Зал очікування
Знаєш це відчуття? Коли куплені квитки, спаковані речі, зі всіми випив і попрощався, спалив всі мости з суперовим настроєм приїжджаєш в аеропорт. Ти з собою і своєю долею сам на сам. Куриш. Заходиш в середину. Проходиш реєстрацію. І далі в тебе не так багато варіантів як провести цю годину - дютіфрі, кава, куплений заздалегідь журнал, зал очікування. Читаєш і поверх журналу оглядаєш зал.
І бачиш мене.
Напевно мене хтось таки зачарував. Я потрапила в цей зал очікування і не можу вибратися з нього. Ніяк. Тільки ті, хто потрапив в зал очікування помічають мене. Тільки з тими, хто вже за мить до того, щоб покинути все і ринути кудись далеко і надовго мене зводить доля. І в нас з ними тільки година.
Франція, Америка, Англія - ще звісно багато країн куди я можу провести чоловіків. В залі очікування можна сподіватися на емоційну щедрість, бо ж серце пусте і легке як пташка готове до нового іншого життя - тоді якраз найлегше просто віддаватися почуттям. Можна сподіватися на шаленства, на мрію, але ніколи не можна чекати, що хтось повернеться, що когось ти справді зачепиш, що хтось візьме за руку і забере тебе з собою. Такого в залі очікування не буває.
Я живу в залі очікування. Ти летиш в четвер. Найкраще, що я вмію в стосунках - це прощатися. І навіть від цього я втомилася. Мені не хочеться дарувати тобі щось миле і гарне. Мені навіть не хочеться тебе проводжати. Якою б не була гарною ця історія - вона залишиться в твоїй памяті як сон перед польотом. А в моїй - черговою іронією долі, яка не перестає наді мною сміятися.