Анна
Мені було 10, коли вона поїхала в штати. Памятаю про неї багато, такі ясраві чіткі спогади. Лежить демонстративно загорає, коли моя бабуся порається на городі. З балкону сміється. Гарна. Дуже гарна. Розлучена. Дівчисько. Бавиться з малою і важко повірити, що Катруся її донька. Завжди в сукнях. І її ноги, її взуття - памятаю як бігає по своїй прохолодній маленькій квартирці боса, а в коридорі цілі батареї краси - босоніжок. Спішиться на побачення. ЇЇ завжди звинувачували в гріхах. Він розлучився через її зраду - казали. Вона легка, зверхня в своїй безтурботності. Знає що говорять. Відмовляється приймати - це її не стосується.
Коли її двоюрідна сестра повернулася з Америки - чуть не зімліла, коли побачила мене. Каже - я схожа, дуже схожа. Вірю. Може не красою, але характером точно. Вона - єдина донька брата моєї бабусі. Їй зараз 40. Вона мало мене памятає.
А я сиджу на підлозі в своїй прохолодній квартирці. Через фіранки заглядає сонце, але в хаті так свіжо, так ранково свіжо. Я тримаю в руці витвір мистецтва - золотий мештик. ЇЇ. Вона і не підозрює, що маємо з нею такий самий розмір ноги. Я єдина зі всієї родини маю такий. Що кілограми взуття, котрі передавала сюди - переважно зовсім нового - носила я. В босоніжках на непристойно високому каблуку, пахучо-шкіряних - я цілувалася вперше. Такі білі, зручні-зручні - відгуляли зі мною на стількох весіллях. Їх з мене з такою ніжністю знімали в дощову червневу ніч. Чорні високі платформи. Червоні чобітки. Цілі епохи.
Золотий мештик приїхав вчора. Акуратна коробочка щастя. Їй сорок. Мені стільки - скільки їй було тоді. І вона єдина, з ким відчуваю справжні родинний звязок :). Цього літа загарятиму. Там де й вона.