ЗИМА В ҐАРХІНҐУ-БАЙ-МЮНХЕН
Сірий день, грузькі шляхи, мічені собачими лапами й велосипедними шинами; крізь благенький сніговий покрив пнеться меланхолійна озимина… Іду вздовж берега, - навіть гілка під ногою не хрусне, надто вологи багато. Річка, як обережна хитра змія, вигинається й тече тихо-тихо. Оддалік у воді бачу великого білого птаха, що стоїть підібравши під себе одну ногу. Поки міркую, чи то чийсь художній витвір, чи справді білий птах, той легко змахнув крильми, знявся й полетів. Взимку зворушує все живе. Хотіла згадати свій давній вірш - була б у Києві, десь знайшла б… Починається такою маніфестацією: «Я - озимого сорту, тепліша чуть-чуть, як сніжинка,/ на безлюдді безмежнім терпка і беззахисна жилка./ Де вже там милосердя в космічних огромів одвічних,/ ще й морозець хрумкий, як бува в Україні у січні…» Далі не пам’ятаю.
