Спанням голоду не перебудеш
(Народне прислів’я)
Добрі сусіди
Казка
На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій довкола кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні у дуплі оселилася білка, а під густим корінням дуба змайстрував собі житло заєць і оселився із великою сім’єю.
Весело і дружньо жили мешканці галявинки. Працювали зранку і до вечора під веселий спів соловейка та синичок - і ніколи не нудьгували.
- Послухай-но, сусіде, - гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка, - я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом - на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!
- Ходімо, друже, та давай ще і сусідку Вивірку запросимо.
От взяли вони троє торбинки, та і подалися до груші. Зайчик попереду скаче - дорогу показує, білочка - з гілки на гілку поспішає. А їжачок, як завжди, позаду, ледве встигає.
- Грушок справді славно вродило, - тішився їжачок, - зав’язуючи повнісіньку торбину.
- Так-так, сусіде, але поспішаймо, ще раз встигнемо сьогодні прийти, бо ж зима вже скоро дасть про себе знати, а роботи ще так багато! - квапив Будячка Клаповух.
- Та ти біжи вперед, більше встигнеш. А я собі потихеньку почвалаю.
Так і зробили. Зайчик вже втретє до грушки прибіг, а їжачок лише вдруге, та й то притомився. Аж раптом білочка, яка вже вискочила на сосну і рушила додому, сполошено загукала: „Втікайте мерщій, вовк!”
Зайчик схопив торбину - та й навтьоки, але скочив прямісінько на вовка, який висунув хижий писок з-за куща. Зубатий не сподівався цього і впав. Коли ж підвівся, то зайчика вже не було й видко. Проте, він побачив їжачка, який розгублено дивився то на торбу з грушками, то на вовчиська. Адже Будячок розумів, що з торбою він не втече, а лишати харч було шкода.
- А-га, попався, - загарчав, підступаючи, вовк.
Та Будячок миттю скрутився в клубочок, наставивши колючки до вовка. Як той не намагався його дістати, як не перекочував - все дарма, лиш поколов лапи. Тоді вовк ще лютіше загарчав.
- Ах ви ж поганці! Зі мною такі витівки не пройдуть. Я вам помщуся! Я вас таки з’їм! Усіх!
Він забрав їжачкову торбинку, висипав із неї грушки, та й посунув у бік галявини, на якій мирно жили звірята. Всі, забачивши вовка, мерщій поховалися по своїх хатках і міцно зачинили дверцята. Але у Зубатого був лихий план. Він знайшов під листям і корінням дерев комірчини звірят і вибрав звідти всі запаси на зиму. Склав усе це у мішок та й відніс викинув у річку.
- Тепер вам не буде чого їсти, від голоду ви станете слабкі, і я вас таки спіймаю, - міркував злодюга.
Звірята, побачивши сплюндровані комірчини та не знайшовши своєї їжі, зовсім засмутилися. Адже вони цілу осінь збирали харчі на зиму, ціле літо працювали... а тепер нічого немає. Вони відчайдушно кинулися збирати ще якоїсь їжі, та марно. Випав сніг і накрив пухкою холодною периною все, що росло в лісі.
- То що ж, - намагалася заспокоїти себе білочка, - я-от маю в дуплі трохи горішків, а на деревах ще полишалися шишки. Якщо їсти по-троху, то якось до весни вистачить... А от зайчиків шкода...
- Нічого, втішав жінку їжачок, ми добре наїлися, ляжемо спати до весни, а там у нашій підземній схованці трішки жита сховано.
- Та то ж, щоб поле засіяти, - бідкалася їжачиха.
- Нічого, трохи з’їмо, трохи посіємо. Колись таки вовк цей від нас відчепиться - то щось іще надбаємо. Ось зайцю буде скрутно...
У зайця було велике сімейство - аж семеро діточок. Всі любили смачненько попоїсти. На щастя - і від роботи не відмовлялися. Кожен щось на зиму старався припасти. Тому і комірчинка по лісі була не одна прихована. Проте, все одно цього було мало для такої величезної сім’ї.
Дуже скоро запаси почали закінчуватися, хоч і намагалися їсти потрошку.
А вовцюга, наче затявся - щодня приходив зранку до грушки - раптом зайці зголодніють і почнуть шукати там поживи. Та зайці знали про засідку - їм розповіла Вивірка, яку вовк ніяк не міг дістати на дереві.
- Діточки, - повчав Клаповух, - не йдіть до грушки, якщо навіть дуже схочеться їсти, бо потрапите в зуби злодюги.
- Що мені втрачати, - подумав одного разу Спритний - син Клаповуха, - або загинемо всі з голоду, або від вовчих зубів.
Якось уночі, коли вся родина лягла спати, Спритний взяв торбину і подався до грушки. Вовка ніби не було, тож молодий заєць кинувся розгрібати сніг та набирати мерзлих грушок до торби. Коли торба була повна, він схопив її і кинувся мерщій до хати.
На ранок у норі зайців було справжнє свято! Грушки за ніч відтанули і були такими смачними, як ніколи.
- Не їжте багато, адже треба лишити і на потім, - зупинила дітей мама-зайчиха.
- Мамо, там багато є грушок, - безпечно мовив Спритний, - я завтра принесу ще.
- Ні, синку, це дуже небезпечно, адже вовк не дурний, він побачить, що хтось приходив по грушки і більше звідти не піде.
- А я знаю, що треба зробити, - мовив Мудрунець. - Адже вовк також схоче їсти, тож ми його виманимо від дерева.
- Як? - сполошилася мама. - Я проти! Це ризиковано!
- А ми попросимо Вивірку нам допомогти.
Зубатий ще здалеку побачив заячі сліди на снігу і люто клацнув зубами. Він почав ходити навколо дерева і винюхувати, намагався пройти слідами зайця, але вони були доволі заплутані. Та і від дерева не хотілось йому віддалятися. Аж тут по інший бік від нього, Зубатий почув хрускіт гілля. Він побіг туди. Білка, яка стрибнула на суху гілляку, зірвалася і полетіла вниз. «Нарешті поласую, - облизався вовчисько». Та коли він наблизився до білки, вона раптом підвелася і скочила на дерево. Вовк спробував її дістати, та марно. Рудий хвостик тільки мелькнув перед його носом - і вона перестрибнула на інше дерево. Вовк побіг за білкою, очікуючи, що вона от-от знову впаде. Та все було марно. Зрештою, він спересердя спробував розгребти мишачу нору, та нічого не вп’явши, побрів назад до дерева.
- Мене так надурити! - люто завив Зубатий.
Він побачив свіжі заячі сліди і все зрозумів. Слідів було багато і всі розходилися в різні боки, тож вовк побіг навмання: «Когось та спіймаю».
І таки спіймав. Маленькому Вуханцю не пощастило. Він перечепився через корч і впав. Лапка йому боліла, тож швидко бігти не міг. От його і схопив Зубатий. Не довго роздумуючи, Зубатий роззявив пащу і хотів уже проковтнути бідолаху, аж Вивірка вцілила йому шишкою прямо по носі. Він ухопився лапою за носа, а Вуханець чимдуж кинувся тікати. До хатинки прибіг ледь дихаючи.
- Ой лишенько, - зітхала зайчиха, - тепер ми вже точно не зможемо ходити по грушки. Тому, діточки, потерпіть ще трішечки, не ходіть до вовка в пащу. Краще вже від голоду пропасти, аніж у вовчій пащеці.
Ось уже почало пригрівати весняне сонечко, танути сніг. Зубатий все частіше навідувався на галявинку, в надії спіймати знесиленого зайця або голодну білку, чи, може, вилізе сонний їжак. Проте, звірі завбачливо сиділи по своїх домівках.
У білочки народилися малята, тож вона відкрила свої горіхові запаси. Їжачок проснувся, розгріб свою скарбничку із житом, і втамував голод після довгої сплячки. А зайці взагалі не мали вже сили бігати - так голод допікав. Тож і сиділи собі нишком у норі, чекаючи, поки виросте перша травичка.
Будячок виліз із хатки і побачив, що довкола вся земля перегребена вовчими лапами. Він захвилювався - як його сусіди перезимували. Тож пішов прямо до зайців. Невеселу картину побачив добрий їжачок. От і вирішив допомогти своїм друзям. Взявши торбинку, він подався на сусідню галявинку. На ній завжди найпершою проростала кульбабка, яку так любили зайці. Їжачок дуже зрадів, побачивши молоденькі листочки. Він нарвав трохи і поспішив до сусідів. Біля самої хатки Будячок побачив вовка. Той радо клацнув зубами і скочив до їжачка. Проте, той встиг згорнутися у колючий клубочок. Зубатий пам’ятав, що з колючками - сама морока, тож сів і почав чекати. На щастя, з нірки визирнула білка. Вона зірвала кілька шишок і жбурнула у вовка. Проте, це його не налякало. Він лише сердито загарчав і клацнув зубами. Але їжачиха почула, що коїться щось недобре і поспішила зі своєї хатки. Вона тихенько підкралася ззаду, скрутилася клубочком і примостилася поруч нього. Вовк від нетерплячки вовтузився на одному місці, то вставав, то знову сідав... От і вмостився прямо на їжачиху. Заскавулів так, що по всьому лісу луна пішла, а дременув - не знати і досі куди.
Зайці, поївши трішки молодих листочків, зраділи, ожили, повиходили надвір... Аж тут і соловейко прилетів - та й давай виспівувати радісних веснянок! А сусіди відтоді стали ще дружнішими, адже зрозуміли, що вони, хоч і маленькі, але разом їм ніщо не страшне.
Валентина Квітка
Добрі сусіди
Казка
На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій довкола кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні у дуплі оселилася білка, а під густим корінням дуба змайстрував собі житло заєць і оселився із великою сім’єю.
Весело і дружньо жили мешканці галявинки. Працювали зранку і до вечора під веселий спів соловейка та синичок - і ніколи не нудьгували.
- Послухай-но, сусіде, - гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка, - я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом - на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!
- Ходімо, друже, та давай ще і сусідку Вивірку запросимо.
От взяли вони троє торбинки, та і подалися до груші. Зайчик попереду скаче - дорогу показує, білочка - з гілки на гілку поспішає. А їжачок, як завжди, позаду, ледве встигає.
- Грушок справді славно вродило, - тішився їжачок, - зав’язуючи повнісіньку торбину.
- Так-так, сусіде, але поспішаймо, ще раз встигнемо сьогодні прийти, бо ж зима вже скоро дасть про себе знати, а роботи ще так багато! - квапив Будячка Клаповух.
- Та ти біжи вперед, більше встигнеш. А я собі потихеньку почвалаю.
Так і зробили. Зайчик вже втретє до грушки прибіг, а їжачок лише вдруге, та й то притомився. Аж раптом білочка, яка вже вискочила на сосну і рушила додому, сполошено загукала: „Втікайте мерщій, вовк!”
Зайчик схопив торбину - та й навтьоки, але скочив прямісінько на вовка, який висунув хижий писок з-за куща. Зубатий не сподівався цього і впав. Коли ж підвівся, то зайчика вже не було й видко. Проте, він побачив їжачка, який розгублено дивився то на торбу з грушками, то на вовчиська. Адже Будячок розумів, що з торбою він не втече, а лишати харч було шкода.
- А-га, попався, - загарчав, підступаючи, вовк.
Та Будячок миттю скрутився в клубочок, наставивши колючки до вовка. Як той не намагався його дістати, як не перекочував - все дарма, лиш поколов лапи. Тоді вовк ще лютіше загарчав.
- Ах ви ж поганці! Зі мною такі витівки не пройдуть. Я вам помщуся! Я вас таки з’їм! Усіх!
Він забрав їжачкову торбинку, висипав із неї грушки, та й посунув у бік галявини, на якій мирно жили звірята. Всі, забачивши вовка, мерщій поховалися по своїх хатках і міцно зачинили дверцята. Але у Зубатого був лихий план. Він знайшов під листям і корінням дерев комірчини звірят і вибрав звідти всі запаси на зиму. Склав усе це у мішок та й відніс викинув у річку.
- Тепер вам не буде чого їсти, від голоду ви станете слабкі, і я вас таки спіймаю, - міркував злодюга.
Звірята, побачивши сплюндровані комірчини та не знайшовши своєї їжі, зовсім засмутилися. Адже вони цілу осінь збирали харчі на зиму, ціле літо працювали... а тепер нічого немає. Вони відчайдушно кинулися збирати ще якоїсь їжі, та марно. Випав сніг і накрив пухкою холодною периною все, що росло в лісі.
- То що ж, - намагалася заспокоїти себе білочка, - я-от маю в дуплі трохи горішків, а на деревах ще полишалися шишки. Якщо їсти по-троху, то якось до весни вистачить... А от зайчиків шкода...
- Нічого, втішав жінку їжачок, ми добре наїлися, ляжемо спати до весни, а там у нашій підземній схованці трішки жита сховано.
- Та то ж, щоб поле засіяти, - бідкалася їжачиха.
- Нічого, трохи з’їмо, трохи посіємо. Колись таки вовк цей від нас відчепиться - то щось іще надбаємо. Ось зайцю буде скрутно...
У зайця було велике сімейство - аж семеро діточок. Всі любили смачненько попоїсти. На щастя - і від роботи не відмовлялися. Кожен щось на зиму старався припасти. Тому і комірчинка по лісі була не одна прихована. Проте, все одно цього було мало для такої величезної сім’ї.
Дуже скоро запаси почали закінчуватися, хоч і намагалися їсти потрошку.
А вовцюга, наче затявся - щодня приходив зранку до грушки - раптом зайці зголодніють і почнуть шукати там поживи. Та зайці знали про засідку - їм розповіла Вивірка, яку вовк ніяк не міг дістати на дереві.
- Діточки, - повчав Клаповух, - не йдіть до грушки, якщо навіть дуже схочеться їсти, бо потрапите в зуби злодюги.
- Що мені втрачати, - подумав одного разу Спритний - син Клаповуха, - або загинемо всі з голоду, або від вовчих зубів.
Якось уночі, коли вся родина лягла спати, Спритний взяв торбину і подався до грушки. Вовка ніби не було, тож молодий заєць кинувся розгрібати сніг та набирати мерзлих грушок до торби. Коли торба була повна, він схопив її і кинувся мерщій до хати.
На ранок у норі зайців було справжнє свято! Грушки за ніч відтанули і були такими смачними, як ніколи.
- Не їжте багато, адже треба лишити і на потім, - зупинила дітей мама-зайчиха.
- Мамо, там багато є грушок, - безпечно мовив Спритний, - я завтра принесу ще.
- Ні, синку, це дуже небезпечно, адже вовк не дурний, він побачить, що хтось приходив по грушки і більше звідти не піде.
- А я знаю, що треба зробити, - мовив Мудрунець. - Адже вовк також схоче їсти, тож ми його виманимо від дерева.
- Як? - сполошилася мама. - Я проти! Це ризиковано!
- А ми попросимо Вивірку нам допомогти.
Зубатий ще здалеку побачив заячі сліди на снігу і люто клацнув зубами. Він почав ходити навколо дерева і винюхувати, намагався пройти слідами зайця, але вони були доволі заплутані. Та і від дерева не хотілось йому віддалятися. Аж тут по інший бік від нього, Зубатий почув хрускіт гілля. Він побіг туди. Білка, яка стрибнула на суху гілляку, зірвалася і полетіла вниз. «Нарешті поласую, - облизався вовчисько». Та коли він наблизився до білки, вона раптом підвелася і скочила на дерево. Вовк спробував її дістати, та марно. Рудий хвостик тільки мелькнув перед його носом - і вона перестрибнула на інше дерево. Вовк побіг за білкою, очікуючи, що вона от-от знову впаде. Та все було марно. Зрештою, він спересердя спробував розгребти мишачу нору, та нічого не вп’явши, побрів назад до дерева.
- Мене так надурити! - люто завив Зубатий.
Він побачив свіжі заячі сліди і все зрозумів. Слідів було багато і всі розходилися в різні боки, тож вовк побіг навмання: «Когось та спіймаю».
І таки спіймав. Маленькому Вуханцю не пощастило. Він перечепився через корч і впав. Лапка йому боліла, тож швидко бігти не міг. От його і схопив Зубатий. Не довго роздумуючи, Зубатий роззявив пащу і хотів уже проковтнути бідолаху, аж Вивірка вцілила йому шишкою прямо по носі. Він ухопився лапою за носа, а Вуханець чимдуж кинувся тікати. До хатинки прибіг ледь дихаючи.
- Ой лишенько, - зітхала зайчиха, - тепер ми вже точно не зможемо ходити по грушки. Тому, діточки, потерпіть ще трішечки, не ходіть до вовка в пащу. Краще вже від голоду пропасти, аніж у вовчій пащеці.
Ось уже почало пригрівати весняне сонечко, танути сніг. Зубатий все частіше навідувався на галявинку, в надії спіймати знесиленого зайця або голодну білку, чи, може, вилізе сонний їжак. Проте, звірі завбачливо сиділи по своїх домівках.
У білочки народилися малята, тож вона відкрила свої горіхові запаси. Їжачок проснувся, розгріб свою скарбничку із житом, і втамував голод після довгої сплячки. А зайці взагалі не мали вже сили бігати - так голод допікав. Тож і сиділи собі нишком у норі, чекаючи, поки виросте перша травичка.
Будячок виліз із хатки і побачив, що довкола вся земля перегребена вовчими лапами. Він захвилювався - як його сусіди перезимували. Тож пішов прямо до зайців. Невеселу картину побачив добрий їжачок. От і вирішив допомогти своїм друзям. Взявши торбинку, він подався на сусідню галявинку. На ній завжди найпершою проростала кульбабка, яку так любили зайці. Їжачок дуже зрадів, побачивши молоденькі листочки. Він нарвав трохи і поспішив до сусідів. Біля самої хатки Будячок побачив вовка. Той радо клацнув зубами і скочив до їжачка. Проте, той встиг згорнутися у колючий клубочок. Зубатий пам’ятав, що з колючками - сама морока, тож сів і почав чекати. На щастя, з нірки визирнула білка. Вона зірвала кілька шишок і жбурнула у вовка. Проте, це його не налякало. Він лише сердито загарчав і клацнув зубами. Але їжачиха почула, що коїться щось недобре і поспішила зі своєї хатки. Вона тихенько підкралася ззаду, скрутилася клубочком і примостилася поруч нього. Вовк від нетерплячки вовтузився на одному місці, то вставав, то знову сідав... От і вмостився прямо на їжачиху. Заскавулів так, що по всьому лісу луна пішла, а дременув - не знати і досі куди.
Зайці, поївши трішки молодих листочків, зраділи, ожили, повиходили надвір... Аж тут і соловейко прилетів - та й давай виспівувати радісних веснянок! А сусіди відтоді стали ще дружнішими, адже зрозуміли, що вони, хоч і маленькі, але разом їм ніщо не страшне.
Валентина Квітка