не стримався
на днях була новина про януковського в дитячій київській онкогематології. говорили, що без маски після вірусу ходити туди негарно. негарно це невдале слово, звичайно. а ще зустрічалось, що батьки хворих дітей мали б показати якусь позицію. не думаю так.
треба розуміти, що це за місце. лише одиниці з цих малюків через п’ять років будуть живі. питання чи здорові. думаю, десь половина з хворих не має шансів тільки тому, що україна не люба інша європейська країна. через брак обладнання у більшості невірні неповні діагнози, якщо вони взагалі є. багато хто лікується в неефективний спосіб неефективними ліками. часто лікарі некомпетентні в нових методиках лікування, а якщо компетентні, то не мають доступу ні до ліків, ні до необхідного обладнання. також поширені додаткові захворювання ослаблених імунітетом дітей через недотримання санітарних норм або неякісними медичними послугами. гепатит ледь не в кожного другого, кому доводиться робити регулярні переливання крові, особливо в тих, в кого рідкісна група, бо донори часто з зошита. можна ще додати, що з усіх видів трансплантації кісткового мозку у цьому відділенні можлива лише найпростіша - так звана, аутотрансплантація. кістковий мозок уражений у всіх на пізніх стадіях, а це лікується лише трансплантацією. у кого уражений кістковий мозок, набагато слабше працює організм.
обіцянки залишились обіцянками. вже років десять цивілізовані країни лікують дитячу онкологію в зовсім інший спосіб.
ніхто з людей у відділенні не знає, що на них чекає. мова йде про мешканців усіх куточків країни. матері в стаціонарі потрапляють у дуже складні психологічні умови. лише уявіть, яка там обстановка, наприклад, десь на кухні. іноді практикуються навіть такі речі, які в армії називаються неуставною поведінкою серед особового складу. не знаю де страшніше, на передовій на грушевського чи там. це банально, але важливо, пацієнти, стан яких дозволяє, часто відправляються додому недолікованими на тривалий час. також додому їдуть усі, кому щастить потрапити в ремісію. рецидив у більшості випадків, лише справа часу. відказники, зрозуміло, теж покидають це місце. про них не говорять і часто не знають навіть їх сусіди. дуже небагато людей бореться до кінця. багато сімей не витримують постійного тиску і розвалюються на очах. можливість витрачати значні суми коштів життєво необхідна. не всі готові збирати гроші публічно. а якщо їх не витрачати, логічно нема надії на порятунок. писати я можу на цю тему довго і багато. любий волонтер розкаже і не таке.
цей мудак приїхав до заручників. у них нема нічого. вони можуть лише сподіватися на диво. це люди, які переважно не розуміють у наскільки безвихідному положенні вони знаходяться. без поняття, що їх чекає. з дурною вірою, що саме в них все буде гаразд. вони живуть одним днем. на пороховій бочці. на них чекає смерть їхніх дітей.
треба розуміти, що це за місце. лише одиниці з цих малюків через п’ять років будуть живі. питання чи здорові. думаю, десь половина з хворих не має шансів тільки тому, що україна не люба інша європейська країна. через брак обладнання у більшості невірні неповні діагнози, якщо вони взагалі є. багато хто лікується в неефективний спосіб неефективними ліками. часто лікарі некомпетентні в нових методиках лікування, а якщо компетентні, то не мають доступу ні до ліків, ні до необхідного обладнання. також поширені додаткові захворювання ослаблених імунітетом дітей через недотримання санітарних норм або неякісними медичними послугами. гепатит ледь не в кожного другого, кому доводиться робити регулярні переливання крові, особливо в тих, в кого рідкісна група, бо донори часто з зошита. можна ще додати, що з усіх видів трансплантації кісткового мозку у цьому відділенні можлива лише найпростіша - так звана, аутотрансплантація. кістковий мозок уражений у всіх на пізніх стадіях, а це лікується лише трансплантацією. у кого уражений кістковий мозок, набагато слабше працює організм.
обіцянки залишились обіцянками. вже років десять цивілізовані країни лікують дитячу онкологію в зовсім інший спосіб.
ніхто з людей у відділенні не знає, що на них чекає. мова йде про мешканців усіх куточків країни. матері в стаціонарі потрапляють у дуже складні психологічні умови. лише уявіть, яка там обстановка, наприклад, десь на кухні. іноді практикуються навіть такі речі, які в армії називаються неуставною поведінкою серед особового складу. не знаю де страшніше, на передовій на грушевського чи там. це банально, але важливо, пацієнти, стан яких дозволяє, часто відправляються додому недолікованими на тривалий час. також додому їдуть усі, кому щастить потрапити в ремісію. рецидив у більшості випадків, лише справа часу. відказники, зрозуміло, теж покидають це місце. про них не говорять і часто не знають навіть їх сусіди. дуже небагато людей бореться до кінця. багато сімей не витримують постійного тиску і розвалюються на очах. можливість витрачати значні суми коштів життєво необхідна. не всі готові збирати гроші публічно. а якщо їх не витрачати, логічно нема надії на порятунок. писати я можу на цю тему довго і багато. любий волонтер розкаже і не таке.
цей мудак приїхав до заручників. у них нема нічого. вони можуть лише сподіватися на диво. це люди, які переважно не розуміють у наскільки безвихідному положенні вони знаходяться. без поняття, що їх чекає. з дурною вірою, що саме в них все буде гаразд. вони живуть одним днем. на пороховій бочці. на них чекає смерть їхніх дітей.