Часом накочується такий стан, коли точно знаєш, що скоро буде повна дупа і розумієш, що ні змінити нічого, ні вберегтися не можеш... навіть не знаю, що в такому випадку робити?
просто озвучені мої думки , ну повна ...., і як його пережити, цей час, і не пережити-перечекати, а жити, я згадую вірш Ліни Костенко , той , про" труда одухотворену грозу", я трохи звір,я не люблю неволі, я вирвуся,хоч лапу відгризу". Але лапу дуже не хочеться відгризати.:)
це точно, дуже не хочеться... а коріння обрубувати ще більше не хочеться, аби кудись втекти і перечекати, але і насправді не бачу можливості щось змінити попри усі балачки, мовляв, треба починати із себе, мінятися, розвиватися і т.п. Я реально не бачу, як нам законним шляхом забезпечити нормальне майбутнє дітям і собі достойну старість, щоб не бути жебраком, бо я вже бачу, що мені пенсії не бачити - я більше була в декреті, а не здобувала трудовий стаж. такі-от меркантильні роздуми... але без цього ну ніяк не може бути творчості...
правда?:) Я думала, що це тільки мені хочеться жити, просто жити, виховувати сина, творити, не боротись постійно за майбутнє нації,за завтра, за шанс для нащадків, а от жити сьогодні.
Reply
Reply
втім нагадую собі,в яких умовах творив Стус, і стає трішки соромно, але ми звичайні люди і хочеться кращого .
Reply
Reply
Reply
Reply
Leave a comment