрештою Степан Андрійович має дуже опосередковане відношення до цих людей, він часто не є для них дороговказом, і, думаю, дуже б дивувався такому явищу в 21му столітті. здавалося б, протистояння з невіглаством в сучасних інформаційних умовах програти складно. але, схоже, за межами України це норма
в 98му я опинився в заштатному київському вузі. не підтримую стосунки з тими, з ким вчився. лише з тими, з ким жив у гуртожитку. чомусь не маю жодного сумніву, що всі одногрупники тепер теж бандерівці, навіть якщо вони зараз мешкають у москві. за 5 років галичан в універі я нарахував аж трьох, включно з собою і однією викладачкою, мова про сотні людей. вони відрізнялись від однокласників лише рівнем шкільної освіти. мені не треба було нічого робити. достатньо було будувати рівні стосунки. і те, що дала школа, стало для всіх навколо найкращим аргументом на користь западенців. звичайно, швидко це все вивітрилось і нічого хорошого про себе я не думаю. але для них, впевнений, це було повчально. щось подібне явно відбувалось далеко не лише зі мною. підступні старі бандерівці мене використали для вербування наївних молодих. якось так
спостерігаючи такий галопуючий бандерогенез все свідоме життя, досить легко уявити бандерівський севастополь, хоча ні. це, звичайно, нісенітниця
ми не бандерівці. не були ними, але чомусь стали. навряд чи через тих стареньких. лише у одиниць з нас хтось з предків мав відношення до того визвольного руху, і то далеко не завжди про це хтось в сім’ї знав чи говорив. тепер так називають навіть російськомовних. це питання до тих хто називає. чому вони це роблять. особисто в мене в сім’ї навіть близько не було такого дискурсу, та і в школі теж це були слова навіть не вчителів, а тих, меценатів. зараз же будь-де в моєму оточенні інакше як горлопанство такі речі не сприймаються. чому так вийшло, що люди, які близько не мають відношення до бандерівців, а часто навіть мали б бути їх антиподами, все одно ними стають. у мене є відповідь. від «нєпаніманія» змісту. вживати ці слова можуть або горлопани, яких серйозно не сприймають, або відверті вороги. небажання вникати в суть повстанського українського руху грає злий жарт з його ворогами. навіть такі люди як керівники найпотужніших країн не воліють розбиратись в природі протесту, противниками якого вони є. це стосується не лише росіян. кількість бандерівців зростає в геометричній прогресії не через пропаганду, а через думаючий спротив їй. зрештою Степан Андрійович має дуже опосередковане відношення до цих людей, він часто не є для них дороговказом, і, думаю, дуже б дивувався такому явищу в 21му столітті. здавалося б, протистояння з невіглаством в сучасних інформаційних умовах програти складно. але, схоже, за межами України це норма
в 98му я опинився в заштатному київському вузі. не підтримую стосунки з тими, з ким вчився. лише з тими, з ким жив у гуртожитку. чомусь не маю жодного сумніву, що всі одногрупники тепер теж бандерівці, навіть якщо вони зараз мешкають у москві. за 5 років галичан в універі я нарахував аж трьох, включно з собою і однією викладачкою, мова про сотні людей. вони відрізнялись від однокласників лише рівнем шкільної освіти. мені не треба було нічого робити. достатньо було будувати рівні стосунки. і те, що дала школа, стало для всіх навколо найкращим аргументом на користь западенців. звичайно, швидко це все вивітрилось і нічого хорошого про себе я не думаю. але для них, впевнений, це було повчально. щось подібне явно відбувалось далеко не лише зі мною. підступні старі бандерівці мене використали для вербування наївних молодих. якось так
спостерігаючи такий галопуючий бандерогенез все свідоме життя, досить легко уявити бандерівський севастополь, хоча ні. це, звичайно, нісенітниця