Як воно в інших?
Захотілося днесьми чогось простого й великого - прочитала знічев’я роман «Голлі» Ст. Кінга. Спинятися не буду - трохи часу вбила у витончений спосіб, як ми, люде, вміємо, а потім, виявивши, що лишилося його на денці, - голосимо. Ну це таке. Зачепилася за розмову юної поетеси зі старою, визнаною й заслуженою, ну й, мабуть, лавреаткою ріжних премій - не знаю, як там у них, в Гамериці… Ось цей діалог.
«- Скажи мені, чому ти пишеш вірші? Чому ти взагалі цього хочеш? - Тому що я не розумію світу. Я його ледве бачу. Іноді це доводить мене до божевілля, і я не жартую. - Гаразд, а написання віршів робить світ більш зрозумілим і менш божевільним? - Ні! Менш зрозумілим! Ще божевільнішим! Але в написанні віршів щось є… Я не можу пояснити… - Я думаю, що можеш, - каже стара поетеса. - Ну, можливо. Трохи. Іноді я напишу рядок… або не один… іноді цілий вірш… і думаю: «Ось. У мене вийшло». І це приносить задоволення. Це так наче у тебе свербить посередині спини, і тобі здається, що ти не зможеш дотягнутися туди, але ти дотягуєшся, ледь-ледь, і, о Боже, це… це відчуття полегшення… Стара поетеса каже: - Усунення сверблячки приносить полегшення. Так? - Так! - майже вигукує Барбара. - Так! Або навіть як з інфекцією, гнійником, і ти… ти мусиш… - Ти мусиш випустити гній, - каже Олівія. Вона смикає великим пальцем, як автостопник. - Цього не вчать у коледжі, еге ж? Ні. Ідея того, що творчий порив - це спосіб позбутися отрути… або своєрідна творча дефекація… ні. Цього не вчать. Вони не сміють. Це занадто приземлено. Занадто банально».
Якби я була впевнена, що розмова на цю тему серед зацікавлених і розумних поетів можлива… Але я не впевнена: еґоїзм і хронічне учнівство, рівняння на лубковий стандарт утримують більшість наших людей від пошуків і ризиків, вони бояться опинитися на безлюдних маргінесах - воліють ближче до мікрохвона.
Особисто я абсолютно не згодна зі старою американською поетесою. Як казав Кен Вілбер («Проект Атман») з іншого приводу, опуститися й розчинитися у плеромі, щоб не чути сверблячки днів наших, - це зовсім не те саме, що піднятися й опинитися в комфорті Раю - де теж, між іншим, не чути сверблячки днів наших. Але ж різницю вловлюєте? Хтось випускає гній, а хтось - зцілюється.
Як воно в інших?
Коли працею й недоспаними ночами заслужиш у цього меркантильного приземленого світу пансіон, то «не спочивать пішла», а нарешті пошкандибала пізнавати - і впізнавати. Пізнавання не має кінця-краю, впізнавання - неймовірне й оглушливе! Але тут про інше. Перші римовані вправи справді є наслідком якоїсь незрозумілої сверблячка. Тут так, як і скрізь. Спочатку ученик вчиться писати палички. Потім - букви. Вершина учнівства - перекази. Дуже багато римувальників навіки застряють на переказах. Це як застрянути на зляганні для народження потомства. Але є у зляганні моменти, які містики називають єднанням матерії й духа. Хто один раз переживе такий досвід, до банального римування не опуститься. Тим більше коли ти вже не робоча коняка, а праздна дама на пансіоні: особисто для мене це єдине й останнє бажання, за яке «душу погублю», вибачте, великий земляче.
Дон Хуан Матус умів вводити своїх учнів у стан підвищеного усвідомлення. Вийшовши з нього, ученик почувався обділеним, окраденим сиротою. Спогад про сонцесяйну цілісність і всерозуміння ще довго примушував його, опущеного на грішну землю, журитися й схлипувати. Окраденою і приземленою почуваюся і я в періоди, коли нема натхнення, отого потоку між небом і землею, в якому твоє бачення і всі твої відчуття перемінюються... З'являється сонцесяйна цілісність і пустотливе-дитиняче - ми діти Божі - всерозуміння. Можна, як і багато віршотворців, складати вірші, дуже навіть наловчитися вправно, на злобу дня й на потребу багатих світу цього, римувати. Будуть ті твори всім зрозумілі, пишні й гарні. Можна без кінця переставляти ліжка в борделі, міняти таблички і присвяти. Та мало кому потрібен принципово новий бордель, де дають не м’ясо, а сому.
І щодо премій - гар’яча нині тема. Справедливо, що коли премію дає творча чи якась інша професійна спілка, держава або партія - то нагороджують вони за сприяння професійному принципу, державній політиці чи партійній лінії: за окрилення, порив до бою, стимулювання народжуваності етседера. А якщо премію засновує родина поета - то за суголосність, близькість мотивів і поетичних засобів. А наші б’ються, чиї вірші кращі. Вірші не можуть бути кращі чи гірші. Вірші є - палички, мертвонароджені і живі.
Насамкінець - усміхнуло. І ми, Химко, люди. «Буду на письменницькій резиденції», - обронила так між між іншим, стримуючи захват, молода письменниця. Ато, не тільки Куркову з Андруховичем на резиденції в европи їздити! А там і в ПЕН візьмуть. Престиж - наше все. А інші в учителі пнуться! Сторінка у ФБ рясніє оголошеннями на кшталт: «Курс письменницької та сценарної майстерності з українськими та британськими викладачами «Риба». Куратор програми Любко Дереш. Інтенсивий курс письменства. Навчання онлайн»...
«- Скажи мені, чому ти пишеш вірші? Чому ти взагалі цього хочеш? - Тому що я не розумію світу. Я його ледве бачу. Іноді це доводить мене до божевілля, і я не жартую. - Гаразд, а написання віршів робить світ більш зрозумілим і менш божевільним? - Ні! Менш зрозумілим! Ще божевільнішим! Але в написанні віршів щось є… Я не можу пояснити… - Я думаю, що можеш, - каже стара поетеса. - Ну, можливо. Трохи. Іноді я напишу рядок… або не один… іноді цілий вірш… і думаю: «Ось. У мене вийшло». І це приносить задоволення. Це так наче у тебе свербить посередині спини, і тобі здається, що ти не зможеш дотягнутися туди, але ти дотягуєшся, ледь-ледь, і, о Боже, це… це відчуття полегшення… Стара поетеса каже: - Усунення сверблячки приносить полегшення. Так? - Так! - майже вигукує Барбара. - Так! Або навіть як з інфекцією, гнійником, і ти… ти мусиш… - Ти мусиш випустити гній, - каже Олівія. Вона смикає великим пальцем, як автостопник. - Цього не вчать у коледжі, еге ж? Ні. Ідея того, що творчий порив - це спосіб позбутися отрути… або своєрідна творча дефекація… ні. Цього не вчать. Вони не сміють. Це занадто приземлено. Занадто банально».
Якби я була впевнена, що розмова на цю тему серед зацікавлених і розумних поетів можлива… Але я не впевнена: еґоїзм і хронічне учнівство, рівняння на лубковий стандарт утримують більшість наших людей від пошуків і ризиків, вони бояться опинитися на безлюдних маргінесах - воліють ближче до мікрохвона.
Особисто я абсолютно не згодна зі старою американською поетесою. Як казав Кен Вілбер («Проект Атман») з іншого приводу, опуститися й розчинитися у плеромі, щоб не чути сверблячки днів наших, - це зовсім не те саме, що піднятися й опинитися в комфорті Раю - де теж, між іншим, не чути сверблячки днів наших. Але ж різницю вловлюєте? Хтось випускає гній, а хтось - зцілюється.
Як воно в інших?
Коли працею й недоспаними ночами заслужиш у цього меркантильного приземленого світу пансіон, то «не спочивать пішла», а нарешті пошкандибала пізнавати - і впізнавати. Пізнавання не має кінця-краю, впізнавання - неймовірне й оглушливе! Але тут про інше. Перші римовані вправи справді є наслідком якоїсь незрозумілої сверблячка. Тут так, як і скрізь. Спочатку ученик вчиться писати палички. Потім - букви. Вершина учнівства - перекази. Дуже багато римувальників навіки застряють на переказах. Це як застрянути на зляганні для народження потомства. Але є у зляганні моменти, які містики називають єднанням матерії й духа. Хто один раз переживе такий досвід, до банального римування не опуститься. Тим більше коли ти вже не робоча коняка, а праздна дама на пансіоні: особисто для мене це єдине й останнє бажання, за яке «душу погублю», вибачте, великий земляче.
Дон Хуан Матус умів вводити своїх учнів у стан підвищеного усвідомлення. Вийшовши з нього, ученик почувався обділеним, окраденим сиротою. Спогад про сонцесяйну цілісність і всерозуміння ще довго примушував його, опущеного на грішну землю, журитися й схлипувати. Окраденою і приземленою почуваюся і я в періоди, коли нема натхнення, отого потоку між небом і землею, в якому твоє бачення і всі твої відчуття перемінюються... З'являється сонцесяйна цілісність і пустотливе-дитиняче - ми діти Божі - всерозуміння. Можна, як і багато віршотворців, складати вірші, дуже навіть наловчитися вправно, на злобу дня й на потребу багатих світу цього, римувати. Будуть ті твори всім зрозумілі, пишні й гарні. Можна без кінця переставляти ліжка в борделі, міняти таблички і присвяти. Та мало кому потрібен принципово новий бордель, де дають не м’ясо, а сому.
І щодо премій - гар’яча нині тема. Справедливо, що коли премію дає творча чи якась інша професійна спілка, держава або партія - то нагороджують вони за сприяння професійному принципу, державній політиці чи партійній лінії: за окрилення, порив до бою, стимулювання народжуваності етседера. А якщо премію засновує родина поета - то за суголосність, близькість мотивів і поетичних засобів. А наші б’ються, чиї вірші кращі. Вірші не можуть бути кращі чи гірші. Вірші є - палички, мертвонароджені і живі.
Насамкінець - усміхнуло. І ми, Химко, люди. «Буду на письменницькій резиденції», - обронила так між між іншим, стримуючи захват, молода письменниця. Ато, не тільки Куркову з Андруховичем на резиденції в европи їздити! А там і в ПЕН візьмуть. Престиж - наше все. А інші в учителі пнуться! Сторінка у ФБ рясніє оголошеннями на кшталт: «Курс письменницької та сценарної майстерності з українськими та британськими викладачами «Риба». Куратор програми Любко Дереш. Інтенсивий курс письменства. Навчання онлайн»...