На майдані коло церкви, або Мобілізація
Дзвони бамкали, наче до Тернополя наближалася татарва. У новенькі автобуси вантажилися серйозні чоловіки. Помолившись, рушали на головний Майдан, де обіцяли стояти до кінця.Чоловіків проводжали дружини й матері. Та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі. Патріархальна Україна у раціональному вихолощеному світі. З глибини мого українського єства піднімаються забуті й притрушені строкатим конфеті цивілізації розчулення і пам’ять. Як розтікається на аркуші паперу крапля крові, так розтікається по території етнос, що стає народом. Однієї групи. Поруч розтечеться інша, третя, п’ята. Почнуть змішуватися.Тільки перша буде помічна всім, тільки до першої бігатимуть глупими національними ночами з горщиками, тільки першу намагатимуться розтягти на органи... Я розумію скепсис вихолощених чи й безрідних від природи. Їхні нерозуміння й ухмилочки. Розумію німоту чи мукання зросійщених. Але зросійщені так не їдуть підтримувати свій вектор, а невеликими найманими загонами й під охороною міліції. Понуро. Безперспективно. Дивуюся й радію: я бачила Україну. І це більше, ніж Майдан. І серйозніше.