Лист вісімнадцятий: зелені листочки для записів
Що ти робиш зі своїми речима? Теж кидаєш їх напризволяще, не звертаючи на них ніякої Уваги? Не можеш спуститися додолу, аби пересвідчитися у праві на кристування ними?
Чи, може, надаєш їм особливого статусу бути недоторканими?
Чому просто не прийдеш і не забереш мене, адже я так боюсь бути зайвим тобі і, вивільняючи весь простір для тебе, зменшуючись до однієї точки в ньому, нівелюю свою присутність поруч в одному Місті до пяного забуття.
Боїшся (не хочеш?) просити, а ще дужче володіти мною.
Знаю, що одних слів могло виявитися замало, бо ти значно чутливіша до вчинків, до цих мізерних крочків живої матерії, так часто нічим не значущих.
Тоді, sorry, якщо їх (слів) було справді замало, або вони ніц не значили for You.
Можеш натиснути "Delete" над моїм файлом, або просто витерти моє імя, написане на старій, зеленій порепаній шкільній дошці. Зможеш (не захочеш?) жити без мене далі, - памятаю, а от мені доведеться вчити себе цьому, чи так привчати, кожного дня збільшуючи дозу.
P.S. Перед цим, тільки но вже написав одного листа. Залишу його собі. Більше не дзвонитиму. Приходь сама, якщо відчуєш, що тобі це потрібно.